1Q84. Книга І
Шрифт:
Тенґо надзвичайно радів з цього. Через тривале зосередження на переписуванні твору він почувався виснаженим, та, попри це, настрій його поліпшився. Навіть вимкнувши друкарську машинку й відійшовши від стола, він ще довго не міг позбутися бажання і далі ще досконаліше переробляти оповідання. Щиро тішився наслідками своєї роботи. Якщо все складеться добре, то, можливо, Фукаері в них не розчарується. Хоча й не уявляв собі добре, як вона радітиме чи розчарується. Навіть не мав уявлення, як усміхатиметься або ледь-ледь нахмуриться. Її обличчя не мало виразу. Тенґо не знав причини. Тому,
Головним персонажем «Повітряної личинки», можливо, була сама Фукаері з минулого часу.
Їй десять років, вона жила в особливій гірській комуні (або в подібній громаді) й доглядала сліпу козу. Таку роботу їй доручили. Усім дітям щось доручали. Коза старіла, але для комуни мала особливе значення, а тому потребувала старанного нагляду, щоб ні від чого не постраждала. Її не можна було спускати з ока. Так дівчинці наказали. Та якось вона не догледіла її — і коза вмерла. За це дівчинку покарали — зачинили у старий льох з мертвою козою. На цілих десять діб її відлучили від людей і не дозволяли виходити надвір. Не дозволяли ні з ким говорити.
Коза стала каналом, яким карликипроходили в цей світ. Дівчинка не знала, карликидобрі чи погані (звісно, й Тенґо цього не знав). Коли наставала ніч, карликичерез мертву козу проходили в цей світ. А коли світало, поверталися назад. Дівчинка могла з ними розмовляти. Вони навчили її, як робити повітряних личинок.
Тенґо вразило те, як докладно й конкретно вона описала звички й поведінку сліпої кози. Такі подробиці надзвичайно оживили твір. Вона справді доглядала козу? Справді жила в гірській комуні, яку описала? Тенґо сподівався, що, можливо, це правда. Якщо припустити, що Фукаері зовсім не мала такого досвіду, то це означає, що як оповідач вона наділена рідкісним талантом.
Він подумав, що під час наступної зустрічі, яка мала відбутися в неділю, запитає її про козу та комуну. Безперечно, не знав, Фукаері відповість на його запитання чи ні. Згадавши попередню розмову з нею, Тенґо сподівався, що вона відповість на таке запитання, на яке, на її думку, може відповісти. Запитанням, на яке вона не хоче або не збирається відповідати, просто знехтує. Наче не почула його. Так само, як Комацу. В цьому вони схожі між собою. Тенґо — не такий. На будь-яке запитання дає якусь чесну відповідь. Це в нього від народження.
О пів на шосту зателефонувала заміжня подруга.
— Що робив сьогодні? — запитала вона.
— Цілісінький день писав оповідання, — сказав Тенґо. Напівправду, напівбрехню. Бо писав не своє оповідання. Але пояснювати докладно вважав за непотрібне.
— Робота просунулася успішно?
— Так собі.
— За сьогодні вибач. Гадаю, наступного тижня зможемо побачитися.
— Чекаю з радістю, — сказав він.
— Я також, — сказала вона.
Потім подруга розповіла про дітей. Вона часто розповідала про них йому, як другу. Про двох маленьких дочок. Тенґо не мав ні брата, ні сестри. А тому не знав, що таке малі діти.
Та все одно вона розповідала йому про власних дітей. Тенґо не мав схильності багато говорити. Завжди любив слухати інших людей. А тому зацікавився її розповіддю. Вона сказала, що з її старшої дочки, учениці другого класу початкової школи, начебто в школі знущаються. Сама дочка не жалілася, але мати її однокласниці повідомила, що це правда. Звісно, Тенґо не зустрічався з цією дівчиною. Лише одного разу бачив на фотографії. Вона була не дуже схожою на матір.
— А з якої причини з неї знущаються? — спитав Тенґо.
— У неї бувають напади астми, а тому вона не може брати участі в різних спільних діях. Можливо, причина в цьому. Дитина чесна, непогано вчиться.
— Не розумію, — сказав Тенґо. — Здавалося б, що до такої дитини мали б ставитися співчутливо, а не знущатися.
— У дитячому віці не все так просто, — сказала подруга, зітхаючи. — Як тільки ти чимось від інших відрізняєшся, то дістаєш щигля. І у світі дорослих відбувається щось подібне, але в дитячому світі воно набуває безпосереднішої форми.
— Якої конкретно?
Вона навела приклади. Кожен окремий із них не був чимось особливим, та коли повторювався щоденно, то погано відбивавсяна дитині. Дитина щось приховувала. Мовчала. Стала вередливою, впертою.
— У такому віці ти зазнавав знущань?
Тенґо згадав свої дитячі роки.
— Здається, ні. Можливо, зазнавав, але не звертав на них уваги.
— Якщо не звертав — значить, це не були знущання. Адже за своєю суттю мета знущання полягає в тому, щоб змусити жертву відчути їх. Якщо ж людина їх не помічає, то це не знущання.
У дитинстві Тенґо був високого зросту й сильним. Усі йому в цьому поступалися. Напевне, тому ніхто не смів з нього знущатися. Щоправда, в той час він мав серйознішу проблему, ніж знущання.
— А з тебе коли-небудь знущалися? — спитав Тенґо.
— Ні, — чітко відповіла вона. А потім, начебто завагавшись, додала: — Сама знущалася…
— Разом з іншими?
— Так. У п'ятому класі початкової школи ми змовилися, щоб не розмовляти з одним хлопцем. Чому ми це зробили, ніяк не пригадаю. Напевне, була якась безпосередня причина, але, видно, незначна, бо не пам'ятаю. Однак тепер думаю, що погано вчинила. Аж соромно. Чого я таке зробила? Сама не знаю.
У зв'язку з цим Тенґо раптом згадав про одну подію, що давно сталася, але іноді тепер воскресала в пам'яті. Він не міг забути її. Та про неї не розповів. Бо довелося б довго розповідати. Це була така подія, що якби викладав її словами, то загубив би найважливіші нюанси. А тому досі він про неї нікому не розказував і, мабуть, згодом не розказуватиме.
— Коротко кажучи, — мовила подруга, — людина може заспокоїтися, коли відчуває, що належить до більшості, яка когось відторгає, ніж до відторгненої меншості. Мовляв, от добре, що я не серед меншості. По суті те саме спостерігається в будь-яку епоху, у будь-якому суспільстві: коли людина пристає до більшості, то їй не доводиться думати над складними питаннями.