Анна Киевская
Шрифт:
До Крепі повернувся згорьований, стомлений і вже постарілий чоловік. Ніжність і піклування Анни були марні. Рауль топив своє горе в пиятиці, яка незабаром перейшла в оргії. В місті зникало багато дівчат, декотрих із них знаходили голими в лісі, вони щось плутано розповідали, часто згадуючи графове ім’я. Всі вони були зґвалтовані, проте жодна не скаржилася на те, що її катували. Графиня підбирала декого з цих бідолах і віддавала до монастирів. Над усім графством панував страх. У графовому товаристві знову з’явилися люди з фізіономіями веселунів, якими Рауль колись любив оточувати себе: розстрижені священики, пропащі дівчата, підозрювані в чаклунстві жінки, запеклі розбійники, ченці, що поставали грабіжниками та злодіями. Цілий рік вони сіяли на землях
Якось, повертаючись з одного із таких гультяйських походів на Мондідьє, Рауль загинув. Виснажений розпустою, він упав з коня й розбив собі черепа об каміння, що лежало на дорозі. Графові товариші обібрали його й повтікали, покинувши труп вовкам. Рауля знайшли лісоруби; хоч вовки вже й пошматували трупа, лісоруби впізнали його. Вони відвезли тіло до Мондідьє, де його поховали в склепі, збудованому графом заздалегідь.
Анна довго дивилася на тіло чоловіка, якого так кохала і який теж так ніжно й так нестямно кохав її, аж поки знову став жертвою своїх демонів. Анна молила Бога відпустити йому гріхи й простити його, як прощала його вона за всі страждання та образи, яких зазнала після загибелі Готьє. Вона благала Пречисту діву Марію, яка спізнала біль утрати свого сина, заступитися за Рауля.
Відтак графиня Валуа замкнулась із Сімоном у замку міста Крепі.
Розділ тридцять дев’ятий
ЛИСТ ВІД ВІЛЬГЕЛЬМА
Після Раулевої смерті Анна зосталася жити на самоті в Крепі, незважаючи на те, що Філіпп запрошував її в королівський двір до себе й Берти.
«Сину мій, — писала вона йому, — облиште мене, мені треба відпочити тілом і душею. Смерть мого любого чоловіка так вразила мене, що я злягла. Не турбуйтеся, мій пасинок Сімон піклується про мене, як про рідну матір. Ми разом молимося за упокій душі графа, благаючи Господа Бога прийняти його до вічного царства, незважаючи на його тяжкі гріхи й на те нещастя, що він помер не серед віруючих. Ми дійшли спільної згоди покинути наше житло в Мондідьє і повернути ці землі, що їх несправедливо захопив мій сердешний чоловік, їхнім законним спадкоємцям. Папа Григорій цілком підтримує наш намір. З другого боку, я прошу вас, мій любий сину, поговорити з вельможею де Бруа, аби він повернув Сімонові міста Вітрі, Бар-сюр-Об, Ла-Ферте, які він по-зрадницькому захопив. Мені сказали, що то ви підбурили його на цю, як я вважаю, братовбивчу війну, але я не можу в це повірити. Ще не так давно ви з Сімоном були братами! До речі, я дякую вам за доброту, яку ви виявили до моїх каноніків монастиря святого Вінцента, й за ваше піклування про мою дорогу церкву. Мине ще трохи часу, і я переберуся до того божественного дому. «Блаженні покликані на весільну вечерю Агнця!» Та, перше, ніж піти з цього світу, я хочу поїхати й помолитися на могилі моєї матері в Новгороді. Смиренно прошу в свого сина-короля дозволу вирушити до мого рідного краю, як тільки в мене поліпшиться здоров’я. Молю Пречисту діву Марію та святих апостолів захищати вас. Прийміть найщиріші побажання від вашої люблячої і нещасливої матері. Анна».
У відповідь на лист королеви-матері король Філіпп захопив землі графа Валуа до самого Ам’єна. Сімон подався до Рима просити поради в папи. Папа Григорій порадив йому боронити своє добро. Діставши таку міцну підтримку, Сімон повернувся додому й у запеклій битві переміг Філіппа; потім підписав мирну угоду, забравши свою спадщину назад.
