'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)
Шрифт:
На будiвництвi плота вiн був за прораба.
Яке добро - свiй автомобiль. Треба скоби? Будь ласка! Микита майнув до мiста, дiстав на будiвництвi арматурних прутiв, завiз у колгоспну кузню, "вiдстебнув", як вiн каже, червiнця ковалевi i привiз сотню скiб. Ланцюг добув у цеху металобрухту. Ото бездонна криниця будь-яких металевих предметiв. Микита як подивився, що туди привозять з рiзних пiдприємств, то вхопився за голову. Пiд прес йде таке, що слугувало людям сто рокiв! Там цiлi мотки новiсiнького дроту, сотнi кiлограмiв! Бiдони, банки, бракованi ванни, де лише десь цятка чорна чи трiснула емаль. Дозволили б забирати потрiбне людям, а натомiсть приносити справдi таку ж вагу металу, так нi. Що з воза впало, те пропало...
Та вже бог з ним, про те нехай думають господарi пiдприємств. У Микити свiй клопiт. На манiр Остапа Бендера вiн мусить розбагатiти своїм шляхом. У своєму короткому життi вiн вже перепробував чимало рiзних напрямiв i все не те, все кiнчалося тупиком.
Розводив нутрiй, навiть одружився для того, щоб не на однi руки. Нiчого не вийшло, нутрiї, коли його не було дома, попрогризали загородки й розбiглися, бо були голоднi. Дружина не подiляла життєвих планiв чоловiка. Мабуть, тому й сiм'я ця розпалася. Тодi Микита звернув увагу, що на приймальному пунктi порожнього посуду став працювати хлопець з вищою освiтою. Не минуло й року, як бiля того пункту вже стояв автомобiль "Жигулi" шостого випуску. Микита всiлякими правдами й неправдами влаштувався теж на таку посаду в сусiдньому районi. Та не минуло й року, як його вигнали. Дякував богу, що хоч не судили.
Микита Єгорович передав по акту своє господарство бiльш спритному в цих справах молодиковi, розписався за грошi, що вирахували за недостачу, й вискочив сухим з води.
Класики повчають, що життя - це боротьба. А за що люди у всi вiки боролися? За краще життя. Якийсь час Микита Єгорович працював на заводi у вiддiлi технiчного контролю. Сто сорок карбованцiв на мiсяць i сiмдесят карбованцiв премiї за квартал. Це не те що для життя, для iснування на свiтi - мало. Як же боротися за покращання долi? З ким? Всi люди поставленi в такi умови, що боротися неможливо. Станеш випускати бiльше продукцiї, тобi зрiжуть розцiнки i зарплата залишиться на тому ж рiвнi.
Настали новi часи. Є можливiсть боротися. Щоправда, не як хижаки, хто в кого вирве бiльший шмат, а боротися в розумiннi працювати, заробляти. Чим бiльше зробиш якiсної продукцiї, тим бiльше матимеш зиску. I не на десять вiдсоткiв, як було колись, не на двадцять, а на сто, двiстi, а то й тисячу! Чим бiльше зробиш, тим бiльше матимеш i ти, i держава, якiй заплатиш якийсь там процент. Ось цей момент не про?авити б, бо хто його знає, що буде завтра.
Створюються кооперативи, люди самi собi начальство. Микита теж горить бажанням, та що робити без початкового капiталу? Он пiд горою працював кооператив по виробництву шлакоблокiв - це ж будiвельний матерiал, дефiцит, який люди, як-то кажуть, з руками вiдривають. Людям користь, i кооператорам добро. Але ж вони починали не з голими руками. Хлопцi збирали грошi на автомобiлi, а вклали їх у будiвництво примiтивного пристрою. Якщо ж поталанить Микитi Єгоровичу зi скарбами на днi, вiн має на метi купити машину, про яку вiн прочитав у журналi. Американцi зробили такий пересувний апарат, що робить цеглу чи блоки з будь-якого матерiалу, з пiску, з камiння чи навiть з глини, а то й чорнозему. I не треба нi цементу, нi гравiю чи жужелицi. Пiдiгнав машину пiд кручу, увiмкнув електричний двигун i все. Металевi лапи самi гребуть з кручi пiсок чи креймахи, збризкують якоюсь клейкою речовиною, пресують i викидають готову продукцiю.
