1q84. книга ІІІ
Шрифт:
Аомаме хотіла плакати. Але сльози не капали. Вона знову лягла на ліжко, приклала долоню до низу живота й спокійно чекала, коли прийде сон-дрімота.
Розділ 18
(про Тенґо)
Там, де тече червона кров, якщо кольнути голкою
— Після того протягом трьох днів нічого не сталося, — сказав Комацу. — Я їв, що подавали, на ніч лягав у вузьке ліжко, вранці прокидався і справляв нужду у маленькій вбиральні з дверима з жалюзі, але без замка. Надворі стояла спека ранньої осені, але я її не відчував — очевидно, кімната була з вентиляцією.
Ні словом не обмовившись, Тенґо слухав розповідь Комацу.
— Їжу подавали тричі на день. О котрій — не знаю. Бо в мене забрали годинник, а в кімнаті не було вікна, тож день і ніч не відрізнялися. Навіть прислухавшись, я нічого знадвору не чув. Мабуть, і від мене надвір не доходив жоден звук. Куди мене привезли, я не здогадувався. Лише мав туманне враження про те, що я десь на відлюдді. У всякому разі, за тих три дні, що я там був, нічого не сталося. Я не впевнений, що це тривало три дні. Знаю тільки, що дев'ять разів мені приносили їжу. Тричі гасили світло в кімнаті, й тричі я спав. Зазвичай мій сон неглибокий і нерегулярний, але цього разу я чомусь без труднощів засинав. Як подумати, дивна історія, але ти мене розумієш?
Тенґо мовчки кивнув.
— Цих три дні я ні з ким не розмовляв. Їжу приносив мені парубок. Худорлявий, у бейсбольній кепці на голові й білий масці на обличчі. У спортивному костюмі з джерсі й брудних тенісних туфлях на гумовій підошві. Їжу приносив на таці, яку забирав, коли я закінчував їсти. Тарілки були паперові, ніж, виделка й ложка — пластмасові. Їжа була пастеризована, в банках, не дуже смачна, але така, що можна їсти. Подавали її мало. Але я був такий голодний, що з'їдав її до останньої крихти. Я сам дивувався. Бо звичайно не мав апетиту й ненароком забував про їжу. Пити давали молоко й мінеральну воду. Кави й чаю не було. Як і односолодового віскі та свіжого пива. Тим паче сигарет. Та нічого. Бо я ж приїхав не у санаторій.
Ніби згадавши, Комацу вийняв червону пачку «Marlboro», взяв одну сигарету й прикурив від паперового сірника. Втягнувши дим глибоко в легені, видихнув його, а тоді скривився.
— Парубок, що приносив мені їжу, завжди мовчав. Можливо, начальство заборонило йому говорити. Він, звичайно, належав до дрібноти, якій доручали різноманітні справи. Однак, можливо, володів якимсь бойовим мистецтвом. В його поставі відчувалися ознаки такої готовності.
— І ви його особливо не питали?
— Бо знав, що не дасть відповіді, хоч би скільки я питав. Він мовчав, як йому веліли. Я з'їдав принесену їжу, випивав молоко і, коли гасили світло, лягав спати. Коли ж світло в кімнаті запалювали, я прокидався. Зранку приходив той молодий парубок, приносив електробритву й зубну щітку, а сам виходив з кімнати. Я голився і чистив зуби. Після того він забирав назад електробритву й зубну щітку. У кімнаті не було нічого, крім туалетного паперу. Ні душу, ні переміни білизни. Про це я навіть не смів думати. Не було дзеркала, та я через це не відчував особливої незручності. Та найбільше допікала нудьга. Бо я проводив час у кубічній кімнатці з білими стінами сам-один від ранку до вечора, не перекидаючись ні з ким жодним словом. Байдужий до обслуговування та меню, я, наркозалежний від друкованих текстів, не міг заспокоїтися. Однак ні книжок, ні газет, ні журналів не було. Так само, як телевізора, радіо та ігор. Я не мав з ким поговорити. Не залишалося нічого іншого, як сидіти на стільці й дивитися на підлогу, стіни чи стелю. Я був у досить дивному настрої. Я йшов вулицею, коли мене схопили невідомі типи й дали понюхати чогось схожого на хлороформ, а потім кудись відвезли й запроторили в кімнату без вікон. Як не крути, незвичне становище. Така нудьга, що можна здуріти.
Якийсь час Комацу схвильовано поглядав на дим, що піднімався між пальцями, а тоді струсив попіл у попільничку.
— Мабуть, вони запроторили мене на три дні в цю тісну кімнату, щоб подіяти на нерви. Вони в цьому добре натренувалися. Навчилися, як зламати волю людини й поставити її на коліна. На четвертий день після сніданку до мене прийшло двоє чоловіків. «Мабуть, ті самі, що мене викрали», — подумав я. Напад на мене був такий раптовий і несподіваний, що я навіть не побачив їхніх облич. Але, придивившись до них тепер, я поволі згадав, як усе сталося. Вони затягли мене в автомашину, скрутили руки так, що, здавалось, поламають, і приклали до носа й рота ганчірку, змочену якимись ліками. Увесь той час вони мовчали. Все відбулося за одну мить.
Згадуючи минулу подію, Комацу злегка нахмурився.
— Один був невисокий, присадкуватий, з постриженою наголо головою. Досить засмаглий, вилицюватий. Другий — високий, з довгими руками й ногами, із запалими щоками та волоссям, зав'язаним ззаду вузлом. Разом вони були схожими на двох акторів-коміків. Цибатого й присадкуватого, з борідкою. Та з першого погляду я збагнув, що вони небезпечні. Якщо треба, то вони без жодного вагання здатні зробити будь-що. Але вони цим не хизувалися. Поводилися спокійно. А тому викликали ще більше побоювання. Погляд мали страшенно холодний. На обох були чорні ватяні штани й білі сорочки з довгими рукавами. Обидва мали років понад двадцять п'ять, причому Голомозий здавався трохи старшим. Обидва були без годинників.
Тенґо мовчки чекав продовження розповіді.
— Розмову вів Голомозий. Худорлявий Кінський хвіст не прохопився жодним словом, а, виструнчившись, стояв непорушно перед дверима. Очевидно, прислухався до розмови між Голомозим і мною. А може, взагалі нічого не чув. Голомозий розмовляв зі мною, сидячи навпроти мене на складаному стільці, якого сам приніс. Я сидів на ліжку. Обличчя Голомозого нічого не виражало. Ясна річ, він ворушив губами, але решта його обличчя залишалося нерухомим. Як у ляльки, яку використовують для черевомовлення.
«Ви здогадалися, хто ми й куди вас привезли?» — насамперед запитав Голомозий Комацу. Той відповів, що не здогадався. Якийсь час Голомозий дивився на Комацу своїми порожніми очима. А тоді спитав: «А якщо скажемо: „Здогадайтесь“, — то про що подумаєте?» Голомозий говорив ввічливо, але в його словах звучала беззаперечна нота. Його голос був твердий і холодний, як металева масштабна лінійка, що довго пролежала в холодильнику.
Трохи повагавшись і врахувавши побажання Голомозого, Комацу чесно зізнався, що, можливо, йдеться про «Повітряну личинку». Бо, мовляв, нічого іншого не згадав. Отже, напевне, вони належать до релігійної організації «Сакіґаке», а він перебуває зараз на її території. Хоча це, мовляв, не виходить за рамки припущення.
Голомозий не підтверджував і не заперечував того, що сказав Комацу. А мовчки дивився на нього. Мовчав і Комацу.
— Отже, поведемо розмову, спираючись на таке припущення, — спокійно вів далі Голомозий. — Наша подальша розмова буде продовженням вашого припущення. За такої умови. Згодні?
— Згоден, — відповів Комацу. Вони намагалися вести розмову не прямо в лоб, а натяками. Непогана ознака. Якби вони не збиралися відпускати його живим, то чого мали б так ускладнювати допит?