Адепт
Шрифт:
Слова тої молитви були гучні, але з дерев'яними, як у Симарґла, крилами. Не могли вони злетіти до неба і падали між дуби, слизом стікали по гнилих колодах додолу. А простір навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До літнього сонцестояння впаде Київ».
Ніхто не почув цих слів, окрім білявки в шатрі, та вона була мала і не розуміла. Я втішав її, а потім піддався спокусі — і дай мені, Боже, хоч тепер замолити той гріх. Злягання моє з наложницею було таке ж порожнє, як капище. Звірятами були ми, і втіха наша була звіряча, і число її було «п'ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.
…Київ упав через десять днів. У капищі вже господарювали Оряна і новий
Ми з Богумилом без діла і без їжі вешталися коло баштового Дитинця та Торговища на Суводі, заходили за Оболонь, де були городи і щось таки знаходили на споживу. Під час одного з таких походів і побачили ми варязькі струги, що пливли Дніпром-Бористеном. Вів їх ватажок із Нового Міста С'єрн Хельґ [30] , з роду Еріксонів. Через два дні Хельґ підступно вбив Аскольда, його синів Мезамера та Адира і став каганом Києва, намісником свого вуйка Рейрика, престол якого в Неаґарді — далеко на півночі.
30
С'єрн Хельґ— Новгородський то Київський князь Олег (882—911 pp.) з роду Рейріка (Рюрика) Еріксона Датського. Рід Еріксонів належав до священного варязького клану Інґлінґарів.
Пізніше, в Ітхелі, мені розповіли про те, скільки хазарських дирхемів заплатили посланці царя Манасії варягам за цей похід. Серед радників Хельґа були хазарські купці Захарія та Йосиф. Для останнього варяги три дні відловлювали людей у невільники. Першими у рабство пішли християни і родини Аскольдових дружинників. На третій день полювання дісталися вони й до Желянської виті. Хальд боронив капище, і варяг у рогатому шоломі розрубав його навпіл разом із мідяною бляхою. Оряну відправили до нового кагана, а мене, Богумила й ще п'ятьох молодших жерців віддали наглядачам достойного Йосифа. Ідола Симарґла варяги встановили на носі свого човна, а рештки капища спалили. Збулися мої передчуття.
Зв'язаний, лежав я на ребрах варязького човна і дивився у блакитний зеніт літнього неба. Неба, де Даждьбог Світилени та Силеника прирік мене на рабство. Я не думав про справедливість, а думав про Долю. Я не знав тоді, що влада Долі тим більша, чим довше живе людина, не знав про приреченість довгоіснуючого і про те, що над двадцятилітніми Доля не владна — їхнє-бо царство вибору, царство волі земної.
Не помишляв я й про втечу. Набагато пізніше, в Ітхелі, почув я від Мелхиседека: «Існує три визначення у часі — минуле завжди істинне, майбутнє завжди брехливе, сучасність невловима. Течіями життя володіє той, хто завжди встигає, але Вічність належить спроможним очікувати».
Небо тоді не дало мені спокою, бо було воно все у швидких хмарах — рухливе, марнотне. Я заплакав, але Єдиний уже був зі мною і послав мені на втіху пречудову комаху — величезну бабку, з крилами, як дві долоні воя.
Задивився я на ту комаху, що всілася біля мене на знаряддя човна, і перестав плакати. За словом філософа сталося так: «Спокій є трьох образів: образу смерті, образу кохання й образу пізнання». Так зустрівся я з образом пізнання і втішився, хоч грубі мотузки в'їдалися в тіло моє, а наглядач двічі вдарив мене взутою в чобіт ногою.
Дивна думка опанувала мене. «Даждьбоже, — думав я, — не пробач варягам сплюндрованого капища і помстись їм! Ти послав комаху, свій знак, і вибрав мене для помсти, бо ж Оряна казала, що обраний єсмь. А обрані так просто не помирають». Такі думки заспокоювали мене. І тепер, споглядаючи Пошук свій, думаю я, що Єдиний був ближче до Силеника й Оряни, ніж до варягів у рогатих шоломах. За словами Апостола: «Попустив Бог усім народам ходити стежками своїми». Силеник, Оряна, Хальд ішли своїм шляхом до Єдиного, помилялись, потрапляли в лабети Ворога, — але такі помилки, можливо, приємніші Сущому, аніж тупа руйнівна злоба варягів. Так і Мелхиседек казав, хоча сам був іудеєм: «Істина є згода між Сущим і творінням Сущого».
…Вночі човни з бранцями пристали до варязького табору на Песячому острові. Земляні люди поховалися, священні дерева Тангри прибульці спалили, а з простих дерев зробили огорожу. Більшість киян — жінок, дітей та поранених — варяги тримали в цій огорожі; але тих, хто міг утекти, позалишали у човнах зв'язаними. До острова підійшли хазарські кораблі з вітрилами, великі, як громадські стодоли. Вони належали найзаможнішим купцям із Тьмутаракані та Ітхелю [31] — Йосифу, Захарії, Семендер-тархану.
31
Ітхель(або Ітиль) — столиця Хазарії. Назва можливо походить від іудейського «йєтхель» — священний осередок.
В темряві чув я, як співали за огорожею християнські жінки: «Кіріє, елейсо!» — «Господи, помилуй!». П'яні варяги кричали щось на неоковирній своїй мові, іноді верещали дівчата, що їх ґвалтували переможці. Сам я страждав від спраги, а голоду не відчував. Богумил, який лежав поряд зв'язаний, намагався послабити мотузки, відтягуючи вузли зубами, але зламав зуб і облишив шарпатись. Під ранок я забувся важким, як меотійська ртуть, сном.
Ранком на Песячий острів упав холодний туман. У тому тумані пізнав я перші варязькі слова: «кнаґ» — «воїн», «лейданг» — «човен», «бьорн» — «ліс». На тій ладді, де були бранцями ми, Желянські жерці, порядкував ярл [32] Хальблот, родич кагана Хельґа. За його наказом нам дали розведеного пива, по шматку солодкої паляниці і зняли з нас мотузки та весь одяг.
32
Ярл— незнатний військовий ватажок або суддя у варягів.
Прийшов покупець людських душ — достойний Йосиф, до якого ярл та вої зверталися шанобливо «адаль», тобто «шляхетний, високороджений». Був Йосиф могутньої статури, з кучерявою сивою бородою. Велике тіло купця вкривав чорний оксамитовий каптан, мав він на шиї потрійний золотий ланцюг, на якому висів талісман — золота п'ятикутна зірка, на кожному пальці горіли дорогоцінні перстені, а пиха того Йосифа перевищувала всю розкіш його одягу. За Йосифом слуги несли червону скриню зі сріблом.
«Адаль Йосиф, — сказав йому Хальблот, — ось раби молоді та гарні». Хазарнн оглянув нас і наказав слугам дати Хальблоту зв'язку срібних монет. Богумила й біляву Силеникову наложницю Йосиф відокремив від нас — забрав до свого гарему. Пізніше я довідався, що Богумилові його вродливість обернулася на зле — з нього Йосиф зробив євнуха. Як я молився тоді, дякуючи Богові за вилицюватість та клаповухість, що врятували мене від скопцевої долі!
На хазарський корабель нас не перевели — Йосиф найняв лейданґ і воїв Хальблота охороняти караван на шляху до Саркелу. Нас далі тримали на варязькому човні, тепер уже як веслярів. До веслування були ми незвичні — то варяги посадили нас на весла по двоє. На іншому боці лейданґа з веслами легко вправлялись могутні кнаґи Хальблота. Відплили ми вночі, бо Хальблот плив з Йосифом без дозволу кагана, який ще замирював вогнем та мечем роди склавинські навколо Києва.
Течія та вітер допомагали нам. На веслах пливли рідко — Хальблот підняв біле вітрило і лейданґ хутко побіг перед кораблями Йосифа. Замикав караван лейданґ ярла Хокона. Йосиф і Хокон були великі приятелі. Купець подарував ярлові двох дівчат-бранок, так що Хальблот як взнав про це, то весь день гарчав від заздрощів, немов звір, і просив Тюра, варязького бога, спопелити хазарина блискавкою.