Зворотний бік темряви
Шрифт:
Підняла гордо голову і, не поспішаючи, впевнено та з гідністю, вбрана в найліпшу зі своїх суконок, зелену, гаптовану мережкою, направилася в бік діда. Зовсім не хотіла нічого приховувати, тому варган почепила собі на шию поверх плаття. І хай думає, що вона його поцупила, тому й затрималася, і хай він їй за це відкрутить голову, але то буде завтра, бо сьогодні великий для неї день, вона відчувала: або пан, або пропав. І відкручена завтра голова може бути й ніколи не відкрученою.
На капищі зібралися майже всі, кого вона тут чи випадково, чи невипадково зустрічала. І безсмертні, і прокляті.
Мальва наблизилася до Мора. Зупинилася за два кроки від нього. Мор спопеляючим поглядом зміряв Мальву з ніг до голови. Запримітив варган на шиї. І злий блиск очей судомно спотворив його обличчя. Однак він дуже швидко впорався з почуванням. Ще не вистачало на людях сімейної сварки! Натомість, криво посміхаючись, показав рукою на місце, де вона стоятиме, поруч із собою. Мальва чемно зайняла своє місце. Десятки пар очей слідкували уважно за ними – Повелителем та його онукою. Одні з цікавістю, інші неприхованою відвертою ненавистю спопеляли її поглядами. Особливо вирізнялася Навія. Жінка врешті очуняла та вийшла на люди. На обличчя безсмертної спадала напівпрозора темна вуаль. Мабуть, нема в цьому місці людини, яка її більше ненавидить. І та ненависть, плюс до всього, замішана ще й на крові. Знала вже це, Припекало якось випадково обмовився. Чи не випадково? Типу бабуся Мара відбила Мора від Навії. А оскільки Мальву Навія вважала не просто розпещеним вредним дівчиськом, а копією Мари, то, відповідно, палкої любові до неї і не могла мати вже від початку. А після вибрику з приворотним трунком та зі зміями-жабами-павуками, для Навії стало подвигом терпіти поруч сю осоружну дівку. Мальва підморгнула Навії, та огидно скривилася, ніби її вдарило струмом, і поквапно відвела очі вбік. Либонь, ритуал не місце для чвар, і це вже добре.
Отже, тут Мальву ніхто не стане ані шпетити, ані виховувати. А що сказати про решту присутніх? Байдужих серед моря людських очей точно не помітила.
Тим часом Повелитель Мор підняв руки вгору, закрив очі і гучно крикнув:
– Хай почнеться ритуал!
Неждано десь зовсім поруч загуділи-загупали-забили гучно барабани-тулумбаси. Мальва від несподіванки аж підскочила. Захотілося затулити вуха руками і бігти від того рейваху якнайдалі. Але так само раптово, як гучно починалося, так спокійно і навіть лагідно продовжувалося. Тулумбаси з литаврами злилися в одне та несподівано створили навіть приємне музичне тло. Піснею чи якоюсь мелодійною композицією то не назвеш, однак цей речитатив точно мав якесь енергетично потужне наповнення. Бо Мальва навіть фізично відчувала, що все її єство, кожен атом тіла розчахнуло навстіж ритмом, і її середина заполонювалася якоюсь досі не знаною субстанцією. Мальва і не пробувала пручатися, знала, що марно. Люди почали похитуватися в такт звуків, що видавали барабани. Те похитування ставало дедалі чіткішим та ритмічнішим, і вже вся площа мелодійно гойдалася, потрапляючи в один темп.
Музичний такт барабанів змінив свою ритміку, і Мальва лишень тепер зрозуміла, що також піддалася тому чарівному шалу й разом з усіма стоїть зараз навколішки перед жертовником та пам’ятником Чорнобогу. Учепилася міцно рукою в сукню на грудях, куди вранці зашила Остапову мушлю. У голові трохи розвиднилося. І вже могла без зайвого запалу спостерігати за обрядом чи, як його тут називали, ритуалом.
Навколо пам’ятника Чорнобогу навколішки стояли темні безсмертні. Їх було багатенько. Та чомусь здавалося, що це ще не всі. Батька серед них не знайшла. Усі уникали навіть спогадів про нього. Невже він повернувся до Птахи? Тішила себе цим, однак чомусь не вірила. Щось відбувалося зараз між тими двома, і було воно поза її розумінням. Отже, батько не прийшов, як і ще дехто з темних безсмертних. Тих, очевидно, хто мав невідкладну роботу в чужих світах і з поважних причин не встигав повернутися вчасно. Ще одне коло складали прокляті, служки кожного з безсмертних, служки з кухні, прибиральники. А на віддалі, також навколішки, ще з десяток проклятих. Очевидно новоприбулих. Свого проклятого вона не знайшла.
Решта проклятих чемно стояла навколішки та похитувалися в такт музиці. Вони натхненно шелестіли губами. Мальва здогадалася: то типу молитва. Усі молилися із заплющеними очима.