Ці події дуже вразили Анну. Проте вона знайшла в собі сили поїхати розрадити Матільду, яка недавно втратила сина Річарда — він загинув у Англії під час нещасливого випадку на полюванні. Подруги міцно обнялися й поплакали. Вільгельм мовчки переживав смерть улюбленого сина, вбачаючи в цьому кару за лиходійства, вчинені нормандцями в Суссексі та Гемпшірі. Каючись, він щедро роздавав милостиню й просив відправляти в церквах служби Божі. Кілька довгих
— Я не побачила серед ваших рицарів чоловіка, якого називають Рубцюватим. Невже його більше немає при вашому дворі? Що з ним?
Вільгельм кинув на неї гострий погляд.
— Чого вам від нього треба? — спитав він набагато брутальніше, ніж цього хотів.
Здивована таким різким тоном, Анна тільки відповіла:
— Побачити його.
Тепер уже герцог-король здивувався з цієї простої відповіді.
Вони довго мовчали. Вільгельм заговорив перший:
— Даруйте мені, люба, але мене дуже турбує доля Рубцюватого, тому я так вам і відповів.
— Що ви хочете сказати?
— Два роки тому він пішов на обітовану землю, і відтоді я не маю від нього жодної звістки. Я тільки дізнався від двох торговців, що він дійшов до місця, — вони його там бачили. Але більше нічого я про нього не чув…
Анна ще дужче зблідла.
— Бог дасть, він повернеться, — прошепотіла вона.
Вільгельм, замислившись, поглянув на королеву. Роки вкрили її руді коси сивиною, але у Вільгельмових очах Анна й далі лишалася гарною. Здавалося, час не позначився на ній. Материнство не зіпсувало її постаті мисливиці, обличчя зберегло молодечий вираз. Після другого свого повдовіння Анна не знала більше чоловіків, і в ній з’явилась якась незбагненна млявість. Чи догадувалась вона, хто цей Рицар у масці насправді? Пилип не пояснив йому, що його спонукало вирушити до Єрусалима, але Завойовник був певен, що він пішов туди через цю жінку. Чому вона так зблідла, чому її голос раптом сповнився тривоги?
— Я попросила у короля, свого сина, щоб він дозволив мені поїхати до мого краю…
— Ваше місце біля нього, а не там.
— Вільгельме, я тут більше не королева. Королева Берта ревниво ставиться до свого титулу, і моя присутність для неї нестерпна. Що ж до мого сина, то він мститься мені за моє одруження з Раулем де Крепі, захоплюючи його володіння. Я відчуваю, що жити мені вже не довго. Я весь час думаю про мого батька, Ярослава Мудрого, про матір, святу Індігерду, про братів…
— Усі вони повмирали, там уже ніхто на вас не чекає,— грубо сказав герцог.
— Я знаю, друже, але ці мої любі покійники кличуть мене до себе. Я щоночі бачу у снах ліси й ріки моєї країни, особливо великий Новгород. Я намагалася перебороти ці спогади, та марно. Я повинна повернутися додому.
— То ви задля цього бажаєте побачитись із Рубцюватим?
Анна знітилася.
— У Рубцюватого немає батьківщини, і мені здалося, що він міг би мене супроводити.
— Королево, чи можете ви присягти перед Богом, який дивиться на нас, що у вас немає інших причин?
Анна поглянула йому просто у вічі й, стомлено всміхнувшись, мовила:
— Ні…
Вони знову довго мовчали. Цього разу тишу порушила Анна.
— Друже Вільгельме, якщо і є інші причини, то це — моя таємниця. Одначе запам’ятайте: з цим чоловіком мене пов’язує щось таке, чого не може розірвати ніхто, навіть Бог.
— Ви ображаєте Бога! А коли те, що Рубцюватий побачить вас знову, прирече його на вічне прокляття?
— Якщо це той, за кого його приймає моє серце, то він не з таких, ще бояться пекла.
— Анно, ви з глузду з’їхали! Ви та жінка, яка колись зачарувала мене з першого погляду, — Мора!
— Я не з’їхала з глузду, і в усьому цьому немає ніяких чарів. Є тільки чоловік і жінка, яких Бог звів одного з одним, і тільки він знає навіщо. А що коли Бог замислив цю зустріч у глибині германських лісів з однією метою: щоб сьогодні ви мені допомогли?
— Щоб я вам допоміг?
— Так. Спершу розшукати цього чоловіка, а потім дозволити мені, якщо мій син король буде проти цього, повернутися вмирати на береги озера Ільмень.