Аномальна зона

Кокотюха Андрей Анатольевич

— Так, — нарештi промовив вiн. — Що значить — мусили народитися? I чому саме там? Коли ж ви народилися, врештi-решт?

— Можу паспорт показати. До речi, з собою взяла.

На пiдтвердження своїх слiв Тома Томiлiна, примостивши цигарку на краєчок попiльнички, понишпорила в сумочцi i витягла з її надр паспорт, розгорнувши його на потрiбнiй сторiнцi.

— Мiсце народження — Хмельницька область, Старокостянтинiвський район, село… Ага, — Шамрай знову не знав, як на все реагувати. — I що з того?

— Дату народження бачите?

— Четверте травня одна тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого року. Вам зараз

уже двадцять два, — для чогось ляпнув Вiктор. — Поки нiчого не доходить. Може, я щось пропустив, чого не повинен був?

— Чорнобиль рвонув двадцять шостого квiтня, — Тамара тепер говорила з ним, як iз дитиною, котрiй пояснюють, чому не можна совати пальцi в розетку. — Я народилася через вiсiм днiв. Хоча мусила не так скоро, за всiма розрахунками пологи в мами мали початися на кiлька тижнiв пiзнiше. Наша родина жила в тому самому Пiдлiсному, невеличкому селi. Коли все трапилося, батько заплатив сусiдовi якiсь шаленi на той час грошi, аби вiн вивiз вагiтну маму до батькових родичiв, на Подiлля. Вважалося, що там безпечнiше. Ось чому я народилася не там, де мусила.

— Гм, — Шамрай потер пiдборiддя. — Це… має якесь значення?

— У свiтлi того, що вiдбувається зi мною останнiм часом, так, має, — Тамара сховала паспорт i знову закурила. — Вже кiлька тижнiв Пiдлiсне кличе мене до себе.

Не звертаючи увагу на реакцiю Вiктора на сказанi нею слова, Тамара продовжила, дивлячись тепер йому просто в очi:

— Там, у Пiдлiсному, зникають люди. Там — аномальна зона, гибле мiсце. Тому, до речi, звiдти i почали вiдселювати людей чи не найпершими. Я мусила народитися там, у мене є зв’язок з цiєю територiєю. Тепер Пiдлiсне кличе. Воно хоче, аби я повернулася. Воно хоче забрати мене, поглинути, розумiєте? Забрати назавжди. Чи хоча б забрати частину моєї пам’ятi. Розумiєте? Чого б то так дивитися? Правда, дурдом за мною плаче?

6

У тому, що його нова знайома була цiлком здоровою людиною, Вiктор Шамрай не сумнiвався.

З його особистого досвiду спiлкування з тими, хто так чи iнакше має якесь вiдношення до паралельного свiту та незвичайних явищ, випливав один беззаперечний факт: справжнiй божевiльний чи людина з бодай невеликими психiчними вiдхиленнями нiколи не сумнiвається у власнiй нормальностi. Ба навiть бiльше, у сприйняттi таких людей увесь свiт довкола давно вже зiстрибнув з розуму i не завалився в тартарари лише завдяки таким як вони.

Тамара Томiлiна поводила себе достатньо адекватно для того, аби в її розповiдь така досвiдчена в подiбних справах людина як Шамрай, повiрила. Звiсно, з певними обмовками, але — повiрила. Розказала ж дiвчина таке.

Народницький та Овруцький райони справдi вважаються в Житомирськiй областi чи не найбiльш постраждалими вiд Чорнобильської аварiї територiями. Частину цих територiй ще двадцять з гаком рокiв тому оголосили зоною вiдчуження, а людей звiдти почали масово переселяти. Проте силомiць нiкого не тягли, через те в окремих селах лишилися поодинокi мешканцi, переважно люди старшого вiку. Поступово вони помирають, але навiть якщо там не залишиться жодної людини, зону вiдчуження i покинутi села з хуторами все одно охоронятимуть спецiальнi мiлiцейськi пiдроздiли.

