Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
— На зразок революції?
— А хоч би й так.
Хлинов глянув на нього з якимось навіть здивуванням.
Очі у Вольфа були круглі, жовті, злі.
— Вольф, буржуа не рятуватимуть Європу.
— Знаю.
— Он як?
— У цю поїздку я надивився… Буржуа — французи, німці, англійці, італійці — злочинно, сліпо, цинічно розпродують старий світ. Ось чим кінчилася культура — аукціоном… З молотка!
Вольф побагровів:
— Я звертався до властей, натякав на небезпеку, просив допомогти розшукати Гаріна… Я говорив їм жахливі слова… Мені сміялися в обличчя.
— Вольф, що ви дізналися на Рейні?
— Я дізнався… Анілінова компанія має від німецького уряду великі військові замовлення. Процес виробництва на заводах Анілінової компанії у небезпечній стадії. У них там мало не п’ятсот тонн тетрилу в роботі.
Хлинов швидко підвівся. Палиця, на яку він спирався, зігнулася. Він знову сів.
— У газетах промайнула замітка про потребу по можливості віддалити робітничі містечка від оцих клятих заводів. В Аніліновій компанії працює понад п’ятдесят тисяч чоловік… Газету, що вмістила замітку, оштрафовано… Рука Роллінга…
— Вольф, ми не можемо втрачати жодного дня.
— Я замовив квитки на одинадцятигодинппй, на сьогодні.
— Ми їдемо до Н.?
— Гадаю, що тільки там можна знайти сліди Гаріна.
— Тепер подивіться, що мені пощастило дістати. — Хлинов вийняв з кишені газетні вирізки. — Позавчора я був у Шельги… Він переказав мені хід своїх міркувань: Роллінг і Гарін повинні спілкуватися між собою…
— Звісно. Щоденно.
— Поштою? Телеграфно? Як ви гадаєте, Вольф?
— НІ в якому разі. Жодних письмових слідів.
— Тоді — радіо?
— Щоб горланити на всю Європу… Ні…
— Через третю особу?
— Ні… Я збагнув, — сказав Вольф, — ваш Шельга молодця. Дайте вирізки…
Він розклав їх на колінах і уважно почав читати підкреслене червоним:
“Всю увагу зосередьте на аніліні”. “Розпочинаю”. “Місце знайдено”.
– “Місце знайдено”, — прошепотів Вольф, — це газета з К., містечко поблизу Н… “Тривожусь, призначте день”. “Відлічіть тридцять п’ять од дня підписання угоди…” Це можуть бути тільки вони. Ніч підписання угоди у Фонте-нбло — двадцять третього минулого місяця. Додайте тридцять п’ять — буде двадцять вісім, — термін продажу акцій аніліну…
— Далі, далі, Вольф… “Які заходи ви вжили?” — це з К., запитує Гарін. Другого дня в паризькій газеті — відповідь Роллінга: “Яхта напоготові. Прибуває на третю добу. Буде повідомлено по радіо”. А ось — чотири дні тому — запитує Роллінг: “Чи не буде видно світла?” Гарін відповідає: “Навколо пустка. Відстань п’ять кілометрів”.
– Іншими словами, апарат встановлено в горах; вдарити променем за п’ять кілометрів можна тільки з високого місця. Слухайте, Хлинов, у нас страшенно мало часу. Коли взяти п’ять кілометрів за радіус — у центрі заводи, — нам треба винишпорити місцевість, не меншу за тридцять п’ять кілометрів по колу. Є ще які-небудь вказівки?
— Ні. Я щойно хотів подзвонити Шельзі. У нього мають бути вирізки за вчора й сьогодні.
Вольф підвівся. Було видно, як під його одягом випнулися
— О-о! Іноземці… Коли гроші в кишені, то й штурхаються, і бігають, начебто вони дома… О-о… дикуни!..
У кафе, стоячи біля цинкового прилавка, Вольф пив содову. Він бачив крізь скло телефонної будки спину Хлинова, який розмовляв, — ось він підняв плечі, весь насунувся на трубку; випростався, вийшов з будки; обличчя його було спокійне, але бліде, як маска.
— З лікарні відповіли, що сьогодні вночі Шельга зник. Вжито всіх заходів до його розшуку… Думаю, що його вбили.
Потріскував хмиз у кухонній печі, прокоптілій за два століття, з величезними іржавими гаками для ковбас та шинок, з двома кам’яними святими по боках, — на одному висів світлий капелюх Гаріна, на другому — засмальцьований офіцерський картуз. Край столу, освітленого лише піччю, сиділо четверо. Перед ними — обплетена сулія і повні склянки вина.
Двоє чоловіків були одягнуті по-міському, — один вилицюватий, міцний, з низьким їжачком волосся, у другого — довге, зле обличчя. Третій, хазяїн ферми, де на кухні відбувалася нарада, — генерал Субботін, — сидів у полотняній брудній сорочці із засуканими рукавами. Геть-чисто виголена шкіра на голові його рухалась, опасисте обличчя з скуйовдженими вусами побагровіло від вина.
Четвертий, Гарін, у туристському костюмі, недбало водячи пальцем по краю склянки, говорив:
— Все це дуже добре… Але я наполягаю, щоб моєму бранцеві, хоч він і більшовик, не було завдано ані найменшої шкоди. їжа — три рази на день, випо, овочі, фрукти… Через тиждень я його забираю од вас… Бельгійський кордон?..
— Три чверті години на автомобілі, — квапливо нахилившись уперед, сказав довголиций чоловік.
— Все буде нишком-тишком… Я розумію, пане генерал і панове офіцери (Гарін усміхнувся), що ви, як дворяни, як беззавітно віддані пам’яті замученого імператора, дієте тепер тільки з вищих, чисто ідейних міркувань… Інакше б я і не звернувся до вас по допомогу.
— Ми тут усі люди суспільства, — про що балакати? — прохрипів генерал, смикнувши шкірою на черепі.
— Умови, повторюю, такі: за повний пансіон бранця я вам плачу тисячу франків на день. Згодні?
Генерал перекотив залиті очі у бік товаришів. Вилицюватий показав білі зуби, довголиций опустив очі.
— Ах, он воно що, — сказав Гарін, — даруйте, панове, завдаточок…
Він вийняв із револьверної кишені пачку тисячофранко-вих білетів і кинув її на стіл у калюжу вина.
— Будь ласка…
Генерал крякнув, підсунув до себе гроші, оглянув, витер їх об живіт і заходився лічити, сопучи волосатими ніздрями. Товариші його потроху почали присуватись, очі їхні поблискували.
Гарін сказав, підводячись: