'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)

Циба Михаил

– I самi будете вночi?
– засумнiвалася Рая i багатозначно усмiхнулась.

– Можу тебе взяти, щоб не так нудно було, - вiдказав Микита Єгорович, вiдбрив, так би мовити, гостроязику.

– Нащо вам ми, у вас є старшi. Ляна Григорiвна, наприклад, з якою буде вам веселiше. На весiлля покличете?

– Обов'язково, тiльки ж це не скоро, - не розумiв Микита Єгорович, до чого все це.

Є на свiтi люди, яким здається, що вчора все було прекрасно, сьогоднi гiрше, а завтра буде якщо й не гiрше, то й не краще. Пiшов снiжок, всi навколо радiють, адже це якось пiдiйме настрiй, а такий вiдкопилить губу i скаже: а чого радiти, вiн все

одно розтане. Людина живе на свiтi. Теж нiчого радiсного, все одно помре. Микита Єгорович дивився на Раю i думав, що така навiть на весiллi скаже: "А що тут хорошого? Зараз розлучень бiльше, нiж заручень та шлюбiв".

Навченi гiрким досвiдом i пiдбурюванi Раєю, хлопцi не вiрили в надiйнiсть i довготривалiсть їхнього, як каже Микита Єгорович, кооперативу. I тiльки тодi, як Ляна Григорiвна погодилася допомагати цьому кооперативу в роботi, Рая прикусила язичка, а всi iншi з повною вiддачею взялися до роботи.

Голова колгоспу приїхав на озеро, щоб на власнi очi побачити, що тут намислив оцей городянин, онука дiда Сорокалiта. Приїхав i побачив те, на що навiть не мiг сподiватися.

Микита Єгорович i Ляна Григорiвна в човнi, один кiнець тонкого металевого троса прив'язали до пенька, другий тягли по водi, щоб прикрiпити до стовбура верби й вiдгородити великий кут води. Вибирати сапропель потрiбно, починаючи вiд берега. Трос напнули майже над водою, але як не напружувалися, середина все одно провисла й торкалася води.

– Та це не страшно, - запевнив свою пiдручну Микита Єгорович.
– Трос оцинкований, iржi не боїться. Спочатку плiт рухатиметься по один бiк троса, що ближче до берега, а потiм...

Хлопцi тим часом бродили у водi навколо плота, забиваючи гвiздки й обплутуючи дротом дрючки для надiйностi. По краях прибивали рейки, щоб iнструмент чи гайка, що випали з рук, не котилися у воду. Анатолiй Iларiонович здивувався, з якою запопадливiстю вони все це виконували.

– Чим ти їх так заохотив, як мурахи працьовитi?
– гукнув вiн Сорокалiту.

– Нiчим. Це просто розкрiпачена праця!
– весело вiдказав Микита Єгорович, повертаючи човна до берега.
– Це ж авансом, а що буде, як побачать результати своєї працi?

Зробили по краю плота ще й бильця. Поставили тринiг над двигуном, а в ньому повiсили електричну лампочку. Кабель тягнеться з берега вiд стовпа. Все враховано, все вирахувано. У воронку залита вода, шланг опущено в озеро, але не до дна. Повен бак бензину. Шнур на пусковому шкiву. Микита Єгорович глипнув на голову колгоспу, що все ще стояв на березi, голосно мовив:

– Боже поможи!
– i рвонув на себе заводний ремiнь.

Все вже перевiрене й вивiрене. Двигун запрацював з пiвоберта, загомонiв, задимiв спочатку, а потiм присмирнiв у розмiреному робочому ритмi. Пожежна "кишка", що широкою стрiчкою лежала на поплавцях вiд плота до берега, поступово стала округлятись. Вода просочувалася в отвори й дiрочки, над шлангом пiдiймалися невисокi фонтанчики, утворюючи на вечiрньому сонцi невеличкi, iграшковi веселки.

На березi вода зi шланга витiкала в бур'ян. Хлоп'яки обступили калюжу. Вода спочатку була чиста, та вже через секунду, другу, третю пiшла каламутна, а далi з мулякою.

