Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Спів гвинтів, шум вітру в крилах, тонкий свист, блиск золота, строкатість убрання в повітряній синяві, внизу — пурпурне, то сріблясте, то канаркове листя парків, сяючі відблисками сонця вікна уступчастих будинків, — усе було як сон. Паморочилася голова. Гусєв роззирався, повторював пошепки:
— Глянь, глянь, ой леле!..
Корабель проплив над висячими садами і плавно спустився на великий круглий майдан. Одразу, наче горохом з неба, сипнули сотні човнів, корзин, крилатих сідел, — сідали, шльопались на білі плити майдану. На вулицях, що зіркою розходилися від нього, шуміли
Корабель сів біля високої і важкої, як піраміда, похмурої споруди з чорно-червоного каменю. На широких сходах її, між квадратними, звуженими догори колонами, які сягали тільки третини висоти будинку, стояла купка марсіан. Усі вони були в чорних халатах і круглих шапочках. Це була, як Лось дізнався згодом, Вища рада інженерів — найвищий орган управління всіма країнами Марса.
Марсіанин-супутник наказав Лосю чекати. Солдати збігли драбинками на майдан й оточили корабель, стримуючи натиск натовпу. Гусєв захоплено дивився на строкатий від одягу майдан, що хвилювався перед ним, на безліч крил, які здіймалися над головами, на громаддя сіруватих або чорно-червоних будівель, на прозорі за дахами обриси веж.
— Ну й місто, оце так місто! — повторював він притупуючи.
На сходах марсіани в чорних халатах розступилися. З’явився високий сутулий марсіанин, теж одягнений у чорне, з довгим похмурим обличчям, з довгою вузькою чорною бородою. На круглій шапочці його тремтів золотий гребінь, як хребет у риби.
Зійшовши до середини сходів, спираючись на ціпок, він довго дивився запалими темними очима на пришельця з Землі. Дивився на нього і Лось — уважно, сторожко.
— Диявол витріщився! — шепнув Гусєв. Обернувся до натовпу і вже безтурботно крикнув: — Добрий день, товариші марсіани, ми до вас з привітом від радянських республік… Для встановлення добросусідських взаємин…
Натовп здивовано зітхнув, заремствував, зашумів, висунувся. Похмурий марсіанин схопив у жменю бороду і перевів очі на натовп, окинув тьмяним поглядом площу. І під його поглядом почало вщухати схвильоване море голів. Він обернувся до тих, що стояли на сходах, мовив кілька слів і, піднявши ціпок, вказав ним на корабель.
Одразу до корабля збіг один марсіанин і тихо й швидко сказав щось лисому марсіанинові, який нахилився до нього через борт. Пролунали сигнальні свистки, двоє солдатів збігли на борт, завили гвинти, і корабель, важко відірвавшись од майдану, поплив над містом у північному напрямку.
Соацера потонула далеко за пагорбами. Корабель летів над рівниною. Де-не-де видніли одноманітні лінії будівель, стовпи і дроти підвісних доріг, отвори шахт, навантажені шаланди, що пливли по вузьких каналах.
Та ось із лісових зарослів дедалі частіше стали здійматися скелясті шпилі. Корабель знизився, пролетів над ущелиною і сів на луці, що похило спускалася до темних і пишних чагарників.
Лось і Гусєв взяли мішки і разом з лисим супутником пішли лукою, униз до гаю.
Водяна курява, б’ючи з-під дерев, грала веселками над блискучою од вологи кучерявою травою. Стадо низькорослих довгошерстих тварин,
Довгошерсті тварини ліниво піднімалися, даючи дорогу людям, і відходили, перевалюючись на ведмежих лапах, повертали плескаті куці морди. На луку сіли жовті птахи, настовбурчили пір’я, обтрушуючись під райдужним фонтаном води.
Підійшли до гаю. Пишні плакучі дерева були блакитно-голубі. Смолисте листя шелестіло на сухо повислих гілках. Крізь плямисті стовбури вдалині видніло озеро.
Від пряної, солодкої спеки в цій блакитній хащі памо-рочилося в голові.
Гай перетинало багато стежок, посиланих жовтогарячим піском. Там, де вони перехрещувались, на круглих галявинах, стояли старі, деякі поламані, вкриті лишаями великі статуї з піщаника. Над зарослями піднімались уламки колон, рештки циклопічної стіни.
Стежка завертала до озера. Відкрилося його темно-синє дзеркало з перевернутою вершиною далекої скелястої гори. У воді ледь ворушились відображення плакучих дерев. Сяяло пишне сонце. У вигині берега, з боків замшілих сходів, які вели в озеро, височіли дві величезні статуї, потріскані, порослі повзучою рослинністю.
На сходах появилася молода жінка. На голові у неї був жовтий гострий ковпачок. Вона видавалася тендітною, біло-блакитнуватою поруч з огрядним обрисом вкритого мохом, вічно усміхненого у сні, непорушного Магацит-ла. Вона підковзнулася, схопилася за кам’яний виступ, підвела голову.
— Аеліта, — прошепотів марсіанин, прикрив очі рукавом і потяг Лося та Гусєва з доріжки в хащу.
Невдовзі вони вийшли на велику галявину. В глибині її, в густій траві, стояв похмурий, з похилими стінами сірий будинок. Од зіркоподібного піщаного майданчика перед його фасадом прямі доріжки бігли лукою вниз, до гаю, де між деревами видніли низькі муровані будівлі.
Лисий марсіанин свиснув. Із-за рогу будинку з’явився низенький опецькуватий марсіанин у смугастому халаті. Темно-червоне обличчя його було натерте буряком. Мружачись од сонця, він підійшов, але, вчувши, хто такі приїжджі, одразу ж замірився тікати за ріг будинку. Лисий марсіанин заговорив з ним владно, і товстун, присідаючи від страху, обертаючись, показуючи жовтий зуб із беззубого рота, ловів гостей у дім.
Гостей одвели у світлі маленькі, майже порожні кімнати, що виходили вузькими вікнами в парк. Стіни їдальні і спалень було обтягнуто білими циновками. В кутках стояли діжки з квітучими деревцями. Гусєв визнав приміщення цілком підходящим: “Наче багажна корзина, дуже мило”.
Товстун у смугастому халаті, керуючий будинком, метушився, лопотів, котився з дверей у двері, витирав коричневою хусткою череп і час од часу кам’янів, вилуплюючи на гостей склерозні очі, — шепотів поквапливо, безгучно якісь, мабуть, заклинання.
Він налив води в басейн і провів Лося та Гусєва кожного до своєї ванни, — з дна її піднімалися густі клуби пари. Дотик до безмірно стомленого тіла гарячої, булькаючої, легкої води був такий солодкий, що Лось мало не заснув у басейні. Керуючий витяг його за руку.