'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)

Циба Михаил

Все пригадували так, як напередоднi, нiбито завтра вони почнуть вже справжню роботу по вивченню дна. Прив'язали плiт ланцюгом до дерева й замкнули на величезний замок.

Микита Єгорович намазався купленим в аптецi мастилом вiд комарiв, взяв вудку й замаскувався неподалiк в кущах так, що йому було видно плiт на свiтлому тлi неба, яке вiдбивалося у водi. Часу не марнував, ловив рибу i навiть вдало, бо бiля нiг у вiдрi вже хлюпалося кiлька окунькiв.

Понад очеретами качка водила свiй виводок, вчила малих пiрнати, не пiдiймаючи бризок. Вже було за пiвнiч, i Микита, як-то кажуть, збирався змотувати вудки, як на плоту забовванiла тiнь людини, що рухалася

обережно, злодiйкувато. Микита поклав вудку й поспiшив берегом у тому напрямi. Зупинився за кущем, щоб переконатися, що це справдi зловмисник. Що ж вiн робить? Вiдкручує кришку батискафа. Вiдкрутив i що? Взяв пiд пахву й виходить на берег.

Микита вийшов iз сховища й перетнув шлях незнайомцевi.

– Ой, - здригнувся той, побачивши перед собою високу постать молодика. Кришка випала з-пiд пахви, дзенькнула об камiння. Перед Микитою стояв чорнобородий сторож. Вiн так розгубився, що навiть не кинувся втiкати.

– I що це ви робите, дiду Мартине?

– А ви що ото замислили, трохи хлопця не втопили!
– пiшов у наступ старий, бо й справдi, казати бiльше нiчого.

– Так це ви рятуєте хлопця?

– I хлопця, i... тут я намiтив зробити собi кладку, щоб... ловити рибу, а ви...

Так i розiйшлися, не порозумiвшись. Микита Єгорович ламав голову, намагаючись вiдгадати, що штовхає старого на цi темнi витiвки? Нi, те, що вiн каже, - брехня й вигадки, а що насправдi - розгадати складно.

Та ця подiя поступилася мiсцем бiльш важливим. Треба було обмацувати дно. Звичайно, не все, частину, лише пiд цим берегом. Однак пiд водою якiсь кущi, вони не дають змоги пройти щуповi зверху. Туди треба заглянути. А як добратись, не пiднявши муляку? Мабуть, не один день, не один тиждень ще ламав би голову, якби на очi не потрапила замiтка в газетi пiд назвою: "Багатство пiд ногами". Виявилося, що то не муляка в озерi, а багатство. Його належить дiстати...

А як? Плiт вже є. Потрiбен простий пристрiй, двигун i шланги. Один шланг, опущений у воду, засмоктує муляку разом з водою i через другий шланг подає на берег. Там вода стiкає, а муляка залишається. А то вже не муляка, а, як пишеться в газетi, - сапропель. Назва незвична, але звикати до неї доведеться. Без цього сапропелю не знайти на днi озера металеву скриню з коштовностями.

Люди в селi встають рано, це Микита Єгорович знав i тому завiв i поставив будильник на шосту. Щоправда, це був зайвий клопiт. Дiд у нього точнiший за будь-який будильник. Тiльки скажи коли, в який час, i вiн тебе безпомилково, без годинника розбудить. Одне слово, Микита не проспав. Мотонув на своєму "Запорожцi" у мiсто й звiдти прикотив на "Нивi" з товаришем. Чому на "Нивi", а тому, що в нас ще до цих пiр зустрiчають людину по одежi, а проводжають... теж по тому, в чому вона зодягнена й на чому приїхала. Справа в тiм, що Микита Єгорович пiдкотив на "Нивi" до вiкон колгоспної контори, вийшов iз машини i гепнув дверцятами з таким розрахунком, щоб з контори виглянули у вiкно. Голову колгоспу Анатолiя Iларiоновича, розмашистого авантюриста, ласого до чарки, але й до роботи беручкого, Микита знав. Знав i слабину його натури - тримати носа за вiтром.

Увiйшовши до кабiнету, зняв солом'яного бриля, вклонився й почав чекати, доки голова звiльниться вiд жiнки, яка насiдала на нього, вимагаючи поливальника на городництво, бо той, що був, взяв в оренду гектар низу й вирощує огiрки.

– Я теж можу взяти гектар!
– кричала вона.

– Бери, хто тобi не дає, - смикав плечем голова.
– Тiльки не низу, а там, на шпилi, на пiсочку!

– Батьковi

своєму вiддай, який розумний!
– сердилася жiнка. На пiсочку сосна росте, а я маю вирощувати городину. Даси менi гною машин десяток на той гектар?

– Я дам!
– встряв в розмову Микита Єгорович.

– А ти хто такий?
– повернулася до нього жiнка.

– Яка рiзниця!
– пiдняв руки Микита Єгорович.
– Я сказав, що дам вам десять МАЗiв добрив, кращих за будь-який чорнозем! Анатолiю Iларiоновичу, я затримаю вашу увагу на кiлька хвилин, але ви не пошкодуєте! Я напав на золоту жилу!

– Виставити охорону?
– пожартував голова.

– Поки що не треба, - запевнив Микита Єгорович, пiдходячи до столу, й, повернувшись до вiкна, став читати з газети: "За даними вчених-фахiвцiв, в нашiй державi поклади сапропелю - якiсного органiчного добрива, що збiльшує, як показала практика, врожаї овочевих i зернових культур в кiлька разiв, складають 100 мiльярдiв тонн. Але добувають його лише на озерах Ново (Ярославська область) i Маарду (Естонiя) в мiзерних кiлькостях.

Ще в 1922 роцi Володимир Iллiч Ленiн писав, що майбутнє врожаїв Середньої Росiї лежить в болотах i озерах. Та до сьогоднi сапропель знаходиться лише в природi, його не добувають i не використовують в широких масштабах.

Парадоксальна ситуацiя - в державi в дефiцитi продовольство, люди i все живе навколо вбивається хiмiєю (мiнеральними добривами i пестицидами), земля втрачає родючiсть, а пiд ногами лежить речовина, що вирiшує всi подальшi найскладнiшi проблеми - продовольчу i екологiчну. А наша господарська система глуха й слiпа до цього.

Рада Мiнiстрiв СРСР повинна в термiновому порядку, врештi-решт, наважитися на iндустрiалiзацiю видобутку, на широкомасштабнi розробки i використання сапропелю i замiну ним хiмiзацiї. Все це мусить бути враховане в розробцi плану на цей i найближчi роки".

Микита Єгорович закiнчив читати й подивився на голову запитливо, чекаючи його реакцiї.

– Я вже чув про це. Що воно за штуковина?

– Ви чули? Це унiверсальне добриво, яке збиралося тисячами рокiв на днi озера. Це всi живi iстоти, що вiдмирали, залягали там i перетворювалися на таке добриво, яке не снилося навiть курям з їхнiм послiдом! Я знаю вашi землi, точнiше - вашi пiски. Окрiм низу у вас же самi супiски. В мене є пропозицiя, як пiдняти родючiсть ваших полiв на сто процентiв!

Оскiльки Микита Єгорович говорив у не зовсiм серйозному тонi, то й голова все те сприймав вiдповiдно. Все це розмови, а розмовами наша дiйснiсть вже починає захлинатися. Кажуть, спочатку було слово. А в нас i спочатку, й потiм, i завтра все слова, слова i слова. А слова, як грошi, незабезпеченi товаром. Чим їх бiльше, тим менша їх вага, тим менше їм вiри. А зрештою вони починають викликати вiдразу. Мабуть, дiйде до того, що всi заклики, лозунги, обiцянки буде заборонено, як сигнали автомобiлiв на вулицi. Про це думав Анатолiй Iларiонович, споглядаючи молодика, що стояв посеред кабiнету й теревенив про щось, допомагаючи собi жестами.

– Так що ви скажете на це?
– запитав Микита Єгорович, здивований глибокодумним мовчанням голови.

– На що?

– Ну, я пропоную свої послуги. В мене є люди, є плiт, є озеро, в якому сапропелю вистачить на всi вашi поля. Ви менi даєте в оренду один трактор з причепом, двигун з насосом, навантажувач i ще деякi дрiбницi. Сапропель я буду продавати вам по божеськiй цiнi, а зароблене пополам. Чого ж ви мовчите?

– Думаю.

– Не пiдходять умови?

– Нi, не влаштовує назва.