I машина недорого коштує, всього сорок тисяч доларiв, це, як на комерцiйнi цiни, бiля двохсот сорока тисяч карбованцiв. Для простого смертного дорогувато, але ж яка машина! З нею всiх конкурентiв можна заткнути за пояс i вийти в мiльйонери прямим курсом. Ось для чого згодились би скарби, що лежать на днi озера без дiла.
Такi думки додавали сил i бажання працювати. Звичайно, з помiчниками про це нi гу-гу, малi ще займатися бiзнесом. Хоча, там у них, як-то кажуть, за бугром, бiзнес не вважається кримiналом, навпаки його прищiплюють з малих лiт. Може, тому вони й живуть по-людськи. Доки нашi акселерати шикуються на лiнiйках у таборах та цiлуються поза кущами, там такi їхнi ровесники займаються дiлом, входять в життя не утриманцями, що сидять на шиї у тата i держави, а повноправними громадянами, якi працюють, i мають...
Може, й своїх залучити до пошукiв? А що це дасть? Працюють вони й без того завзято, а на випадок невдачi, буде велике розчарування. Нi, мабуть, не треба. Робимо батискаф - спробу зануритися пiд воду. Якщо все гаразд, тодi будемо обдумувати подальшi плани, пов'язанi з морем.
Микита думав про хлопцiв, навiть гадки не маючи, що саме в цей час вони якраз перемивають його кiсточки. Дiвчаткам нiчого робити, i вони прийшли до хлопцiв у майстерню. Вони лише спостерiгали спочатку за дiями ровесникiв, слухали їхнi технiчнi розмови.
– А краще б зробити два отвори для рук, - мiркував Боцман.
– Це ж просто, два отвори у бочцi, приварюємо два патрубки коротенькi, на них надiваємо гумовi гофрованi труби, на кiнцях - гумовi рукавицi.
– Просто та не дуже!
– заперечував Володя.
– Де ти вiзьмеш такi гумовi та ще й гофрованi труби? Ну, рукавицi, ясно, можна дiстати в електрикiв. А як прикрiпити трубу до металевого патрубка?
– Це елементарно. На хомутики вiзьмемо...
Каринка розглядала оцинковану бочку з привареними петлями, з отвором i квадратним вiконцем, до якого Володя пiдганяв прозору пластину плексигласу, з повагою, дивилася, як на щось недосяжне для її розуму, а Рая все морщила носика й намагалася причепитися будь до кого, пiдколоти, висловити свою недовiру. Одне слово, зануда та й годi.
– I в цьому вiдрi ви хочете пiд воду?
– смикала вона плечиком.
– Цiкаво, хто ж наважиться залiзти в цю мишоловку?
– Та я!
– вигукнув Василько.
– Хiба що!
– Думаєш, тому, що малий?
– втрутився в розмову Володя.
– Нi, тому що дурний ще, не розумiє.
– Тодi сам полiзу!
– Ой, теж менi Дiоген!
– засмiялася Рая штучним смiхом.
– Як же ти там помiстишся, хiба що частинами?
– I знову смiх.
Володя не витримав i ловкими рухами забрався у бочку, присiв навпочiпки. Рая пiдiйшла ближче, зазирнула, нiби не вiрила, що бочка має дно, i, знизивши плечима, мовила:
– I все одно у вас нiчого не вийде.
– Ти так думаєш?
– Переконана. Самi ви нуль без палочки, а оцей ваш генеральний побавиться тиждень-другий i майне свiт за очi!
– Чого це вiн майне?
– А чого майнув Валентин Костянтинович?
– Ну, здрастє! Прирiвняла. Валентин Костянтинович одружився.
– Ви думаєте, що цей не може одружитись?
Останнiй аргумент примусив всiх замислитись. Рая торжествувала. Вона ходила вiд верстака до бочки, вiд бочки до стовпа з тисками, на яких Володя, затиснувши болта, прикручував гайку. Рая продовжувала:
– Одружиться ваш Микита Єгорович i тю-тю-у!
– Та ми й без нього, - почав було Володя, та Рая перебила.
– Опустите пiд воду бочку?
– Не вiриш?
– Чому? Вiрю. Опустити можна, та пiдняти як?
– Лебiдкою, як же ще! Бочка ж на ланцюгу.
– А як ланцюг обiрветься?
– Ой, та ну тебе!
– вiдмахнувся Володя.
– А як, а як!..
В цей час до дворика пiд'їхав на старенькому велосипедi чорнобородий дiдуган - сторож дач. Поставив машину в холодок i почав приглядатися до бочки, де Боцман прилагоджував гумову прокладку пiд патрубок.