Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Дійшовши берега, Лось зупинився і, вказуючи рукою на зірку, мовив:
— Земля.
Гусєв зняв картуза, витер з лоба піт. Задерши голову, дивився на далеку батьківщину, що пливла між сузір’ями, його обличчя, здавалося, було змарніле, сумне.
— Земля, — повторив він.
Отак вони довго стояли на березі древнього каналу, над рівниною з неясними в світлі зірок обрисами кактусів.
Та ось із-за чіткої лінії обрію виринув світлий серп, менший від місяця, і почав підніматися над кактусовим полем. Від лапчастих рослин лягли довгі тіні.
Гусєв
— А позад нас гляньте-но.
За ними над горбкуватою рівниною, над гаями і руїнами, сяяв другий супутник Марса. Круглий жовтуватий диск його, теж менший від місяця, хилився за шпичасті гори. Виблискували на пагорбах металеві диски.
— Оце ніч! — прошепотів Гусєв. — Як у сні.
Вони обережно спустилися з берега в кактусові зарості. З-під ніг шугнула чиясь тінь. Волохатий клубок побіг по відблисках обох місяців. Заскреготіло. Писнуло — пронизливо, нестерпно, тонко. Ворушилося, поблискуючи, листя кактусів. Липла до обличчя павутина, пружна, як сітка.
Вкрадливим, несамовитим виттям озвалася ніч. Урвалося. Все стихло. Гусєв і Лось великими стрибками, здригаючись від огиди й жаху, бігли полем, високо переплигуючи через ожилі рослини.
Нарешті в світлі серпа, що сходив на небі, блиснула стальна обшивка апарата. Добігли. Сіли, відсапуючись.
— Ну ні, ночами в ці павукові місця я не ходак, — промовив Гусєв. Відгвинтив люк і поліз в апарат.
Лось ще барився. Прислухався, позирав. І ось він побачив — між зірок фантастичним силуетом пливла крилата тінь корабля.
Тінь повітряного корабля зникла. Лось виліз на мокру обшивку апарата, закурив люльку і поглядав на зірки. Тонкий холодок проймав тіло. Всередині апарата вовтузився, бурмотів Гусєв.
Лось не міг спати, — сидів, дивився на зірки, посмоктував люльку. Дідько його знає, що воно таке! Звідки на Марс могли потрапити золоті маски з цим характерним, як у бабки, третім оком? А мозаїка? Велетні, які гинуть у морі, летять між зірками. А знак параболи: рубінова кулька — Земля і цеглиста — Марс? Знак влади над двома світами? Незбагненно. А співаюча книга? А дивне місто, що з’явилося в туманному дзеркалі? І чому, чому весь цей край покинуто, занедбано?
Лось вибив люльку об підбор. Скоріше б уже настав день! Певно, марсіанин-пілот повідомить кудись у населений центр. Можливо, їх уже шукають, і корабель, що проплив між зірками, саме по них і послано.
Лось оглянув небо. Світло червонуватої зірки — Землі — блідло, вона хилилася до зеніту. Промінчик од неї проникав у самісіньке серце.
Безсонної ночі, стоячи біля воріт сарая, Лось отак само, з холодною печаллю, дивився, як сходив Марс. Це було позаминулої ночі. Тільки одна доба відділяла його від тої години, від Землі.
Земля, Земля, зелена, то в хмарах, то в проривах світла, пишна, повновода, люба — батьківщина…
Крижаним холодком стисло мозок. От він своєю несамовитою волею відірвався од батьківщини,
Холодок побіг за шию, і Лось пересмикнув плечима. Сунув люльку до кишені. Вліз в апарат і ліг поруч Гусєва, який уже хропів.
Від тепла, від утоми Лось задрімав. У сні прийшла йому розрада. Він бачив берег земної річки, берези, що шумлять од вітру, хмари, іскри сонця на воді, і на тому боці хтось у світлому, сяючому, махає йому, кличе, манить. Лося і Гусєва розбудив сильний шум повітряних гвинтів.
Сліпучо-рожеві пасма хмар, як скрутні пряжі, вкривали ранкове небо. То з’являючись у темно-синіх просвітах, то зникаючи за рожевими пасмами, спускався залитий сонцем летючий корабель. Обрис його трищоглового остова скидався на велетенського жука. Три пари гострих крил простиралися з його боків.
Корабель прорізав хмари і, весь вологий, сріблистий, блискучий, повис над кактусами. На його бічних коротких щоглах потужно ревли вертикальні гвинти, не даючи йому спуститись. З бортів відкинулися драбинки, і корабель сів на них. Гвинти спинилися.
По драбинках униз побігли щуплі марсіани. Вони були в однакових яйцевидних шоломах, у сріблястих широких куртках з грубими комірами, які закривали шию і низ обличчя. В руках у кожного була зброя, щось на зразок короткої, з диском посередині, автоматичної гвинтівки.
Гусєв, насупившись, стояв коло апарата. Тримаючи руку на маузері, поглядав, як марсіани вишикувались у два ряди. Їхні гвинтівки лежали дулом на зігнутій руці.
— Зброю, стерво, як жінки тримають, — буркнув він.
Лось стояв, склавши на грудях руки, всміхався. Останнім з корабля зійшов марсіанин, одягнений у чорний халат, що спадав великими складками. Відкрита голова його була лиса, в ґулях. Безбороде вузьке обличчя голубуватого кольору.
Грузнучи в пухкому грунті, він пройшов біля подвійного ряду солдатів. Випуклі, світлі, крижані очі його спинилися на Гусєві. Потому він дивився тільки на Лося. Підійшов до людей, підняв маленьку руку в широкому рукаві і мовив тонким, скляним, повільним голосом пташине слово:
— Талцетл.
його очі ще більше розширились, освітилися холодним збудженням. Він повторив пташине слово і владно вказав на небо. Лось мовив:
— Земля.
— Земля, — насилу повторив марсіанин і наморщив лоба. Гулі його потемніли. Гусєв виставив ногу, кашлянув і сказав сердито:
– Із Радянської Росії, ми — росіяни. Ми, значить, до вас, добридень, — він торкнувся козирка, — ми вас не кривдимо, ви нас не кривдіть… Він, Мстиславе Сергійовичу, ні бе ні ме по-нашому не розуміє.
Голубувате, розумне обличчя марсіанина було непорушне, тільки на його спадистому лобі, між бровами, почала набрякати від напруги червонувата пляма. Легким рухом він указав на сонце і вимовив знайомий звук, що лролунав так дивно:
— Соацр.
Він указав на грунт, розвів руками, ніби обнімаючи кулю: