Anarchy in the UKR
Шрифт:
Поступово Тренер почав брати нас в дорослу команду, крім нього там грало ще кілька серйозних гравців із міського клубу, його колеги по аутсайдерству, загалом це було порушення регламенту, вони не мали права грати за нашу любительську команду, але кого це обходило. Наші виїздили автобусом на той чи інший колгоспний стадіон, де громили нещасних місцевих комбайнерів, які розпачливо не встигали за нашими, навіть ноги їм поламати не вміли — ноги вони ламали собі. Наші вели зазвичай із такою форою, що десь під кінець гри Тренер міг випустити і нас, молодих, тут уже комбайнери відривалися на нас по повній, проте часу, аби виправити становище, вже не було, ми перемагали, відчуваючи свою безпосередню причетність до загального успіху. Дорослі чоловіки не стримували себе і дивились на нас із ненавистю, не розуміючи — чому саме ми перемогли, це було щось більше, аніж спорт, Тренер ходив і збирав нас по полю, пішли, говорив
Ми грузились в автобус, який швидко наповнювався запахом мокрих гетрів і спітнілих наскрізь футболок, запахом шкіри й пропитих чоловічих тіл, наш футбол завжди відгонив спиртом, Тренер мав касу — профспілки офіційно платили кожному учаснику матчу щось близько трьох радянських карбованців, це були вже бабки; Тренер і нас великою мірою брав для кількості, тому що на кожного з нас, незалежно від нашої користі для цих змагань, згідно зі справедливрю радянською системою розподілу теж припадало по три карбованці, гроші Тренер, ясна річ, нікому не віддавав, він брав усю суму і купував дві банки самогону, шість літрів бронебійного, вибухонебезпечного сему, які він відкривав і який ми випивали просто в автобусі, разом зі старшими колегами по м'ячу, разом з легіонерами із міського клубу, разом із нашим Тренером і Вчителем.
Ми приповзали додому, але навіть в такому стайі ми мало чого боялись, батьки не наважувались нас чіпати, у нас була залізна відмазка — ми займаємось спортом, причому робимо в цьому напрямку очевидні успіхи. В якийсь момент ми забили на все — ми забили на навчання, на кіно й телебачення, на батьків і родини, навіть на секс забили, себто в нас його і не було до цього, сексуто, а тут ми на нього ще й забили: який секс — ми кожного дня ганяли наш шкіряний м'яч, до отупіння, до темноти в очах, до одурі, до абсолюту. Ми витоптали наше поле до чорного сухого пилу, ми збивали шипи з наших бутсів, на наших футболках проступала сіль і не видно було номерів, але ми знали наші номери напам'ять, і це було найважливіше на той момент для нас знання. Все це мало врешті якось закінчитись.
Якось Тренер попросив кількох із нас зіграти за одну із заводських команд, пообіцяв, що крім нас прийдуть ще кілька його друзівлегіонерів. Ми погодились. Легіонер прийшов один. Проти нас виставили справді серйозну команду. Вони нас просто задавили. Я стояв на воротах, і до кінця гри мене ледь не вбили. Наприкінці легіонер на нас ще й образився, пацани — сказав — грати не вмієте. Ми йшли додому і намагались не дивитись один одному в очі. Настільки опущеним я себе ще не відчував. Після цього моя любов до Тренера дещо спала.
Але річ не в цьому. Знаєте, що з ним сталось? He повірите. Це вже коли я закінчив школу, а він майже не грав. Він трахнув нашу шкільну прибиральницю. Чесне слово. Прямо на матах у спортзалі. Разом із учителем праці (себто учителя праці він не трахав, вони разом трахнули прибиральницю). Разом вони і лікувались у венерологічному диспансері, разом їх і звільнили з роботи. Думаю, він не надто цим і переймався, не знаю, як там прибиральниця, а для нього, очевидно, це не було справою життя, свою справу він робив на полі, виводячи нас на жорстку колючу траву розбитих стадіонів, витягуючи нас за собою в наше майбутнє, даючи нам — уперше в житті — можливість відчути себе переможцями; це нереальне відчуття від забитого голу, коли ти ще нічого у своєму житті не бачив, ти, на відміну від Тренера, ще не здогадуєшся, яким паскудним і невдячним може це життя бути, але ти вже знаєш, що потрібно, аби відтрахати його — це життя — по повній програмі, відмахати його наскільки стане сил — прокидаєш собі по флангу, обходиш їхнього правого опорного, ввалюєшся в штрафну і хуячиш в обхід воротаря в дальню дев'ятку!
Ти, до речі, спробуй якнебудьь при нагоді.
87-й. Пошта.
Поштове відділення викликало в мене нервовий розлад. Я вже був достатньо незалежним у своїх висловлюваннях і поведінці, дозволявсобі мати власну точку зору і в мене було хобі. Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами і адреси котрих я знайшов у газеті. Ось ви зараз запитаєте, про що можуть лйстуватись футбольні фанати. Мене це теж спочатку цікавило, першого листа я написав скоріше із почуття внутрішнього протесту, і раптом отримав відповідь. Для мене відкрився дивовижний поморочений світ футбольних фанатів.
