Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Появлялися прямі, одноманітні вулиці робітничих кварталів, такі ж понурі постаті брели по них, похнюпивши голови. Тисячолітньою нудьгою віяло від тих цегляних, усіх як один, коридорів. Тут уже ні на що не сподівалися.
Появлялися центральні площі: уступчасті будинки, повзуча строката зелень, шибки, пронизані сонцем, ошатні жінки; серед вулиці — столики, вузькі вази, повні квітів; вируючий, гарно вбраний натовп, чорні халати чоловіків, фасади будинків — усе це відбивалося в паркетному зеленкуватому брукові. Низько пролітали золоті човни, ковзали тіні від їхніх крил, сміялися задерті обличчя, майоріли барвисті легкі шарфи…
У місті було подвійне життя. Гусєв усе
Іхонька все йому докладно пояснювала. На одне тільки не погоджувалася — з’єднати екран з Будинком Вищої ради інженерів.
Пойнята жахом, трясла рудим волоссям, згортала руки:
— Не просіть, мене, Сину Неба, краще вбийте мене, дорогий Сину Неба.
Якось, на чотирнадцятий день, уранці, Гусєв, як звичайно, сів у крісло, поклав на коліна цифрову дошку, смикнув за шнур.
У дзеркальній стіні виникла дивна картина, на центральній площі купками зібралися марсіани, заклопотано перешіптувалися. З бруку зникли столики, квіти, строкаті парасольки. З’явився загін солдатів, — ішли трикутником, як страшні ляльки з камінними обличчями. Далі — на торговій вулиці — натовп — усі кудись біжать, — бійка, якийсь марсіанин вилетів з бійки гвинтом на машинах-крилах. У парку — ті самі стривожені купки шептунів. На одній з фабрик — гомінкі юрми робітників, збуджені, похмурі, люті обличчя.
У місті, мабуть, сталася якась подія надзвичайної ваги. Гусєв тряс Іхоньку за плечі: “Що там?” Вона мовчала, дивилася матовими закоханими очима.
Місто охопила тривога. Бурмотіли, миготіли дзеркальні телефони. На вулицях, на площах, у парках перешіптувалися купки марсіан. Ждали подій, поглядали на небо. Казали, що десь горять склади сушеного кактуса. Опівдні в місті відкрили водопровідні крани і води в них не стало, проте ненадовго… Багато хто чув на південному заході далекий вибух. У будинках заклеювали шибки папірцями — хрест-навхрест.
Тривога ширилася з центру міста, з Будинку Вищої ради інженерів.
Говорили про те, що влада Тускуба похитнулася, про майбутні зміни.
Тривожне збудження прорізували, як іскра, чутки:
“Вночі погасне світло”.
“Зупинять полярні станції”.
“Зникне магнітне поле”.
“У підвалах Будинку Вищої ради арештовано якихось осіб”.
На околицях міста, на фабриках, у робітничих селищах, в громадських магазинах чутки ці сприймали інакше. Про причини їх виникнення тут, очевидно, знали більше. З тривожною зловтіхою говорили, що нібито підземні робітники підірвали гігантський цирк номер одинадцять, що агенти уряду скрізь шукають склади зброї, що Тускуб стягує війська в Соацеру.
До полудня майже скрізь припинили роботу. Збиралися великі юрби, ждали подій, поглядали на невідомо звідки прибулих багатозначних молодих неохайно вдягнених марсіан з руками в кишенях.
Опівдні над містом пролетіли урядові човни, і дощ білих листівок посипався з неба на вулиці.
Уряд застерігав населення від злісних чуток, — їх поширювали вороги народу. Мовилося, що влада ніколи ще не була така сильна і сповнена рішучості.
Місто принишкло, але ненадовго, і знову поповзли чутки — одна страшніша за іншу. Напевно знали тільки одне: сьогодні ввечері в Будинку Вищої ради інженерів буде вирішальна боротьба Тускуба з вождем робітничого населення Соацери — інженером Гором.
