'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)
Шрифт:
– Тепер менi ясно, хто накидав колючого гiлля в озеро, хто пiдпиляв пеньок i взагалi заважав нам робити свою справу, - говорив Микита Єгорович, коли вони поверталися до себе в "штаб".
– Я думаю, що наш сторож вже сюди не повернеться. Вiн зник назавжди. А марно. Якби вiн знав, що сейф нашого виробництва, вiн би не зникав...
– Нашого?
– запитливо подивився на нього Володя.
– А при чому тут чиє виробництво? Вiн зник, бо, мабуть, боявся, що його прiзвище є в нiмецьких списках?
– Володю, ти молодець! Здогадався, в чому справа, а сейф наш. Видно по тому, що пропускав воду. Думаю, що нiмецький зотлiв би, а води не пропустив. Дiд цього не знав i все життя тремтiв i оберiгав мiсце, де, мабуть, при ньому було поховано цей металевий ящик з документами. Жаль, звичайно, що не скарби були в сейфi, а що поробиш, у нас свiй скарб, своя золота жила! Якщо нам нiхто не заважатиме, до осенi ми матимемо на рахунку круглесеньку суму...
Здогадки виправдалися. Не було сторожа i наступного ранку. Акванавти вже вiдремонтували свiй агрегат, i вiн запрацював на повну потужнiсть.
Сторожка перейшла у повне володiння акванавтiв, i вони запросили дiвчат, щоб тi навели в нiй порядок. Працювали весело й завзято.
Серед дiвчаток був один мужчина - Василько. Вiн плутався пiд ногами i давав вказiвки:
– А вiкно немите!
– ще й пальцем показував.
– Оце ми приберемо, пофарбуємо усе, а завтра повернеться сторож i скаже, киш звiдси!
– казала Рая, старанно водячи щiточкою по дверях. Вона фарбувала їх у голубий колiр, а планки залишала, щоб потiм пройтись по них бiлим.
Сорокалiт тим часом, намалювавши карту озера, ламав голову з приводу пошукiв справжнього скарбу. Коли люди втiкають, то їм бракує часу запливати на середину озера. Тим паче, що вони розраховують повернутися. Навiть нiмцi й тi потопили документи недалеко вiд берега. Виходить, що шукати належить не далi, як на десяток - пiвтора десятка метрiв вiд берега. Значить, треба переносити фронт роботи агрегату не на глибину, а вбiк, понад берегом. Щоправда, буде складнiсть, куди зливати цю чорну емульсiю, бiля самої води дачнi дiлянки. Доведеться домовлятися. Це можна утрясти, залишається головне питання, яке не має розв'язання взагалi: як дiстати сейф, якщо його буде знайдено? Як його спорожнити так, щоб не було жодного свiдка?
7. ОЧЕВИДЕЦЬ
В якiйсь українськiй п'єсi народ каже: "Не розстроюй мене зранку!" Тонко пiдмiчено. Справдi, якщо вранцi хтось зiпсує настрiй, то вже на цiлий день. Микита Єгорович заїхав у мiстi на заправочну станцiю i... пiймав облизня. Нiчого, думав вiн, на виїздi з мiста, на горi, має стояти спецiальний бензовоз з причепом, що заправляє автомобiлi за готiвку. I тут його спiткала невдача, доливаючи дьогтю в поганий настрiй.
Влiтку, особливо в жнива, коли на селi посилюється рух технiки... Хоча там майже круглий рiк люди товчуться. I все ж в другiй половинi лiта, коли вже починається кукурудза i буряки, потiк пального держава спрямовує туди.
Заправочна станцiя бiля мiстечка "Металiст" - три кiлометри вiд мiста, пiдняла настрiй Микитi Єгоровичу. Тут був потрiбний бензин.
"Запорожець" з повним баком, здiймаючи порохняву таку, нiби загубився глушитель, летiв по трасi, обминаючи "Москвичi" i "Жигулi". Водiї тих машин тiльки усмiхалися вслiд "Запорожцевi".
А через тридцять хвилин "Запорожець" вже повертав у двiр дiда Сорокалiта. Старий тинявся по подвiр'ю з сапою. Вiн зрубував бур'ян, приказуючи:
– А то вже вовки виють!
– Так, дiдусю, - мовив онука.
– Це прекрасно, що ви рухаєтеся. Фiззарядка вам необхiдна. Та цього мало, я думаю повезти вас на прогулянку. Покатати, а то ви вже давно не виходили зi свого закапелка.
– Нi, на тому тижнi був у сiльмазi.
– Дiдусю, поїдемо, на власнi очi все там побачите i, може, встановите хоч приблизно, де саме ви вчинили свою операцiю? Я ж не можу обмацати до мiлiметра все озеро. Воно ж величеньке, якщо на квадрати, то, мабуть, буде кiлометрiв зо два.
Старий стояв, спершись руками i пiдборiддям на довгий держак сапи й розглядав онука вилинялими очима, що ховалися вiд вранiшнього сонця в щiлинах зморшкуватого обличчя. На плечах, незважаючи на лiтнє тепло, стара фуфайка, на ногах - побриженi, з'їденi росою старi кирзяки.
– Все, дiдусю!
– заявив Микита Єгорович весело, але категорично.
– Прошу в машину. Зобов'язуюсь не розтрусити в дорозi й привезти на це ж мiсце в зiбраному станi.
З машини старому свiт здавався iншим. Вiн виглядав i дивувався, що все навколо так змiнилося. Не встиг отямитись, як вже й озеро. Микита Єгорович допомiг старому вибратися з машини, тицьнув в руку костур i сказав:
– Пригадуйте!
– Боже, скiльки тут усього, - бурчав старий, мружачи очi.
– Цього ж тут нiчого не було...
– Та це ясно, дiдусю! Це я знав i без вас. Уявiть, що нiчого цього нема. Нi дач, нi наметiв на тому боцi озера, нi отих дорiжок, посиланих червоним пiском, нi будинка в зеленi дерева. Очерет по березi, мабуть, був i тодi. Ось старезна верба у невеличкiй заводi. Тут i дорога робить зигзаг...
Розглядаючи все навколо, старий помiтив неподалiк в очеретi сiру чаплю. Поплямкав губами й, похитавши головою, спiвчутливо мовив:
– Не було тут таких птиць. Дрофи в полi були, чорногузи, а такої не було. I не боїться, люди ж навколо. Все мiняється, навiть птиця й та стала не такою боязкою...
– Дiдусю, нащо вам та птаха! Ви ж не орнiтолог, ви придивiться й пригадайте.
– Та що тут пригадаєш, коли воно й озеро нiби не те. Наче вода опустилася вниз, а берег повищав. Тодi пам'ятаю, нiяких круч не було, ми пiд'їхали прямо до човна... Може, воно саме оце отут? А може, он там далi?
– А може, ще далi!
– перекривив його онука.