Футбольні фанати збирали різне гівно, кількість якого визначала рівень їхнього фанатизму — програмки з футбольних матчів, клубні вимпели, довідники, значки, календарики, інший канцтоварний неліквід, була ціла каста дилерів, які скуповували весь цей непотріб і перепродували втридорога таким даунам, як я, грубо користуючись із того, що я, скажімо, сам усі ці програмки і вимпели дістати не міг. Мені сподобалось бути фанатом, я відчував, як з кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає все більш повноцінним і внутрішньо виправданим. Дуже швидко пристрасть моя набула загрозливих форм і відтінків. Зранку я намагався себе чимось зайняти, вбивав, як міг, чортові години, очікуючи, коли з'явиться листоноша. О четвертій по обіді він приходив. Якщо листів не було, день був безнадійно втрачений, я намагався заглушити свій розпач, переглядав уже накопичені вимпели й програмки, ніжно перекладав їх з купки в купку, витирав із них пил і чекав наступного дня. Наступного дня листів знову не було. Я нервував і злився. Якщо листів не було і на третій день, я йшов на пошту. На пошті мене вже всі знали. Я натомість вивчив, коли саме завозять свіжі газети й листи, як довго їх перебирають і сортують, коли саме виходить наш листоноша, як швидко він насвоєму велосипеді об'їжджає довколишні вулички і коли його слід чекати біля нашої поштової скриньки. Листоноша мене побоювався, я був дивною дигиною, яка, на його думку, надто нетерпеливо чекає на пошту, надто розпачливо реагує на відсутність листів і надто експресивно розриває отримані конверти. Листоноша нервував, коли мене бачив. Я, коли бачив його, теж нервував. Ми не любили один одного, за рік мого активного футбольного фанатства ми були виснажені й внутрішньо розчавлені, листоноша не міг зрозуміти, як можна бути таким уйобком, я був про нього такої самої думки. Іноді я отримував повідомлення і йшов забирати посилку із вимпелами безпосередньо на пошту.
Листоноша опинявся в пастці. Діватись йому було нікуди. Звечора він приносив мені повідомлення і швидко тікав на своєму велосипеді. Я йшов до нього додому і вимагав видати мені мою посилку негайно, оскільки ще не пізно і об одинадцятій вечора цілком можна піти на пошту і віддати мені мою посилку. Листоноша зловтішався в душі, але зовні тримався ввічливо і спокійно, говорив, що пошта працює до шостої, а об одинадцятій він туди нізащо не піде, хай йогр хоч розстріляють. Я б зробив це з великим задоволенням. Натомість я йшов додому, а листоноша митгево зачиняв за мною двері, підбігав до вікна і затравлено дивився мені вслід. Наступного ранку я зустрічав його біля поштового відділення, він помічав мене ще під'їжджаючи, робив коло і хотів було їхати назад, але брав себе в руки, стримано вітався, закочував велосипеда на ґанок і відчиняв навісний замоК на дверях пошти. Я заходив слідом за ним і відразу збуджувався — в ніс било запахом пошти, запахом справжнього поштового відділення, це був особливий запах, я зараз згадую його і знову, до речі, збуджуюся, це моя дитяча травма: хтось заставав своїх батьків за заняттями любов'ю, хтось забігав у душ і бачив там старшу сестру без ліфчика, когось згвалтували в дитинстві суворі піонервожаті, а я потрапляв до пошти і все — життя моє ламалось і летіло к бісу, я жадібно вдихав запах силікатного клею, запах свіжих газет, запах сургуча, темномалинові згустки якого, мов сонця, прикрашали бандеролі; я зачаровано стояв посеред маленької кімнатки поштового відділення, зза прилавку на мене перелякано дивився листоноша, він хотів, аби я якомога швидше пішов звідси, залишивши його сам на сам із його неврозами, але я не поспішав, я стояв посеред кімнати і розумів, що життя фантастичне і попереду в мене щасливе майбутнє, що в мене є мета в житті і є ціль, і що я обов'язково колинебудь цієї мети досягну, і ніхто, ніхто й ніколи, навіть цей листоноша, не зможе стати мені на заваді. Я забирав посилку і йшов додому, ще деякий час відчуваючи на руках запах сургуча. Так пахне радість.
Через рік я розчарувався в футбольному фанатстві і спалив усі свої програмки й вимпели.
Ще через рік я познайомився з цікавим типом, Шурою. Шура був мажором, наскільки це було можливо в наших сільськогосподарських умовах, і мав усі задатки побутового алкоголіка, що в наших умовах було більш природньо. До мене він ставився з симпатією, називав мене Леніним, казав, що я розумний, як Ленін, я не заперечував, до Леніна ми ставились нейтрально. I ось із Шурою був пов'язаний такий випадок на пошті.
Втративши будь-який інтерес до футбольного фанатизму, я разом з тим охолонув і до самої пошти, пошти як поняття, як осердя моїх дитячих страхів і переживань. Натомість Шура отримував час від часу на пошті грошові перекази, у нього був дідусь, він жив у Києві і Шуру балував, але намагався триматись від нього на відстані. Іноді він присилав Шурі бабки. Шура, нічого не говорячи батькам, бабки просаджував у першому кооперативному грильбарі, іноді беручи мене з собою. I ось, отримавши якось повідомлення про черговий переказ, він зібрався, одягнув свій новий понтовий костюм адідас, такі тоді саме були в моді, взяв із собою касетний плеєр, натягнув фірмовий блайзер і пішов.