Anarchy in the UKR
Шрифт:
Нас завантажили в машини і повезли в табори. Табори знаходились за містом, посеред поля, на території петеу, тут було ціле містечко, з тракторним парком, футбольним майданчиком, класами для занять, їдальнею і гуртожитками. На літо петеушників звідси виганяли, вони розходились степами і повертались лише у вересні. Гуртожитки стояли порожні, футбольний майданчик заростав травою, зтракторного парку колгоспники крали соляру. Нас привезли і викинули на асфальтований плац. Капітан Кобилко наказав усім селитись і, тьмяно блиснувши своїми великими окулярами, пішов у штаб.
Зі штабу він прийшов увечері піддатий, надалі він у такому стані весь час і перебував, це додавало йому особливого командирського куражу, а нам — додаткових проблем на наші задниці. В першу ж ніч ми відпиздили нашого однокласника. Він був відмінником, і в школі ми його в принципі поважали, але дивно, що потрапивши в такі неформатні умови, ми відразу ж втратили навіть рештки тієї людської подобизни, яку намагалися зберегти в мирних умовах. Ми побили однокласника, ми побили меблі в кімнаті
Врешті капітан заспокоївся, ну що, запитав він, хочемо спати? Ми не відповіли — на нас були протигази. Добре, попустився капітан — біжимо двадцять разів довкола плацу, в протигазах, я сказав у протигазах! і можна йти спати. Ми побігли. Він стояв у центрі, а ми бігали довкола нього в протигазах, як бойові карфагенські слони. В якийсь момент я обламався і непомітно відкрутив трубку протигазу від фільтру. Дихати стало набагато легше.
Червень того року був теплий і сонячний. Ми щодня муштрувались на плацу, потім їли в їдальні смердючу кашу, вкінець зачморили нашого однокласника, по обіді знову муштрувались; ми витоптали траву на футбольному майданчику й навчились зливати з тракторів соляру, з тим щоби перепродувати її колгоспникам. На отримані гроші ми купували консерви й тютюн. О дев'ятій вечора була політінформація, ми дивились новини, після чого капітан заганяв нас у гуртожиток, а сам ішов у штаб бухатй. Він ще більше похудів і загубив десь свого кашкета. Одного разу він привіз нам справжнього гебешьика, для політвиховання. Гебешник нікому не сподобався — він понтувався, говорив про боротьбу з внутрішнім ворогом і замість зрозумілого нам америка еимовляв із якимось дурацьким прононсом — юнайтед стейтс. Капітану він теж не сподобався, капітан ставився до нього підкреслено холодно — мовляв, я під реактором смажився, а ти, підар, боровся тут із внутрішнім ворогом, юнайтед стейтс твою маму. Я вперше подивився на капітана з повагою.
Тієї ночі я стояв на вахті. Змінити мене мали за кілька годин, вранці. Раптом двері штабу відчинились і звідти вийшов капітан Кобилко. Стоїш? запитав він, підійшовши. Стою, сказав я, думаючи, що за хрін, що йому треба. Пішли, коротко сказав капітан і повернув до штабу. Я приречено побрів за ним. В штабі лежав упитий в димину гебешник. На столі стояв спирт. Капітан узяв алюмінієву кружку і налив. Тримай, простягнув мені, ти молодець. Давай пий. Я випив. Випив? спитав він, випив, відповів я, ну то йди звідси на хуй. Я пішов. Нормально, думаю, хороший мужик, капітан Кобилко, хоч і йобнутий.
В останній день зборів капітан повіз нас на полігон. Увага, сказав він, ублюдки, маєте кожен по калашу і по два ріжки бойових, блядь, патронів. Вперед. Ми попадали в траву і почали стріляти по мішенях, що стояли метрів за 50. Я цілився і намагався не витрачати патрони намарно. Капітан стояв наді мною і дивився в бінокль за моїми результатами. Непогано, крикнув він мені, непогано, а тепер давай чергою! Патронів шкода, відповів я йому, боюсь, що не попаду. Та ладно, капітан розпалився, давай, всади чергою, хулі ти! Я подивився на нього знизу — він стояв рішучий і заведений, кров бйла йому в голову, як сонце на пляжі, і я раптом зрозумів, чого він від мене хоче, мовчки перемкнув автомат з одиночного і запустив першу чергу. Давай! крикнув мені капітан, давай, вали! Я притис приклад до плеча і випустив рештки ріжка, вставив наступний і так само швидко його розстріляв. Я гатив no мішенях майже не цілячись, мені хотілось зробити йому приємне, я просто бив бойовими патронами по повітрю, по піску, по мішенях, вибиваючи свої сто зі ста, розстрілюючи всіх своїх підліткових привидів, котрі стояли переді мною в червневому повітрі, бив довгими чергами за кожен із втрачених на цих зборах днів, за всі свої образи й докори сумління, за свого, блядь, капітана, котрий стояв наді мною і зачаровано дивився на побиті кулями мішені. Навколо мене ріс густий молочай, птахи злякано кружляли в крейдяному небі, патрони закінчились, гільзи були гарячими, губи сухими, літо безкінечним.
90-й. Дахи.
