1Q84. Книга друга
Шрифт:
Як і перед тим, батько мовчки дивився на Тенґо своїми безвиразними очима. Та начебто в глибині його порожніх ластів'ячих гнізд засвітилося щось дуже маленьке.
— Я — ніхто, — вів далі Тенґо. — Ви правду сказали. Мене самого ніби викинули вночі в море. Я тримаюся на його поверхні, але навколо себе не бачу нікого. Гукаю, але відповіді не чую. Я ні до чого не прив'язаний. Крім вас, не маю нікого, кого можна назвати хоч якимось родичем. Але ви приховуєте таємницю й нічого не збираєтесь мені розповідати. А ваша пам'ять то спалахує, то гасне в цьому приморському містечку й з кожним днем невідворотно пропадає. Так само пропадає і правда про мене. Якщо
— Знання — це дорогоцінний капітал фірми, — одноманітним тоном проказав батько. Але його голос став слабшим, ніж перед тим. Здавалося, наче хтось за його спиною простяг руку й зменшив його гучність. — Цей капітал треба наполегливо нагромаджувати й розсудливо використовувати. А його плоди передавати наступному поколінню. А тому «NHK» вимагає від усіх абонентів плати…
«Цей чоловік проголошує щось схоже на мантру, — подумав Тенґо. — Повторенням подібних слів він досі захищав себе». Цей упертий талісман Тенґо мусив розбити. Зза такої огорожі мусив витягти живу людину.
Він перебив батька:
— Якою людиною була моя мати? Куди вона пішла? І що з нею сталося?
Батько раптом замовк. Перестав виголошувати своє замовляння.
А тим часом Тенґо провадив далі:
— Я втомився жити з ненавистю, огидою і злістю до когось. Утомився жити неспроможним когось любити. Я не маю друзів. Я — сам-один як палець.І найгірше, що навіть себе самого не здатен любити. Бо не можу любити когось іншого. Я знаю, що себе самого можна полюбити, якщо когось полюбиш, а хтось тебе. Ви мене розумієте? Хто не може полюбити когось, не здатний полюбити й себе. Ні, я не скажу, що ви в цьому винні. Якщо добре подумати, то й ви, можливо, — одна з жертв. Ви самі, напевне, добре не знаєте, як треба себе самого любити, чи не так?
Міцно стуливши губи, батько поринув у мовчання. З виразу його обличчя Тенґо не міг зробити висновку, наскільки він зрозумів його слова. Мовчав і Тенґо, вмостившись у кріслі. Вітер, подуваючи з відчиненого вікна, гойдав вицвілими на сонці шторами, дрібними пелюстками квітки в горщику й вилітав через розчинені двері в коридор. Запах моря став набагато відчутнішим. Сюрчання цикад змішувалося з м'яким шурхотом соснової глиці.
Тихим голосом Тенґо провадив далі:
— Я часто бачу видіння. Здавна, одне й те саме. Думаю, що, мабуть, це не видіння, а реальна картина, що збереглася в моїй пам'яті. Поряд зі мною, півторарічним, лежить мати, яка обіймається з молодим чоловіком. І той чоловік — не ви.А хто — не знаю. Але не сумніваюся, що не ви. Бозна-чому ця картина назавжди закарбувалася під повіками.
Батько нічого не сказав. Але в його очах явно проглядало щось нове. Щось нетутешнє. Обидва зберігали мовчанку. Тенґо прислухався до вітру, що раптом подужчав, але не був певний, чи батько щось чує.
— Ви мені чогось не почитали б? — сказав офіційним тоном батько після довгої паузи. — Я не можу читати, бо очі болять. Не можу довго зосереджуватися на ієрогліфах. Книжки на полиці. Виберіть ту, яка вам сподобається.
Тенґо покірно встав з крісла й переглянув корінці книжок на полиці. Здебільшого історичних романів, серед яких були й усі томи «Перевалу Дайбосацу». [7] Однак Тенґо не мав охоти читати вголос батькові старі романи, в яких використовується лексика славетних минулих часів.
