'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)
Шрифт:
Плiт стояв, уткнувшись одним своїм кутом в очерет пiд берегом, а протилежний кут нiби показував мiсце розташування скарбу. Тримаючись руками за плiт, Микита Єгорович мiсив ногами намул i вiдвертався вiд бульб, що пузирились на водi, лопаючись, стелили над водою болотяний слiд. Володя уважно спостерiгав за Сорокалiтом.
– Нi, то ви вже дуже далеко, ближче трохи! Ще ближче.
– Стiй!
– пiдняв руку Микита Єгорович.
– Воно!
Вiн ще якийсь час потоптався, ногами обмацуючи предмет, а тодi, затуливши носа, пiрнув пiд воду. На тому мiсцi розiйшлися пiнявi кола. Та ось вiн випiрнув i потяг за собою ще одну гiлляку. Пiшов до берега, приказуючи:
– Точно! Щось є, але засмоктане в муляку так, що доведеться чiпляти тросом i тягнути трактором. Ти помiть зараз точнiше, щоб не шукати ще раз!
– Помiтив, Микито Єгоровичу! Ось напроти цього стовбура верби, на глибинi, де кiнчається кут плота!
– Ти в армiї ще не служив? Не знаєш, що за орiєнтир можна брати лише нерухомi предмети. А так ти вiзьмеш собi орiєнтиром гарбу з сiном, а вона постояла та й поїхала собi.
Команда, що спостерiгала з берега за дiями свого керiвника, посунула за ним до "штабу". Всi чекали, що скаже їхнiй ватажок, а вiн мовчав, бо й сам не знав, що сказати. Точнiше, як викрутитися з цього становища, бо нiчого нiкому про це говорити не хотiло ся. Здивувало Микиту Єгоровича те, що темнобородий сторож дач теж був на березi i спостерiгав за бовтанням у водi. Вже у дворi бiля сарайчика вiн запитав мiж iншим:
– Щось загубили?
– Де?
– Ну, там, де плiт.
– Та нi, - вiдмахнувся Микита Єгорович.
– А чого ж ви там ковбасилися?
– Дiду!
– весело вигукнув Микита Єгорович.
– Будете все знати, то борода...
– подивився й махнув рукою.
– Вам однiєї вистачить... Купалися ми там з Володею. А чого це вас так цiкавить?
– Дивно. Всi купаються на пляжi, а ви барложитесь у муляцi.
– Дивно?
– зиркнув у глибокi очi старого Микита Єгорович.
– А менi дивно iнше. Хто в озеро накидав гiлок колючої акацiї? Адже її на березi нема. Хтось же наносив з лiсосмуги. Наносив тодi, коли тут на дачах вже нiкого не було...
– Дивись, он у хлопця кров з ноги, - кивнув сторож на Володю.
– Залийте гасом, щоб не загноїлася...
– а сам пiшов у сторожку й почав складати в торбу якiсь пожитки. На нього вже не звертали уваги.
Щоб не тягти час, Сорокалiт наказав командi напнути трос так, як вiн i був, а сам поїхав за трактором. Можна було б i лебiдкою, та незручно, нi до чого її крiпити. I потiм, дiставши, треба буде його транспортувати кудись. Та й вiдкрити - теж проблема. Микита Єгорович перш за все завернув додому i доповiв старому, що сейф знайшли. Так, як i казав дiд, - недалеко вiд берега. Хто накидав туди колючих гiлок, дiд не знає i ключiв вiд сейфа в нього нема. Вiн же був лише їздовим.
Як не ламав голову Микита Єгорович, виходу не знаходив. Доведеться все робити прилюдно, iнакше можна влипнути в серйозну халепу. Трактор був зайнятий на городництвi. Звiльниться лише увечерi. Тодi й приїде на озеро. Микита Єгорович повернувся сам. А тут нова сенсацiя. Виявляється, що стовп чи пеньок, до якого крiпився один кiнець троса, хтось пiдпиляв. I знову, постало питання: хто?
– Хто?
– запитав уголос Микита Єгорович.
– Та це наш бородань, - упевнено заявив Боцман.
– Звiдки в тебе така пiдозра?
