АМтм
Шрифт:
Я добіг до кінця вулиці, перетнув не більшу за поштову марку площу, і переді мною відкрилася за плетивом автомобільних віадуків панорама ріки.
Протилежний берег, до котрого проростав ажурний залізничний міст, губився в клаптях сизого туману.
Вода виглядала сталевою від низько навислого неба, вона несла свою металургійну міць неспішно, спокійно, впевнено і сито — кораблетрощ на сьогодні не заповідалося.
Проте дістатись до води виявилося непросто: автомобільні розв'язки були насправді зав'язками, хитросплетеним вузлом, лабіринтом, остаточно загубитися в якому мала допомогти система дорожніх знаків із виразною перевагою різноманітних табу.
Оскільки я не був жодним автом, мене ці заборони на стосувалися, однак існувала одна, найзагальніша, пропедевтична — пішоходам узагалі не дозволялося заходити на віадуки.
Мені абсолютно не потрібні були сьогодні клопоти з поліцією, та до води я мусив добратися, хоч би там що. Тому я зачаївся за кущем на найвищому переїзді і почав чекати слушного моменту.
Слушним моментом тодішня моя уява вважала якийсь каскадерський трюк — образ, вочевидь почерпнутий із колективного досвіду авантюрних фільмів, що я їх свого часу без міри оглядав.
Але з усіх фортелів, які підсовувала пам'ять, чомусь здебільшого згадувалися непридатні зараз способи скидання трупів із капоту, збивання зомбі бампером, стрибки на мотоциклі з вікна у вікно, переїзд крізь полум'я кабріолетом і подібна бридня.
Сам я вмів лише зістрибувати з транспортних засобів на повному ходу, що було тематично близько, але практично не мало зараз жодної користі. Обсервуючи крізь запилюжене листя гарденії рух на нижньому ярусі, я подумав, що найлогічнішим було б проникнути в якесь авто і, скориставшись топографічною обізнаністю водія, виїхати якомога ближче до ріки.
Однак як тут потрапиш до авта?
Практикувати автостоп з моїми спортивними штанами, майкою і милом було б не тільки безнадійно, але й з огляду на поголовне фіскальство політкоректних громадян — ризиковано. Спробувати догнати на підйомі вантажівку й забратися в кузов, звичайно, можна, але мене ще поболювало забите коліно, та й навряд чи я догнав би що-небудь босяка…
Раптом внизу показалася помаранчево-чорна сміттярка (діагональні смуги завширшки сантиметрів п'ятдесят). Вона саме долала віраж на крутому узвозі і густо пахкала смердючим димом. На щастя, мала відкритий верх, і коли опинилася просто піді мною, я, недовго думаючи, вискочив з-за куща, як наркоман із конопель, і стрибнув прямо на чорні пластикові мішки.
Найцікавіше виявилося не те, що я таки влучив у кузов і не гепнув дупою на асфальт — а те, що кінематографічні обіцянки гарантовано м'якого приземлення не справдилися: у мішках були якісь відходи будівництва — камінь, бите скло, старий паркет, здерті шпалери. Саме шпалери й урятували мене. Якби не амортизація зіжмаканого паперу (на шпалерах ритмічно повторювався малюнок гвинтових сходів), я покалічився б і був би безславно похований на міському смітнику. Щоправда, коли я видерся мішками нагору й ухопився за борт, виявилося, що сміттярка їде в протилежний від ріки бік. Довелося знову повторювати фінти із зіскакуванням на ходу, потім — продиратися крізь чагарі до залізничного мосту — нецікава в сумі виходила історія.
Тим паче в чагарях, без сумніву, гніздилися бомжі, алкаші і наріки — в залежності від густини заростів у кожної групи було своє місце, — а що в моєму теперішньому стані я не мав жодного бажання ні з ким спілкуватися, то довелося кружляти доволі довго.
На щастя, під мостом усупереч розповсюдженим стереотипам не виявилося жодного клошара.
Зате схил був крутий, земля — волога від учорашнього дощу, і — жодного деревця чи кущика, за які можна було б ухопитися. Я лапав руками жовту траву, бліде коріння, ковзався, з'їжджав на спині, найбільше потерпаючи, що загублю мило; в мене навіть кишені не було, щоб його заховати, до нього начіплявся бруд і листя, а понадто — пісок: він просто-таки впресовувався в коричневий брусок, і той потроху перетворювався на брусок наждачний, що в принципі, з огляду на мій занедбаний санітарний стан, можливо, навіть мало якийсь вищий гігієнічний сенс.
Врешті-решт, натрапивши ногою на виступ закопаної бетонної плити, я завис у півметрі від води — зблизька ріка не виглядала мертвою й сталевою, зате у ній відчувалася прихована потуга, що вселяла панічний жах. Згори тимчасом налетів гуркіт металевих конструкцій: по мосту мчав поїзд…
Але — ні. Ні. Кажу вам — ні. Нехай цю фабулу випробовує хтось інший. Я вмиваю руки. Тобто я хочу вимити бодай же руки, а тому краще почну ще раз. Відпочатку. Себто з середини.
Дорогою я фантазував: добре було б ще й випрати білизну, а поки вона висохне, одяг можна натягнути на голе тіло. План мій був простий: поки ще рано і немає людей — пробратися на котрийсь із пляжів і викупатися в морі. Я добирався до санаторної зони.
Подолавши коло перехнябленої сріблястолистої верби дротяний паркан, я рушив набережною, озираючись довкола. Територія була порожньою: п'ята година ранку — всі, у кого о цій порі трапляється тахікардія чи досвітнє безсоння, або повторно заснули, або лише починали готувати каву. Щоправда, можливо, когось просто не було видно через густий туман, який, вочевидь, переповз сюди із попереднього сюжету — це треба було перевірити.
Праворуч білів пунктиром ряд однакових котеджів, ліворуч простягався піщаний берег, поділений щоп'ятдесят метрів на дільниці металевим поруччям та стежками бетонних плит. Тут, звалені у купи, громадилися парасольки, ширми, лежаки та атрибути пляжного спорту. Я намагався пройти якомога далі, туди, де кінчалася забудова і де в мене було більше шансів залишитися непоміченим.
Однак, минувши невеличкий гайок рахітичної південної зелені, я пожалів, що забрів так далеко.
Тут були люди.
Я випустив з уваги тих фанатиків (як вважають вони) здоров'я, що зриваються вдосвіта й займаються (як їм здається) спортом на свіжому (як прийнято вважати) повітрі.
Щоправда, люди ці з'являлися — як вважав я — з туману і зникали в ньому, але тим гірше: я не міг передбачити, які сюрпризи ховаються за зоною видимості.
Декілька чоловік рачкувало на мілині, практикуючи чи то грязетерапію, чи то копрофілію.
Якийсь пан вигулював, ніби пса, ручну сороку (серед морського птаства сорока, вочевидь, почувалася білою вороною, бо навіть пробувала перевальцем іти, немов ворона, а не підстрибувати, як це прийнято в нормальних сорок — давалося їй це нелегко, і вона щоразу тицялася дзьобом у пісок).
Вражаючих розмірів бабця сиділа в складнющій йогівській асані, підстеливши під тілеса ціле татамі і дихаючи за системою Фаркаша Кемплені — її замалим не промислове сопіння переслідувало мене ще добрих півкілометра.