Все це Вiктор Шамрай i без Тамари знав.

А ось чого не знав, так це того, що протягом останнiх рокiв у районi села Пiдлiсне без

слiду зникали люди. Про це нiде не писали, не говорили, тож вiн мусив сам вирiшити: брати на вiру Томинi слова чи нi. Вона стверджує, що їхню родину свого часу таки вiдселили, хоч вони i втекли в сусiдню область. Закiнчивши школу, Тамара подалася вчитись у Київ, та через рiзнi обставини кинула унiверситет культури, повернулась додому, перебралася в Житомир, почала працювати. Де, ким — дiвчина не казала, а Вiктор не просив. Судячи з усього, це не було суттєво.

Важливiше те, що якось на базарi, причому — зовсiм недавно, Тома зустрiла своїх колишнiх односельцiв, теж мешканцiв Пiдлiсного i теж свого часу вiдселених. Вiд них дiзналася: протягом щонайменше останнього року кiлька з їхнiх родичiв чи знайомих з невiдомої причини зривалися з мiсця, їхали в Пiдлiсне i звiдти не поверталися. Щоправда, не всi. Декотрi таки поверталися, але не могли згадати нiчого, що трапилося з кожним з них за кiлька останнiх днiв, тижнiв, мiсяцiв — у кожного своє.

Єдине, що могли пояснити цi люди — вони починали вiдчувати якийсь незрозумiлий потяг до тих мiсць. Мовби магнiтом туди тягло. А один навiть обмовився: «Пiдлiсне кличе своїх до себе!»

Тепер розшукати всiх, хто потрапив до аномальної зони i повернувся звiдти з провалом у пам’ятi, практично неможливо. Тамара називала якiсь iмена та прiзвища, якi нi про що не говорили Шамраю i, звичайно, нiколи нiчого не скажуть. Але, за її словами, повернувшись з тiєї зони, люди виїжджали у невiдомому напрямку. Неважливо куди, аби якнайдалi звiдси. Тамара навiть припустила, що декого можна розшукати в Києвi, на чорних ринках працi.

Та навiть не це турбувало дiвчину.

Останнiм часом їй почали серед ночi вчуватися дивнi звуки. Прокинувшись, вона сiдала на лiжку, дивилася в темне вiкно i вiдчувала те, чого не могла пояснити словами: її, як i решту колишнiх жителiв Пiдлiсного, те погане мiсце кликало до себе.

— Я боюся, — нарештi пiдсумувала свою розповiдь Тамара. — Чого боюся — не розумiю. Але боюся — i все. Думаю, ви згоднi: якби з цим я прийшла кудись, крiм вашої редакцiї, мене тут же вiдправили б до обласної психiатричної лiкарнi номер один.

— Я б не перебiльшував, — вставив Вiктор, хоча подумки погоджувався з нею.

— А я й не перебiльшую, — дiвчина роздушила об дно попiльнички другий бичок. — Кажу як є. Тому й прийшла сюди. Ви не хочете розiбратися, що саме вiдбувається у тiй зонi? Якщо там є якiсь аномалiї, котрi якимось чином здатнi впливати на всiх, хто може мати зв’язок iз Пiдлiсним та околицями, ви спробуєте це пояснити. А я, вiдповiдно, вже не боятимуся дiяти далi.

— Як же ви збираєтеся дiяти далi?

Тамара стенула плечима.

— Не знаю. Я просто пiдкидаю вам iнформацiю для роздумiв. Та прошу, аби ви чи хтось iнший спробував менi пояснити, що коїться. I там, у Пiдлiсному, i зi мною.

7

Нiчого особливого не коїлось.

Крiм того, що буцiмто аномального села Пiдлiсного на картi Житомирської областi не було. Як не вишукував Шамрай цю точку на стику Народницького i Овруцького районiв, нiчого не знайшов. Iнтернет, вiчна «палка-виручалка», теж не пiдказав. Пошукова система видала багато населених пунктiв iз такою ж назвою, один — навiть на Житомирщинi, але зовсiм у протилежному напрямку.