– Ура-а!
– зарепетував першим Василько й на манiр буровикiв, що радiють першому фонтану нафти на новiй буровiй (як це показують по телевiзору), почав набирати в пригорщу каламутної води й хлюпати собi в обличчя. Заодно хлюпнув i Каринцi, що зовсiм цього не чекала. На лицi майже нiчого не залишилося,

зате бiле платтячко стало рябим.

Згодом потекла рiдина схожа на мазут.

I розпочалася робота. Звичайна, повсякденна, у двi змiни, бо Микита Єгорович, прочергувавши другу половину ночi, не мiг сидiти за кермом свого горбоконика. А сидiти треба було, оскiльки вiн сам був i за начальника, i за постачальника.

Добутий матерiал висихав, трiскався, але дуже легко кришився, перетворюючись на сажу. Щоб встановити його риночну, так би мовити, цiну, Микита Єгорович, узгодивши це з головою колгоспу, вивiсив щит, де пропонував дачникам купувати надзвичайно якiсне добриво.

Мiсцевi селяни, що проїздили цим шляхом понад озером, теж читали написане, але купувати не поспiшали. По-перше, у них городи внизу, це у дачникiв на пiсках, а по-друге, вони ще не знали, що воно.

Першу машину купив за сто карбованцiв сивоголовий iнтелiгент. Микита Єгорович зрозумiв, що прогресом рухає мозок. Чоловiк розумової працi, мабуть, читав журнали чи чув по телебаченню i взяв до уваги вiдкриття. Простий дядько на таке на наважиться, скаже, ще бог його знає, яке воно, а грошi чортячi! Вiн не розумiє, що для посiву не варто шкодувати нiчого, оскiльки прислiв'я твердить: що посiєш, те й пожнеш. Чим бiльше вкладаєш у майбутнiй врожай, тим бiльше одержиш.

Микитi Єгоровичу пригодилося десь вичитане, що на Сахалiнi, де за царизму жили висланi, дозволялося будь-кому брати собi землю й займатися господарством. В такому разi знiмалася охорона. Брали землю не лише селяни, а й люди iншого стану. Як не дивно, а врожаї у iнтелiгентiв були вищi, нiж у безграмотних селян. Людина, що живе i дiє навпомацки, не може вiдiрватися вiд засвоєного досвiду, вона змушена бути консервативною.

Коли була продана десята машина, голова колгоспу зупинив цю вiльну торгiвлю i наказав вивозити сапропель на шпиль й засипати пiд намет. Наступного року цi добрива пiдуть пiд кавуни, на яких спецiалiзується колгосп. На чистому пiску навiть кавун не росте. А якщо йому дати добриво пiд корiнець, та ще таке, вiн дуже швидко й надiйно вхопиться за грунт. Для кавуна головне вхопитися за грунт, не загинути на перших порах, а тодi корiнь проб'ється до ?рунтової води i нiяка посуха йому не страшна. Навпаки, згодом чим бiльше тепла, тим солодшi будуть кавуни i динi.

Як би там не було, а кооператив "Акванавт" зiбрався у повному складi в своєму штабi, щоб пiдбити баланс роботi i заробiткам.

Була недiля. Чергувати на плоту у другу змiну випало Володi, Зорiку Ткачу по прiзвиську Гумiрабiк - на березi. Зорiк - хлопець ненадiйний i не пристосований до роботи, пов'язаної з машинами, з молотком i терпугом. Вiн нелегально пише вiршi, як i Володя, грає на гiтарi i пробує малювати. Тому-то ставити його на двигун не можна. Заглухне, вiн його до ранку не заведе.

Збиралося на дощ. Гримiло десь за горою, i навiть над головою потрiскував якийсь сухий i неприємний грiм, небом пробiгала синя блискавка, i тодi на якийсь час очi нiчого не бачили. Володя сидiв пiд дощовиком, обмахуючись бур'яниною вiд комарiв.

– Зо-орiк!
– подав голос Володя, щоб перевiрити на мiсцi той i чи не заснув - Як ти там? В тебе є плащ, бо дощ надходить?

– Нi-i, нема.

– Я так i думав! Як же ти виходиш на чергування?

– Було так гарно...

– А тепер буде погано! Якщо почнеться дощ, пересунь шланг в ямку за кущами, а сам тодi сховайся в сарайчику! Та не засни, бо там затишно i тепло!