Раптом очі Мальви вперше за весь ранок впали на жертовний камінь. Чомусь лишень тепер глянула на нього. Настільки була зайнята спогляданням людей і того, що з ними робила чаклунська музика, ритмам якої дозволено було увійти в тіло. О Свароже! На чистому камені жертовника лежало тіло мертвої тварини без голови. Мальва, перед тим як похапцем відвести вбік очі, встигла помітити, як кров розчленованого звіра стікала дрібними струменями по каменю жертовника. Вона збиралася в ледь помітний жолобок та тоненькою цівочкою направлялася до джерела з мертвою водою. Тварина за розмірами була величенька. Під каменем валялася акуратно відпиляна голова оленя. Мальва майже вічність не могла відвести погляд від мертвих очей тварини, які холодно та приречено-мертво дивилися на весь цей цирк.
Що могла відчувати тварина, знаючи про свій кінець? Уява вимальовувала жахливі картини. Тим часом переляканий здоровий глузд шепотів: «Якщо ти не будеш чемною, Мальвочко, станеш комизитися, то наступною після тушки оленя на жертовник можуть покласти і твою, попередньо акуратно відпиляну, голову». А барабанний ритм продовжував звучати, обволікаючи маною, забираючи в полон. І вже Мальва відчувала нестримне бажання приєднатися до тих людей, повністю довіритися їм, розчинитися в єднанні з темною вічністю. Вона добре відчувала силу, яка витала довкола. Усі тут щиро молилися однаковими словами. Була впевнена, нічого не просячи для себе. Просто віддаючи своєму покровителю і свої життя до крихти, і всі помисли до слова. Сердечно дякуючи йому за ласку, яку він їм дарує щодня, – ласку жити та служити батьку Чорнобогу. Як вони щойно розчленували цього оленя, так, напевне, легко віддали б і своє життя за Чорнобога.
Десь на денці душі та темна сила, що завжди жила в ній, уже не просто спиналася на ноги. Вона там гордо стояла, сміливо приглядаючись, цілячись у беззахисне серце, щоб і його заполонити. І враз їй не захотілося нічого – ані боротися, ані кохати, ані поважати. Єдине бажання володіло єством – скоритися. Темна сила чулася в ній майже як вдома, вона множилася, вона дихала одним повітрям віри з батьком та дідом. Та хіба це диво? Адже Мальва мала з ними одну кров у жилах, і та кров також прагнула влитися в цівочку на жертовнику, змішавшись із кров’ю вбитого оленя.
Та світло всередині вперто не здавалася. Стій, Мальво! Твоя мама не була ніколи темною! Отямся! Струсила з себе намарене видиво, уважно розглядаючись довкола. Тим часом кожен із учасників ритуалу, навіть не відкриваючи очі, викинув перед собою ліву руку, перед тим піднявши рукав сорочки. Губи й далі шепотіли слова молитви. І раптом Мальва побачила, як із витягнутих рук покапало додолу щось схоже на кров. Люди різали собі руки – впевнено та натхненно. Кров скрапувала вниз, стаючи на камені спочатку плямою. Потім та пляма збільшувалася і нарешті задзюркотіла до джерела, щоб злитися з ним воєдино. Напевне, останній проблиск свідомого не дав Мальві розкраяти і собі руку, хоча у правій руці, невідомо звідки, з’явився ніж. Відкинула гидливо його вбік і просто до хрускоту в пальцях вчепилася в своє плаття з зашитою у ньому мушлею.
Ху! Попустило.
На ноги зіп’явся чоловік у чорному каптурі та усьому чорному. Він весь час стояв перед жертовником. Мальва впізнала Мора. «Коли він встиг перевдягнутися?» – запитувала себе. Він же наче нікуди не відлучався чи відлучався? Вона втрачала усвідомлення реальності, і їй ставало страшно, і вона вже не було впевнена, чи зможе пережити цей обряд, тобто залишитися після нього собою. Мор продовжував щось бубоніти. Підійшов до статуї Чорнобога, низько вклонився, взяв з-під ніг Чорного бога велику чару. Ще раз уклонився. І коли всі струмочки злилися в один над тим місцем, де впадали в джерело, щось заклекотіло, забулькало. Кров і людей, і жертовного оленя потекла у воду. Тоді Мор нахилився над джерелом, зачерпнув у ньому мертвої води, змішаної з кров’ю. Дикий крик торжества та жаху вирвався з грудей чорного чоловіка. У Мальви затремтіли коліна, заворушилося на голові волосся. Їй хотілося, дуже хотілося і самій впасти навколішки в трепетному жаху перед фігурою Чорнобога, перед чорним чоловіком Мором. Ох, те темне і жахливе, що зіпнулося на ноги усередині дівчини, вишкірило зуби і готувалося вилізти на світ божий з похмурої печери, в якій досі вона його вправно утримувала. Вилізти та вчепитися зубами в її душу. Втупилася в очі мертвого оленя, переконуючи себе, що з нею таке ж зроблять, що з її рідними можуть темні таке ж вчинити, бо кров людська для них – лише водиця…
Рука стискала Остапову мушлю. Трималася з останніх сил, запитуючи себе: «А чого вони в жертву не приносять смертних?» Відповідь знала, вона лежала на поверхні. Вони приносять. Просто сьогодні, очевидно, винятковий понеділок.
Чара, наповнена по вінця, пішла по кругу. Кожен із темних безсмертних робив маленький ковток, мліючи від щастя та задоволення. Мальва була останньою в колі. Чара наближалася.
Тим часом Мор крикнув на все горло, перекрикуючи звуки барабанів. Ті трохи стишилися, наче злякалися того поклику: