Амок
Шрифт:
Почали готуватися до сну. Намет поставили не закріплюючи, бо ніякий вітер у лісі не загрожував. У наметі було окреме відділення для Піпа, а його супутники розмістилися в другій половині. Запаслися паливом. Домовилися на всякий випадок вартувати по черзі, але години через три всі поснули. І ніякої біди не трапилось. Ніч минула спокійно. Почало світати.
І тут сталося щось незрозуміле. Хтось почав смикати і хитати намет. Люди схопилися, протирали очі й озиралися, а тимчасом намет почав підніматись дедалі вище… Ще мить — і люди опинлися просто неба, а намет гойдався в повітрі.
—
— Сіаманг! Сіаманг! — закричали носильники і так само покотилися зо сміху.
Тоді й Піп помітив, що намет тягне вгору величезна мавпа — гібон, найпоширеніша з яванських мавп. Зараз же до неї приєдналася і друга, а ззаду було видно ще кількох. Вони помітили з свого дерева незвичайну білу річ, яка так привабливо зводилася вгору. Як було не зацікавитися такою іграшкою? Звісившись головою вниз, торкнули своїми довжелезними руками — ворушиться і навіть здається легкою. Ну і потягли до себе.
Піп зразу ж схопив рушницю — і один з гібонів полетів на землю разом з наметом. Решта мавп закричала такими гучними голосами, що Піп мимоволі підняв руки до вух. Незабаром мавпи зникли.
На землі ж лишився свавільник, який заплатив життям за свій жарт. На зріст він був один метр, зате ширина розпростертих рук — понад два метри. Високі груди й міцні плечі свідчили про силу, але далі вниз він все більше звужувався. Навіть серед мавп гібон відзначається своєю огидністю, проте вважається найкращим співаком. Для цього під підборіддям у нього висить міх, який під час крику надувається, мов пухир.
— Цікаво буде взяти його на спогад, — сказав задоволений Піп і наказав обережно зняти шкіру й голову, щоб сховати їх.
Через дві години рушили далі. Усе навколо було мокре від учорашнього дощу, але сонце світило весело, і настрій у мандрівників був чудовий. Поступово місцевість почала знижуватися, все вологішою ставала земля, частіше й густіше ріс бамбук. Почалося болото. Хаон хоч і добре знав місцевість, але і йому доводилося сушити голову, щоб знайти більш-менш доступну стежку. Він повертав і праворуч, і ліворуч, часом вертався назад, відшукуючи сухіші місця. Було погано тільки з мулом, який своїми копитами загрузав найглибше.
— Чи проберемося ми з ним? — тривожився Піп.
— Спробуємо, — сказав Хаон. — Мені здається, до найближчого сухого місця якось доберемося.
— А чи не краще буде обмотати йому ноги листям і травою, щоб він менш загрузав? — запропонував Нонг.
— Це хороша думка! — озвався Хаон. — Давайте спробуємо.
За кілька хвилин мул був «узутий» в широченні чоботи. Хоч і незручно було йому йти в такому взутті, хоч і опирався він спочатку, але загрузав значно менше. На жаль, мул швидко зносив свої чоботи, але дуже просто було взути йому інші. Один раз довелося переходити таке місце, де не допомагали і чоботи, бо людям доводилося йти по жердинах. Тоді для мула спеціально зробили з бамбука греблю.
Дорога була дуже довгою. Навіть спинитися не було де, щоб спочити. На щастя, сприяла погода: в цей день зовсім не було
Вибрали затишний куточок під скелею, біля джерела, і розташували свій табір.
— Тут буде наш дім, — сказав Хаон. — Звідси ми вже ходитимемо в усі сторони. Мені самому, можливо, треба буде витратити день чи два, щоб вистежити звіра.
— В такому місці приємно пожити й довше, — промовив Піп, задоволено озираючись.
Хоч і тут був ліс, але після похмурих вологих хащів було значно сухіше, радісніше й веселіше. Над головою, на скелі, дерев зовсім не було; вузенька кам'яниста улоговинка, де булькотіло джерело, заросла лише невеличкими кущами. Вдосталь було й сонця, й свіжого повітря.
Цього вечора, сидячи біля вогнища, Піп уже не шкодував, що забрався сюди.
VII. НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ МІНГЕРА ПІПА
Піп на полюванні. — Перерваний обід. — Змія в брилі. — Смертельна гра з «бадаком». — Хитрий «матьян».
На другий день Хаон сказав:
— Я піду туди, на захід, щоб вистежити лігво матьяна (тигра). Це відбере увесь день, а може, навіть більше. Іноді треба ходити тиждень, щоб знайти, вистежити, вивчити всі його стежки, повадки. В усякому разі так чи інакше я завтра повернуся. Ви ж в цей час полюйте самі собі, але не йдіть у мою сторону, щоб не злякати звіра пострілами.
— Невже ж не можна просто зустріти його в лісі? — спитав Піп.
— Ви можете зустріти його лише тоді, коли він сам цього побажає. Але на це сподіватися не можна. Лише матьян-людоїд, тобто такий, якому вже доводилося роздерти людину, може рискнути напасти знову, та й то коли для цього будуть сприятливі обставини. Звичайно ж він уникає зустрічі, як і кожний інший звір, і вистежити його важко.
Хаон пішов своєю дорогою, а через деякий час вирушили і Піп з Нонгом у протилежний бік. Дома лишилися два носильники, які повинні були очистити й висушити гібонову шкіру.
Ходити так, без вантажу, без клопоту, було зовсім не те, що тягтися в дорозі. Усе навколо тепер виглядало значно привабливіше і веселіше. Піп міг уже звернути увагу на такі дрібниці, на які в дорозі не зважав: чи то на пташку, чи на метелика, на незвичайний гриб або квітку, чи на нове цікаве дерево, наприклад, хвойне, але з листям; тільки добре придивившись, можна було помітити, що листя справді складається з голок, які зрослися.
Над головою звисали й дражнилися невеличкі сірі мавпочки. Піп не стримався й застрелив одну для колекції. Потім м'яко шмигнув невеличкий довгий звірок — вівера, на зразок нашого тхора. У іншому місці з хащів вибіг зляканий дикий кабан. Піп вистрілив, але не влучив.
На одній галявинці вони помітили, що під деревом щось ворушиться. Обережно підійшли — й відсахнулися назад: перед ними був боа, метрів шість довжини й відповідної товщини. Вільно розкинувши свої кільця, він обідав і так був захоплений своєю справою, що навіть не помітив людей.