Надвечір юрби народу заповнили величезну площу перед Будинком Вищої ради. Солдати охороняли двері, сходи і дах. Холодний вітер нагнав туман, у мокрих хмарах червонуватим розпливчастим сяйвом погойдувалися ліхтарі. Невиразною пірамідою відходили в імлу похмурі стіни Будинку. Всі його вікна світилися.
Під важким склепінням, у круглому залі, на лавах амфітеатру сиділи члени Вищої ради. Обличчя у всіх були уважні й насторожені. В стіні, високо над підлогою, в гуманному дзеркалі швидко пропливали одна за одною картини міста — внутрішність фабрик, роздоріжжя, на яких у тумані перебігають постаті, обриси водяних цирків, електромагнітних веж, одноманітні порожні приміщення складів, що їх охороняють солдати. Екран безупинно з’єднувався з усіма контрольними дзеркалами міста. Ось появилася площа перед Будинком Вищої ради інженерів, — океан голів, укритий клоччям туману, широке сяйво ліхтарів. Склепіння зали наповнилися лиховісним ремством натовпу.
Тонкий свист одвернув увагу присутніх. Екран погас. Перед амфітеатром на підвищення, вкрите чорно-золотою парчею, вийшов Тускуб. Він був блідий, спокійний і похмурий.
— У місті неспокій, — сказав Тускуб, — місто збуджене чуткою про те, що сьогодні мені тут мають намір суперечити. Вже цієї чутки було досить, щоб державна рівновага похитнулася. Я вважаю, що таке становище хворобливе і зловісне. Треба раз назавжди знищити причини такої збудливості. Я знаю — серед нас є такі, що цієї ж ночі рознесуть по місту мої слова. Я кажу відверто: місто охопила анархія. Мої агенти повідомили, що в місті й країні немає достатніх мускулів для опору. Ми напередодні загибелі світу.
Гомін ремства пролетів амфітеатром. Тускуб бридливо посміхнувся.
— Сила, що руйнує світовий порядок, — анархія, — іде з міста. Спокій душі, природна воля до життя, сили почуттів розтринькуються тут на сумнівні розваги і непотрібні втіхи. Дим хаври — ось душа міста: дим і марення. Вулична строкатість, шум, розкіш золотих човнів і заздрість тих, хто знизу дивиться на ці човни, афіші і вогняні реклами, що вселяють нездійсненні сподіванки, — ось воно, місто. Курні коридори з запорошеним світлом, де бредуть спалені душі, позіхаючи з нудьги. Місто готує анархічну особистість. Її воля, її пафос — руйнування. Гадають, що анархія — свобода. Ні, анархія прагне тільки анархії. Обов’язок держави — боротися з цими руйнівниками, — такий закон! Анархії ми повинні протиставити волю до порядку. Ми повинні викликати в країні здорові сили і з найменшими втратами кинути їх на війну з анархією. Ми оголошуємо анархії нещадну війну. Заходи охорони — тільки тимчасовий засіб: неминуче має настати час, коли поліція знайде своє вразливе місце. Ми вдвічі збільшуємо число агентів поліції, анархісти ж у той час збільшуються в квадраті. Ми повинні першими перейти в наступ, наважитися на сувору і неминучу дію, ми повинні зруйнувати і знищити місто.
Половина амфітеатру завила і схопилася з лав. Обличчя марсіан були бліді, очі горіли. Тускуб поглядом відновив тишу.
— Місто неминуче так чи інакше буде зруйновано, ми самі повинні організувати це руйнування. Далі я запропоную план розселення здорової частини городян у сільські місцевості. Ми повинні використати для цього багатющу країну, — по той бік гір Лізіазіри, — яку покинуло населення після міжусобної війни. Попереду гігантська робота. Але мета її велика. Певна річ, зруйнувавши місто, ми не врятуємо цивілізації, ми навіть не віддалимо її загибелі, але ми дамо можливість марсіанському світу вмерти спокійно й урочисто.