7
« Перевал Дайбосацу» — історичний роман Накадзато Кайдзана (1885–1944).
— Якщо не заперечуєте, я хотів би прочитати вам оповідання про котяче місто, — сказав Тенґо. — Я взяв його із собою, щоб самому почитати.
— Оповідання про котяче місто, — повторив батько й хвилину роздумував над цими словами. — Почитайте, якщо це не завдасть вам клопоту.
Тенґо зиркнув на наручний годинник.
— Ні, не завдасть. До відходу електрички є ще час. Це оповідання дивне, а тому я не впевнений, що воно вам сподобається.
Він добув з кишені книжку й почав голосно читати оповідання «Котяче місто». Все ще сидячи в кріслі біля підвіконня в незмінній позі, батько прислухався до того, що читав Тенґо повільно, зрозумілим на слух голосом. Під час читання разів два-три Тенґо відпочивав і переводив дух. І щоразу поглядав на батька, але на його обличчі не помічав жодної реакції. І навіть не розумів, чи оповідання зацікавило його, чи ні. Коли ж дочитав оповідання до самого кінця, то побачив, що батько сидить незворушно, із заплющеними очима. Здавалось, ніби заснув. Однак він не спав. А просто занурився глибоко у світ оповідання. І минув певний час, поки він з нього вибрався. Тенґо терпляче цього чекав. Пообіднє сонце трохи ослабло, й навколо почали домішуватися надвечірні барви. Вітер з моря все ще погойдував сосновим гіллям.
— У тому котячому місті, напевне, було телебачення? — передусім з професійного погляду спитав батько.
— Оповідання написав у 30-х роках німецький автор. А в той час телебачення ще не було. Тільки радіо.
— Коли я перебував у Маньчжурії, там і радіо не було. І радіостанції. Газети майже не доходили. Ми читали їх із півмісячним запізненням. Доводилось харчуватися нікудишньою їжею, і жінок не було. Іноді з'являлися вовки. Це було щось схоже на край світу.
Замовкнувши, він про щось думав. Мабуть, згадував своє гірке життя переселенця, проведене в молоді роки в Маньчжурії. Однак ці спогади відразу тьмяніли й пірнали в порожнечу. Такі порухи душі Тенґо прочитав за зміною виразу батькового обличчя.
— Цікаво, чи те місто побудували коти, чи колись давно люди, а коти в ньому осіли? — обернувшись до вікна, промовив батько наче сам до себе. Однак здавалося, що це запитання звернене до Тенґо.
— Не знаю, — відповів Тенґо. — Схоже, що побудували колись давно люди. А коли людей не стало — скажімо, повмирали від заразної хвороби, — там оселилися коти.
Батько кивнув.
— Коли утворюється порожнє місце, щось мусить його заповнити. Бо так усі роблять.
— Усі так роблять?
— Саме так, — підтвердив батько.
— А ви яке порожнє місце заповнили?
Батько нахмурився. Довгі брови опустилися вниз і заховали під собою його очі. І трохи насмішкуватим голосом він відповів:
— Ти цього не зрозумієш.
— Не зрозумію, — сказав Тенґо.
Батько роздув ніздрі. Одна брова піднялася злегка догори. Такого виразу набирало його обличчя завжди, коли він був чимось невдоволений.
— Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.
Примруживши очі, Тенґо намагався прочитати, що написано на батьковому обличчі. Ще ні разу батько не висловлювався так дивно, з натяками. Зазвичай користувався конкретними, практичними словами. Його непохитне визначення розмови полягало в тому, щоб у потрібний час говорити коротко лише про потрібну річ. Проте так нічого на його обличчі й не прочитав.
— Ясно. В усякому разі, ви заповнили якесьпорожнє місце, — сказав Тенґо. — Ну а хто заповнить порожнє місце, яке ви залишили?