– Це не пiдозра. Вiн ранiше потихеньку нам шкодив. I гiлля - його робота! I тут...
– Боцман вказав пальцем на слiди гумових чобiт, де пiдошва мала "сосонку".
– Це ж його чоботи! Ми спецiально не топтали слiдiв на сирому бiля пенька.
– Вiн тут зараз?
– насторожено запитав Микита Єгорович.
– Спить у холодку за штабом.
– Пiшли! Зараз все з'ясуємо!
– мовив Микита Єгорович, рiшуче крокуючи берегом.
Пiд наметом, де любив вiдпочивати у спеку старий, його не було. Не було його i в сторожцi. Зникли всi його речi, одяг, що висiв на стiнi, Микита Єгорович побачив у кутку гумовi чоботи, пiдiйшов, пiдняв, повернув пiдошвою - "сосонка".
Що все це означає? Якщо вiн знав про сейф, то чому не зробив спроби дiстати його? Задля чого закидав те мiсце колючими гiлками? Не мав змоги дiстати? Скiльки завгодно. Взимку тут нiкого... Хоча! Озеро охороняється круглий рiк. Мабуть, вiн чекав. Дочекався, а тут ми... Не дiйшовши висновку, Микита Єгорович спрямував свої роздуми в iнший бiк: як зберегти скарб? Зараз прийде трактор, накинемо петлю троса, витягнемо на берег, а далi?..
...Витягли.
Почекали, доки стече багнюка. Не даючи висохнути, лопатою обшкребли все, що поприростало до металу, який покрився товстим прошарком iржi i дрiбних пузирикiв, що нагадували собою темну спину камбали. Вiдкинули борт причепу, поклали дрючки й гуртом витягли його вгору, посунули на середину й, набившись навколо нього на платформу, гуртом повезли до кузнi, бо тут його не вiдчинити. Поїхали всi, бо цiкаво.
Сорокалiт не радiв знахiдцi. Дiяв i говорив то роздратовано, то просто сердито.
Коваль - сивоголовий, просичений вугiльним чадом i тютюновим димом, коли скинули знахiдку на землю, пiдiйшов, уважним професiйним оком обдивився сейф i мовив, зiтхнувши:
– Таку сатану нiчим не вiзьмеш, тiльки автогеном...
– Але ж обережно!
– попередив його Микита Єгорович.
– А що в ньому?
– запитав коваль.
– Звiдки менi знати, - невдоволено вiдказав Микита Єгорович. Коли втiкали, то все кидали. Може, коштовностi, грошi i ще що... Звiдки нам знати? Ось заглянемо в середину i все побачимо.
Автогеном випалили метал навколо замка й пiдняли важкi, подвiйнi чи спаренi дверцята. Проiржавiли i завiси. Коваль пiдважив дверцята ломом, i вони з тихим потрiскуванням пiднялися. Сейф був набитий паперами, вони розбухли вiд води, що просочилася в середину, мабуть, ще тодi, коли його скинули в озеро. Чи то iржа, чи верхнi прошарки паперу, набухнувши, не пропустили воду далi. На документах розпливлося чорнило, але залишилося все надруковане типографською фарбою.
Коваль витяг першу папку, стрiчки якої вiдпали, пiдняв верхню палiтурку, i на першому ж документi всi побачили металевого орла з розкинутими крильми. А в лапах у нього коло i свастика.
Ця картина Микиту Єгоровича ошелешила. Виходить, що вiн шукав одне, а знайшлось зовсiм iнше. Якщо, вiдступаючи, нашi щось кидали в озеро, то й нiмцi теж, утiкаючи, ховали слiди своїх чорних вчинкiв у воду. Подивилися iншi папки. Все, написане чорнилом розпливлося й вицвiло. Щоправда, якiсь документи, надрукованi на машинцi латинським шрифтом, були в такому станi, що можна прочитати.
Приховуючи своє розчарування й тамуючи в собi радiсть з приводу того, що секрет дiда Сорокалiта залишається поки що секретом, Микита Єгорович сказав, що все це належить передати куди слiд. Вiн сам у мiстi заїде куди треба i за цими "скарбами" приїдуть. А поки що вони будуть тут, у кузнi.