97
Шрифт:
Жінки зворухнулись проте не пішли.
Одна О р и н а пошкандибала, безтямно бурмочучи:
— Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо… Аби не додому — ходімо! По чашу ходімо!..
П а р а с к а. Стій, Л а р и в о н е, голубе, стій!
О р и н а. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!
Став Л а р и в о н. Дрючок додолу спустив. Дивиться.
П а р а с к а. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу… Тричі виперу, тільки ти не бийся…
Вищиривсь на неї Л а р и в о н, подобно усміхнувся.
А
— Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала
О р и н а. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошеньки полежала… Татонько мій! Не забув — не забув…
П а р а с к а. Ти ж її не вдариш, Л а р и в о н е? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо…
О р и н а. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій… (Аж засміялась, до Л а р и в о н а припавши).
Повернувся Л а р и в о н, браму одчинив і виніс чашу та хрест.
Тиче іх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.
П а р а с к а. Сам винеси, Л а р и в о н е! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..
Підійшли ще жінки, оточили Л а р и в о н а. Підбіг С м и к.
О р и н а (шкандибаючи попліч з Л а р и в о н ом, за чашу рукою вхопилась). Авжеж, неси! Неси, неси!..
П а р а с к а. А що! Дорогу дайте, чоловіки!
Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась.
Та ще К о п и с т к а, скручуючи цигарку, одстав.
Запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі:
— Оце й я скажу — чудо! З резолюцією… (Іронічно). Ну, моліться, моліться, бо я б молився, та, вірите, ніколи… (Та й подався).
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Напровесні К о п и с т к а сидів у сільраді сам. Коли чує: бам-бам-бам! — задзвонили в церкві. Задзвонили — перестали.
К о п и с т к а. Гм… Що за знак? Немов на пужар, тільки ж перестало… (Одчинив віконце, виглянув). Ага, Васько!.. Чуєш, Василю? Чи не знаєш часом, чого так у церкві задзвонили?.. Питаю, чого так чудно задзвонили?.. Не знаєш… А куди це ти з торбою, га?.. Що?.. Ти ось краще зайди сюди, синашу! Та на часинку!.. (Повернувся до дверей). Щось надумав, мабуть, хлопець.
Увійшов В а с я. Ноги пухлі. В руках паличка, за плечима торбинка.
К о п и с т к а. Здрастуй, синок!.. Так, кажеш, не знаєш, чого дзвонили?
Вася тільки головою хитнув.
Може, де пужар?.. Не видко, кажеш… Гм… А куди це ти налагодився?
В а с я (як хворий, повів рукою). А… туди.
К о п и с т к а. От тобі й на! Та куди
В а с я. Не знаю… В город думка була.
К о п и с т к а. В город?
В а с я. Мати померла й батько, ви ж знаєте. А сьогодні дід вночі: тікай, кажуть, закурили — і вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранці та й пішов.
К о п и с т к а. А дід хіба не ходив до церкви? Г и р я ж там, кажуть, вареним ячменем людей годує!
В а ся. Діда прогнали… А я не ходив. Маслаки кінські збирав і варив. А палива з стріхи С м и кав.
К о п и с т к а (зворушився). То чом же до мене не прийшов, чудій ти, не чоловік! Я б тебе печеною ґавою нагодував… А в торбинці в тебе що?
В а с я. Та… Книжки.
К о п и с т к а. Гм. Книжки? І букваря, ма’ть, забрав?
В а с я. Та… й букваря.
К о п и с т к а. І тетрадьку?
В а с я. Яку тетрадьку?
К о п и с т к а. Та тую, що… совіцькі слова вписував.
В а с я. А-а… Забрав, дядю! Аякже!
К о п и с т к а (заходив по хаті). Ти ось що, синок!.. Ти не ходи в город, бо не дійдеш. Помреш у дорозі. Зоставайся тут… За секретаря будеш. Тобі скільки років?
В а с я. Та… ще помру я тут.
К о п и с т к а. Чорта помремо, синок! Будь єрой!.. От-от, як не видно, їде вже, повертає з города Серьога і, мабуть, з хлібом…
В а с я. Кажуть, що не приїде, бо вже місяць, як повіз у город чашу й хрест, а не видно й не чути, кажуть…
К о п и с т к а. Хто каже?.. Приїде! Ось побачиш — приїде! А он тобі надворі що — весна? А ондечки подивись що — сонце? Та яке сонце, гей!
В а с я. Та… сонця ж не можна їсти.
К о п и с т к а. А то так: сонце не ґава — його не впіймаєш. Та тільки ти не добрав діла, синок! Сонце припече, трава наросте, рогоза в річці, риби наловимо, юшки наваримо… Ну, а там незабаром трах-тара-рах — хліб уродить… А поки що в мене сьогодні ґава є. Катай, синок, до мене жити! Ну що?
В а ся (осміхнувся крізь сльози). Та… не знаю, як це воно буде.
К о п и с т к а. Знаєш, синок, що я надумав?
В а ся. Що?
К о п и с т к а. А ось що: я тебе смаженою ґавою годуватиму, а ти мене за це букваря довчиш. Гаразд?
В а с я. Гаразд!
К о п и с т к а. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято! Отже, таки вивчусь я грамоти, туди його маму! І рихметики вивчусь, і всякої політики…
Убігла П а р а с к а. К о п и с т к а до неї:
— Чуєш, стара? Давай на старість ще таку штуку встругнемо — і тебе грамоти вивчимо, га?
П а р а с к а. Годі! Он що в церкві робиться!
К о п и с т к а. Що?
П а р а с к а. Я так і думала: сидить, мабуть, руда сатана та цигарку смокче, а не туди, що вже треба нам ховатися або тікати!