Я схопився за гілку і підтягнувся вгору. Стовбур був холодний і жорсткий. Обхопивши його руками, я поліз. Схопився за наступну гілку, перекинув через неї ногу і знову підтягнуся. Рукою вже можна було дотягнутись до шифера. Я оберржно піднявся на гілці, відчуваючи, як вона прогинається під моїми ногами, прогинається, але витркмує, закинув лікті на шифер, ще раз підтягнувся
тут по п'яні. Я піднявся, коліно нило, підстрибнув ще раз. Підтягнувся на руках і заповз на виступ даху. Повільно поліз вгору, став на ноги і обережно пішов до краю, потрібно було пройти метрів двадцять, добре, що так темно, знизу мене ніхто не побачить, я теж тут нічого не бачу, головне вчасно зупинитись. За пару метрів дах обривався. Я сів на шифер і повільно став підсовуватись до краю. Зазирнув ункз. На площі горіли пару ліхтарів, здається, порожньо, у всякому разі навіть якби там хтось був, я б його не побачив. Переді мною лежала серпнева темрява і висів прапор. Я потягнувся рукою. Прапор був прибитий до даху. Я потягнув сильніше. Прапор затріщав і піддався. Я вирвав його разом із цвяхами і почав зривати полотнище. Зірвавши, заховав до кишені, з іншої кишені дістав свій прапор і почав прив'язувати до древка. Вийшло не зовсім естетично, але знизу, я так думав, yce виглядатиме як треба.
Я почав чіпляти прапор на місце. He зовсім міцно, але він усе ж тримався, міцно й не потрібно, подумав я — все одно завтра зірвуть. Обережно повернувся і поповз назад, підліз до стіни і на руках спустився вниз. Пробіг шифером, знайшов своє дерево і почав обережно спускатись. Став ногами на гілку, вона не витримала і надламалась. Я полетів униз, звалився на землю, перекотився, швидко встав і побіг в найближчий провулок. Відбігши пару кварталів, підійшов під ліхтар. Джинси на коліні прорвались, з рани текла кров. Я дістав із кишені трофейний прапор, відірвав від нього шматок і спробував себе перев'язати. В мене не надто вийшло, прапор перемазався кров'ю, вся ця конструкція на нозі не трималась. Чорт, подумав я і викинув скривавлений шматок кудись в траву. Це ж треба, подумав я, джинси порвав, на хуя було п'яним туди лізти; я лаяв себе і лаяв своїх друзів, котрі мене на це підбили, теж мені, злився я, молодогвардійці знайшлись, комсомольці, блядь, на амурі.
Доросле життя захоплювало і відлякувало водночас. Одного дня я раптом починав розуміти, що світ не такий продуманий, як видавалось у сім років, що простір дозується кимось і що мені, так само як і решті, доведеться, очевидно, грати за вигаданими кимось правилами. Доросле життя кривлялось і гримаси його нічого доброго не віщували. Все, що видавалось зручним, надійним і обжитим, як мої воротарські рукавички, у дорослому житті виявилось не зовсім придатним і цілком необов'язковим. Відкривалось щось велике, темне й надзвичайно захоплююче, так ніби світло в кінотеатрі гасло і зараз мали показати щось жахливе, до чого я був зовсім не готовий, але від чого я нізащо б не відмовився. Минуле залишилось у шухлядах старих столів і на книжкових полицях, теплим порохом купчилось по фотоальбомах і зачитаних наскрізь журналах, воно зберігалось бойовими хокейними клюшками на антресолях і в гаражах, припадало пилом в шафах із одягом, де лежали светри і футболки, з яких я виріс. До нього ще можна було торкнутися, відчути пальцями його фубу тканину, проте хто б став цим займатись, напевне що ніхто. Наше доросле життя за якимось збігом обставин співпало з дивними і болючими речами, що відбувались навколо, і котрі, здавалося б на перший погляд, нашого дорослішання не стосувались. Але так сталось, що саме в цей гіркий і чутливий період, коли все в тобі рветься і зростається по новій, навколо нас відбулось щось подібне, і ми змушені були дивитись, як доросле життя знищувало нашу країну, як воно ламало наших батьків, як воно викидало з себе всіх зайвих і непотрібних, всіх, хто так і не зрозумів, що ж насправді відбувається. Чи корисний був цей досвід, думаю я тепер. He знаю, невпевнений, я загалом не згоден, що будь-який досвід є корисний, По-моєму це перебільшення, адже очевидно, що можна ціле життя прожити біля моря і не бачити потопельників. У наших територіальних водах натомість трупів ставало чимраз більше.
В останній рік навчання, ми з кількома друзями зламали замок і вилізли на шкільний дах. Зі зрозумілих причин вхід цей завжди був зачинений, що нас не влаштовувало. Ми знайшли пожежну сокиру, підсадили нею важкий навісний замок, двері відчинились, і ми по черзі зайшли. На даху жили птахи. Багато птахів. Вони сиділи на поперечних балках, вся підлога була всіяна їхнім пір'ям і гніздами. Вони сиділи довгими рядами, тісно притиснувшись одйе до одного і уважно нас розглядали. Ми рушили вперед, йшли обережно, аби не наступити на гціздо, давлячи кедами й кросівками сухе пташине лайно, змахуючи з обличчя налиплу павутину. Несподівано хтось наступив на стару дошку, яка під ногою в нього сухо тріснула. Це пролунало, як вибух. Птахи знялися в повітря, вони літали між нами густим натовпом, оминаючи нас і лише іноді задіваючи сво'ши крилами, гарячково шукаючи виходу, кидались із одного кута в інший, повітря враз наповнилось їхнім рухом, їхніми голосами, їх було так багаго, що ми здивовано зупинились і дивились знизу на цей простір, ущент заповнений птахами, вже тоді здогадуючись, що не так уже й часто трапляються такі згустки часу і такі ділянки простору, в яких було б так багато птахів, так багато друзів, так багато руху і спокою.