20 000 років під кригою
Шрифт:
Вона прокинулася. Це вже було життя. Дівчина опритомніла, дивилася. Потім здригнулася. Все тіло вкрилося гусячою шкірою. Видно, їй було холодно.
Я напнув шатро з шкури кашалота, яку перекинув через два кришталеві стовпи, щоб затулити світло, привів до дівчини Бебі й пояснив ведмедиці, що вона повинна лягти біля моєї Нагами.
Я підняв Нагаму і поклав поруч з ведмедицею, яка лежала під нею, немов величезна отоманка. Дівчина не лякалась ведмедиці, а, навпаки, пригорнулася до неї, мабуть, знала, що звіряче тепло лікує.
Коли дитинчатко було сите, воно схилило свою гарну голівку на груди чудової годувальниці й заснуло.
Дівчина ще не промовила й слова, тому я не знав, якою мовою вона розмовляє.
А навколо кристали неугавно виспівували над сплячим немовлятком колискові пісні.
Тесть у кришталевій домовині
Нагама справді була милим, чарівним створінням. Чимось середнім між новонародженою дитиною, звіром та соромливою дівчиною. Суміш довірливості й боязні, ніжності й упертості. Всі її почуття були зачатковими. З неї можна виховати й жінку й звіра. Мені треба було вивчити примхи Нагами, як мати вивчає своє немовля, що не вміє ще говорити, але розуміє вже звукові відтінки і виражає свою волю тільки різними звуками — плачем, белькотом і пхиканням.
Треба було поводитися з нею дуже ніжно.
Нагама скоро звикла ставитися до Бебі, як до матері. Вона ще не озивалася до неї, а тільки наслідувала її звуки. А коли я наближався до дівчини, на її обличчі виникала розгубленість. Не раз я пробував ніжно й ласкаво вимовляти окремі слова, та вона жодного з них не повторила.
Проте Нагама цікавилася мною. Коли я лягав з другого боку ведмедиці й прикидався, що сплю, дівчина через ведмедицю нахилялася й довго розглядала мене. Як тільки я палив сірника, вона вклонялася до моїх ніг, бо, певно, вважала мене повелителем блискавиць.
Я дав їй своє залізне й мідяне знаряддя — для Нагами воно було іграшкою, і показав, що вмію вигравати на сопілці. Гра їй дуже сподобалася. Дівчина сміялася.
Жили ми в кришталевій печері вже кілька тижнів. Харчів у нас було досить. В запасі були сир, копчений язик, консерви. Нагама ж все ще живилася виключно ведмежим молоком.
Залишити кришталеву печеру ще було неможливо. Печера весь час легко здригалася, а інколи стугоніла від сильних ударів. Нагама думала, що хтось колише підземелля.
Поволі Нагама звикла до мене і, нарешті, дозволила мені взяти її за руку. А це було конче потрібно, бо інакше я не міг би зрізати їй нігті, що за довгі тисячі років виросли надзвичайно.
За цю ласку й довірливість треба було чимось заплатити. Я вийняв з свого клунка аміантову пряжу — розкішний, блискучий азбестовий шовк. Він їй дуже сподобався. Я витесав для Нагами з жил кашалота кужіль з веретеном і навчив дівчину прясти. Ця робота Нагамі сподобалася. Та все ще перешкоджали їй надто довгі нігті. І дівчина пожертвувала ними, щоб мати змогу зайнятися цією милою для неї працею й напрясти з азбесту тоненьких-тоненьких ниточок.
З риб'ячих
Це не жарт! Азбестові панчохи нам ще дуже знадобляться.
Одного разу, коли земля трохи заспокоїлась і вже не здригалась, я спробував вийти на розвідини з кришталевої печери. Хотів дізнатися, чи не завалило мої виходи звідси.
Шлях крізь сланцьові шари був відкритий більше, ніж перед землетрусом, і до базальтової печери була дорога значно ближча.
Але тут чекала на мене велика несподіванка. Перейти цю печеру виявилось нелегкою справою. Хоч температура в ній з нестерпно високої знизилась до +50°, бо в стелі утворилася щілина, крізь яку протягало холодним вітром з поверхні землі, однак мене спіткало інше лихо. Великий землетрус повалив цілий ряд базальтових стовпів, і вони лежали вздовж печери, немов настил дерев'яного мосту. Та красненько дякую за такий міст! Базальтові стовпи ще й тепер такі гарячі, що Бебі могла б ще якось перебігти, але хто ходить повільніше, той, поки пройде цей міст, позбудеться ніг.
Тому-то й потрібно було, щоб Нагама наплела для обох нас азбестових панчіх. В них сміло можна йти через розпечений міст.
Я дуже шкодував, що старий Ламек залишився в кришталі — намучився я з його домовиною страшенно, але ніяк не міг її розбити. Це вже, як видно, так доля судила.
Та одного разу, коли ми всі троє спали, новий землетрус так розколивав нашу печеру, що ми з нашого ліжка порозкочувалися хто куди. Землетрус тривав недовго, і за ним настала повна тиша. Я запалив свого шахтарського ліхтарика, щоб переконатися, чи не тріснуло десь склепіння печери. При світлі ми побачили нове диво.
Призма-домовина Ламека під час цього землетрусу розпалася, але постать прабатька залишилася замурованою. Проте зараз він не стояв, як до цього, а сидів.
Виявилося, що домовина старого не розсипалася вщент — вона лише тріснула знизу. Весь верх її розпорошився, а нижня частина збереглася. В ній, наче в колоді, залишилася ув'язнена постать Ламека. Верхня частина тіла його звільнилася, а нижче колін залишилася закута в кришталь. Отак і сидів Ламек, згорблений і похнюплений.
— Подивись-но! — мовив я Нагамі, показуючи на старого.
Дівчина зойкнула й кинулася до постаті, вхопила затиснуті в кулаки руки Ламека й почала їх цілувати. Вона щось викрикувала, але від постійного схлипування не можна було зрозуміти, що саме. Та голос видавав, що вона тішиться віднайденому й оплакує втраченого, що нерухомо сидить перед нею.
Я підбіг до Нагами й спитав:
— Хочеш, щоб я його оживив?
Вона зрозуміла мене, впала до моїх ніг і обняла їх.
— Добре, тоді поможи мені.
Розгубившись, я й не подумав, яке безглуздя оживляти людину, ноги якої по самі коліна закуті в кришталі, і їх ніколи не можна буде визволити.
Спробував я знову те, що раз уже мені вдалося. Не шкодував амбри. Правда, для старого вживав не мазь, а розведену в спирті амбру. Так вона швидше просякала йому зарослу щетиною шкіру, яку до того ж я проколював ще й голкою. Влив до вуст старого чималу кількість амбрового спирту і, рухаючи його руками, змушував Ламека вдихати й видихати повітря. Операцію закінчив за допомогою крижаної води, якою покропив Ламекові голо ву. При цьому зарослий білою щетиною Ламек раптом чхнув, потім почав чхати без упину. Як тільки старий ожив, дівчина підстрибнула — доти вона здивовано сиділа напочіпки біля моїх ніг — кинулася до мене і знову обняла мої коліна, захлинаючись від несамовитого збудження.