'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)
Шрифт:
– Баба Палажка?
– А то хто ж.
– Чому ви її кумою звали?
– Бо кума...
– замислився старий.
– У тридцять третьому помер мiй кум - її чоловiк, Нестiр, а в мене - моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подiтися? Так i жили. Вона. так i звала мене все життя кумом, а я її кумою, - тяжкi були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крiзь хмiльний туман i продовжував: - Так я оце хотiв тобi розказати один секрет. Нiкому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та... пiзно.
– Я вам спiвчуваю, дiду Захарiю, тiльки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заiнтригували. Може, й справдi, щось варте уваги?
– Варте, варте, онучок!
– запевнив старий.
– Так слухай, погрузилися ото ми i гайда! А вночi, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А свiтлячки по небу так i гуляють. Зупинили нас солдати на Колядiвському шляху i кажуть, куди ви? Там вже нiмець! А куди ж нам? Назад! А вiн же паразит йшов тодi не навалом, а своїми мацаками захоплював цiлi областi, брав у полон цiлi армiї! Ми ото назад. Доїхали до хутiрця Калинового, що ото за чорним лiсом, i стали. Що робити, питає в мене Милован. Не вiддавати ж окупантовi такi скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами...
– Це ж яке озеро?
– насторожився Микита.
– Назва?
– Та бiс його знає! Хiба це Чорне море, щоб йому назву давати. Це за Новим Гаєм...
– Так ви й самi точно не знаєте?
– Я-а?
– образився старий.
– Як же я не знаю, коли я сам те дiло робив. Та про що говорити, майже до самого озера соша з деревами обабiч. То не просте озеро. Та-ак, то не просте озеро...
– i умовк старий, замислився.
– Дiду, не тягнiть жили, далi! Ви заховали свої скринi в тому озерi?
– навiть встав з-за столу Микита й почав мiряти кроками свiтлицю.
– Я помиляюсь?
– Трохи, - кивнув старий i взявся за поперек.
– Той триклятий Милован мене покалiчив навiк! Нiч. Нi бiса не видно. А вiн жене мене в болото. Надибали на човна в кущах. Вiн тягне його до бестарки, я пiдпихаю. Витягли носом на берег. Дурнi старi, хоча... тодi ми були, звичайно, дурнi, тiльки не такi вже й старi. Прив'язати б за щось човна, щоб вiн не смикався взад-вперед, а ми кинулися до скринi, що лежала в задку. Рачкували, силкувалися, з горем пополам стягли на край i не втримали в руках. Як чортобухнула вона в човен i перекинула його прямо бiля берега. У мене тодi в серединi щось луснуло i засiла в менi хвороба така, про яку навiть говорити нiяково й до лiкаря показуватися соромно...
– Я знаю, що то за хвороба. Погана хвороба, тiльки гарних хвороб не буває. Далi! Що скриня?
– Потонула. Там вже бiля берега глибоченько, а далi, кажуть, нiхто нiколи дна не дiставав. Так ми ото першу вже й не чiпали. Затягло жабуринням i бог з нею. А другу ми таки втягли на човен i потопили вже трохи далi вiд берега.
– I що, пiсля вiйни нiхто про це не знав, окрiм вас?
– Та чого там, ще у вiйну, зразу пiсля визволення, як нашi прийшли, заявився Милован на автомобiлi. Солдати дiстали баграми, тодi зачепили ланцюгом i автомобiлем потягли на берег. Це ту, що була ближче...
– А друга?
– насiдав Микита.
– Там!
–
– Десь на глибинi. Я оце скiльки живу, стiльки й думаю про неї. Мабуть же, в нiй щось дороге, якщо Милован не кинув її у той скрутний час i не дременув у тил з усiма. Тiльки як її дiстати?
– Дiду, дiду!
– хапався руками за голову Микита.
– Чого ж ви мовчали? Чому менi не сказали ранiш, чи думали самi дiстати? Все одно один чоловiк її дiстати не зможе. Я маю на увазi сильного молодого чоловiка, а про вас i говорити не варто! Чого ж ви мовчали? Я чув, казали про вас, що скупий i всяке таке, але дiйти до такого...
– Та не скупий, не скупий я, Микитко, а розумний!
– пiдняв палець дiд i хитренько захихикав. Тодi налив у чарки i продовжував: - А розумний!
– Який же це розум: сам не гам, i другому не дам!
– сердився Микита.
– Самi все життя пiшки проходили, i я на велосипедi. А то мали б автомобiлi i все таке...
– Помовч, онучок! Не казав я, бо безполєзно! Те озеро облюбував собi найголовнiший наш начальник, що в мiстi. Йому побудували там на березi дачу i провели асфальтовий шлях, посадили дерева. Так що до того озера нi я, нi хтось iнший за три версти й носа сунути не мiг. Там же була охорона, як на державному кордонi. А вiн собi блаженствував, на озерi завiв чорних i бiлих лебедiв. Це ось тепер його кишнули, а дачу передали пiонерам...
Микита не мiг зупинитись. Все ходив по хатi. Навiть випив настоєчки. Його думки були вже десь далеко звiдси, як тi хмарки, що летiли в далечiнь вiд легенького подиху вiтру. Микита вже оглядав те озеро з висоти пташиного лету.
Старий захiхiкав i продовжував:
– А я оце думаю, як же в нас люблять начальство! Ти чуєш мене? Ти тiльки послухай, що я чув! Тому начальнику привозили всякого харчу i питва стiльки, що й зараз ще є! Вже два роки минуло! Кажуть, що хлоп'яки пiрнають пiд кручею в озеро й добувають з муляки пляшки шампанського та коньяки! Ото прямо ящиками опускали у воду, там б'є джерело холодне з-пiд кручi, там вони холодненькi були влiтку i взимку. При однiй температурi. Стiльки навозили, що й зараз ще є...
– Дiду, а ви можете хоча б приблизно показати те мiсце, де ви потопили другу скриню чи сейф?
– Мабуть. Тiльки бiс його знає. Воно ж все позаростало, не впiзнати. Я вже ходив там з вудками. Нiбито воно й не воно. Верби у вiйну на топку позрубували, наросли новi дерева. Та вже якось буде. Без човна не обiйтись. Я вже приглянув в одному дворi, лежить пiд повiткою розсихається. Чоловiк помер, а жiнцi вiн на бiса.
– А там, кажете, пiонерський табiр?
– Вже друге лiто.
– Ви ходити можете?
– Так, по двору...
– Одягайтесь. Швиденько!
– Та чого така нетерплячка, я сорок рокiв чекав...
– Вважайте, що дочекалися! Нiчого думати. Вудки у вас є. Пiдемо шукати хорошi мiсця для риболовлi.
– Та ноги в мене клятi, не дуже надiйнi...
– Ви ж не самi. На плечах принесу! Тут по дорозi хтось пiдкине, а там потихеньку, поспiшати не будемо. Я мушу сьогоднi ж провести рекогносцировку i виробити план. Час лине, а там, дивись, ще заявиться ваш Милован!
4. БЕЗ ПОМIЧНИКIВ НЕ ОБIЙТИСЬ