1q84. книга ІІІ
Шрифт:
Тамару знову тихо пирхнув.
— У вас сильна інтуїція і голова може логічно працювати. Ви наполегливі. А тому шкода, що погодилися на роль простого хлопчика на побігеньках. Ви давно на цій роботі?
— Раніше я працював адвокатом, — сказав Усікава.
— Зрозуміло. Напевне, успішним. Та, мабуть, повелися надто впевнено і, ненароком послизнувшись, упали. Тож тепер, прогорівши, виконуєте роль хлопчика на побігеньках за дрібні гроші в новітній релігійній секті. Мабуть, так сталося.
Усікава кивнув.
— Так.
— Нічого не вдієте, — сказав Тамару. — Таким, як ми, відщепенцям, що можуть покластися тільки на себе, нелегко триматися на поверхні життя. Навіть якщо їм начебто щастить, вони все одно обов'язково десь падають. Так побудований світ. — Суглоби його стиснутого кулака зловісно затріщали. — То ви розповідали секті про садибу в Адзабу?
— Нікому, — чесно признався Усікава. — Моя підозра щодо садиби була лише припущенням. Охорона виявилася настільки суворою, що я не дістав жодних доказів.
— От і добре, — сказав Тамару.
— Напевне, ви нею керували?
Тамару не відповів. Його роль полягала в тому, щоб запитувати, а не відповідати на запитання.
— Досі ви давали правильну відповідь на мої запитання, — сказав Тамару. — Принаймні в головному. Коли я занурив вас на морське дно, ви втратили охоту казати неправду. Бо по вашому голосу відразу видно, коли пробуєте збрехати. Я так вас налякав.
— Я не брешу, — сказав Усікава.
— Це добре, — сказав Тамару. — Зайвих страждань не хочеться зазнати. До речі, вам відомо, хто такий Карл Юнг?
Під пов'язкою на очах Усікава мимоволі насупив брови. «Карл Юнґ? Власне, про що збирається говорити цей чоловік?» — подумав він.
— Психолог Юнґ?
— Так.
— Трошки, — обережно відповів Усікава. — Що він народився у Швейцарії наприкінці дев'ятнадцятого століття. Був учнем Фрейда, але пізніше відійшов від нього. Автор ідеї про колективну підсвідомість. Оце все, що я знаю про нього.
— Непогано, — сказав Тамару.
Усікава чекав, що Тамару розповість далі.
— Карл Юнґ мав елегантну оселю в тихому фешенебельному кварталі на березі Цюріхського озера, в якому заможно жив разом із родиною. Однак потребував місця, щоб усамітнитися для своїх глибоких роздумів. А тому знайшов собі ділянку з виходом на озеро на краю глухого села Болінген й побудував там невеликий будинок. Зовсім не віллу. Власними руками склав з каменю круглу будівлю з високою стелею. Камінь брав з близької каменярні. Тоді в Швейцарії треба було мати кваліфікацію каменяра, щоб щось будувати з каменю. А тому Юнґ її домігся і навіть уступив у гільдію каменярів. Зведення будинку власними руками мало для нього важливе значення. Однією з головних причин цього була й смерть матері.
Тамару зробив коротку паузу.
— Цей будинок називали «Вежею». Юнґ спроектував його за зразком сільських хатин, які зустрічав під час подорожі Африкою. Збудував його без перегородок, якомога простішим. Вважав, що цього досить, щоб у ньому жити. Без електрики, газу й водогону. Вода стікала до будинку з недалекої гори. Однак, як потім з'ясувалося, це був лише початковий варіант. Згодом, відповідно до потреб, у будинку з'явилися внутрішні стіни, другий поверх, а після того кілька прибудов. На стінах Юнґ власними руками намалював картини, які відображали розділення свідомості індивіда та її розвиток. Цей будинок, так би мовити, виконував роль просторової моделі мандали. На його завершення Юнґ витратив приблизно дванадцять років. Для нього як дослідника будинок був надзвичайно цікавим. Ви про це чули?
Усікава хитнув головою.
— Цей будинок усе ще стоїть на березі Цюріхського озера. Його доглядають Юнґові нащадки, але, на жаль, нікого усередину не пускають, а тому невідомо, що там є. Кажуть, начебто й тепер на камені над входом до «Вежі» зберігається такий напис, викарбуваний руками самого Юнґа: «Холодний чи не холодний, Бог тут є». [24]
Тамару ще раз зробив паузу.
— «Холодний чи не холодний, Бог тут є», — ще раз тихо повторив Тамару. — Розумієте?
24
Насправді над дверима до «Вежі» є такий напис латинською мовою: «Philomenis sacrum — Fausti poenitentia», тобто «Загибель Філомена — каяття Фауста». А над дверима родинного будинку Юнга в місті Кюснахті викарбовано такі слова: «Vocatus atque non vocatus, Deus aderit», тобто «Покликаний чи не покликаний, Бог тут є», які в перекладі англійською мовою — «Called or not called, God is present» — близькі за звучанням до вислову: «Cold or not cold, God is present» («Холодний чи не холодний, Бог тут є»).
Усікава хитнув головою.
— Ні, не розумію.
— Правду кажучи, і я не зовсім добре розумію його зміст. У ньому якийсь глибокий натяк, який не піддається простому тлумаченню. Однак ці слова сам Юнґ не міг не викарбувати долотом на камені над входом до будинку. І мене чомусь здавна ці слова сильно привабили. Я не розумів їхнього змісту, але навіть у такому вигляді вони глибоко запали мені в душу. Про Бога я мало знаю. Маю про нього не дуже добре враження, бо зазнав багато знущань у сиротинці, якого утримували католики. І там завжди було холодно. Досить холодно або страшно холодно. Навіть серед літа. Навіть якщо Бог був, ознак не можна сказати, що ставився до мене приязно. Та все одно ці слова непомітно проникли у тонкі звивини моєї душі. Я іноді заплющую очі й не один раз їх повторюю. І тоді надзвичайно заспокоююся. «Холодно чи не холодно, Бог тут є». Вибачте, ви не могли б їх повторити?
— «Холодно чи не холодно, Бог тут є», — неголосно сказав Усікава незрозумілі слова.
— Добре не почув.
— «Холодний чи не холодний, Бог тут є», — цього разу якомога виразніше сказав Усікава.
Заплющивши очі, якийсь час Тамару насолоджувався відлунням цих слів. А тоді, ніби нарешті щось вирішивши, глибоко вдихнув і видихнув. Розплющив очі й глянув на свої руки. На них були тонкі, наче для проведення операції, рукавички, щоб не залишити відбитків пальців.
— Пробачте, — спокійно сказав він. У цьому слові вчулося щось урочисте. Тамару знову взяв вініловий пакет і насадив його на голову Усікави. Стиснув шию товстим гумовим кільцем. Так швидко, що той не встиг і рота розтулити. Усікава хотів протестувати, але врешті-решт не видав жодного слова й, природно, ніхто його не почув. «Чому? — подумав він під вініловим пакетом. — Я чесно розповів усе, що знав. Навіщо мене тепер убивати?»
Головою, що мало не розривалася, він згадав про невеликий будинок у Тюорінкані й двох маленьких дочок. І їхнього невеликого пса з довгим тулубом, якого ніколи не любив. Дурнуватого, що часто гавкав. Що постійно шарпав зубами килим і в новому коридорі справляв малу нужду. І зовсім відрізнявся від розумного дворняжки, якого в дитинстві сам Усікава тримав. Та все ж востаннє у житті він згадав того недолугого пса, що гасав по трав'янистому двору.