Апокаліпсис
Шрифт:
Позаду мельникового обійстя, трохи ближче до Черемошу, де на громадських лугах від весни до пізньої осені паслася сільська худоба, гналася в небо осика. Трепета по-тутешньому. Та така височенна, що, коли б вилізти на її верх, казали старі люди, звідти можна вздріти сніжну корону Чорногори.
Проте навіть найбільші бешкетники Тисової Рівні — діти — чомусь ніколи не наважувалися обдерти своїми колінами самий верх білого, завжди тремкого дерева, ба навіть не намагалися зачепитися за гілля, що звисало мало не до землі, — аби погойдатися
Від ранньої весни й аж до передзим’я трепета невтомно лопотіла своїм полохливим листом та світила білими — мало не сметанними — боками навсібіч Пісків, здалеку вирізняючись стрімким гоном поміж іншими, аж ніяк не карликовими, деревами цього багатолюдного сільського кута.
Та вгнатися за її ростом жодному дереву було не під силу.
Ні на Пісках, ні в усій Тисовій Рівні.
З оцієї ось самотньої сільської трепети й почався перепис Сандулякової — до того звичайної на всі боки — Долі.
ЯКОСЬ ПІД ОСІНЬ хотів було Тимофій зрубати нижнє — обвисле, як нестрижені чоловічі вуса, — гілля трепети та зробити з нього настил для підлоги в стодолі. Вже тримав занесену догори сокиру, вже на око міряв довжину обчухраного ломаччя, як тут мало не з річкового коловороту вигулькнула худа, мов скіпка, й бліда, що визбиране молоко, Машталерова дружина Естер із перекинутим через ліве плече випраним шматтям.
— Не чіпай його! — спочатку скрикнула, а далі мовила тихо: — Це дерево прокляте… — Естер говорила так, ніби мала намір стати під лезо сокири, проте при цьому дивилася Тимофієві просто в вічі.
— Дерево як дерево… На підлогу — якраз, — непевно відповів знічений Тимофій. Проте сокиру опустив.
— Ти не знаєш! Ваші люди кажуть: це дерево зле. Ваші люди кажуть: коли Йосип і Марія сховалися під осику від Ірода, всі дерева позмовкали, одна лиш осика шелестіла своїм листом… і виказала їх.
— Таке скажеш… — знизав плечима Тимофій.
— … А ще кажуть, що на трепеті повісився Іуда Іскаріот. Ребе казав: „Іш крайот”. Ребе казав, це „чоловік околиць”. Околиць… Вони, з околиць, не розуміють, що діють, коли діється воля Божа… — Естер ніби й не зауважила Тимофієвого знічення. — Трепета відтоді завжди тремтить зо страху. І ще кажуть, що осику не можна брати на будівництво дому, бо від хвороб уся родина тремтітиме день і ніч, як це дерево. Осиковою палицею не можна бити ані худобину, ані людину, щоб вони не скручувалися в три погибелі. — Естер і сама чомусь тремтіла так, ніби вся вона була з осикового листу, чи ніби дуже змерзла. — Хіба що зроби з трепети огорожу навколо обори, де ночує твоя худоба. Жодна відьма, ані чортиця, ані упириця, ні інша нечисть не залізуть уночі до корови й не зіп’ють її молоко, коли у дворі є осиковий прут.
… Сусідчину тиху, але доволі сміливу, розмову Тимофій послухати послухав, проте приступне гілля зрубав, лякливе листя обчухрав і спалив у себе перед хати, а з осикових чурків зробив підлогу в стодолі.
А далі була війна. І Сандуляка, й багатьох інших із Тисової Рівні забрали до цісаревого війська.
Мститися за смерть кронпринца.
3
КОЛИ ТИМОФІЙ повернувся з Сербії, Машталерова Естер, обкладена ще двома дітьми, вже була вдовою. Черкеський козачий загін, що стояв постоєм у Тисовій Рівні не так довго, як страшно, лишив по собі й згадку про грабунки, й згадку про забиття євреїв. Серед забитих був і Абрам Машталер, що на біду собі й своїй родині нагодився в Хаїмову (Меламеда) корчму по ханукальні свічі саме на момент погрому.
А ще черкеси лишили кілька череватих після зґвалтування рівнянських молодиць та породили чорні прокльони погорблених віком дідів — навздогін куряві з-під копит вічно втомлених і вічно голодних на війні коней.
За півтора року після черкесів Тисовою Рівнею під час Брусилівського прориву знову прогарцював іще один — не менш дикий на грабіж — загін русаків, який, щоправда, великого людського погрому не чинив, але на бабів і жінок тримав нюх не менший, аніж кріс на ослаблого у війні австріяка.
Після наглої загибелі чоловіка Естер довго ходила в чорному. Як і решта односельчанок — гуцулок, австрійок, німкень, польок і єврейок, що їхніх чоловіків порозкидало по близьких і дальніх закутках землі (і не знати, чи навіки, чи лише на час воєнної хуртовини). А далі Естер чомусь завжди ходила селом простоволоса, в неодмінному супроводі дітей — Андреї, Йосипа та Юдіти. Деяким добропорядним ґаздинькам це подовжило язики: „А чи, бува, повдовіла жидівка не стратила розум?”
Сандуляків Андрійко, верткий і непосидющий, весело дражнив старшу Машталерову дівчинку сестричкою, смикав за довгі коси, заплетені туго, аби приховати смолянисті кучері, які сягали їй литок. Або нервово, хоча й без злості, куйовдив корону Андреїних грубезних кіс, навхрест закладених довкіл кругленької дитячої голівки.
На це Андрея так само незмінно погордливо била Андрійка по метких пальцях і щораз однаково неприязно цідила крізь дрібні щербаті зуби:
— Поки твій тато був на війні, мого тата закатрупили черкеси, — зневажливо сіпнувши правим плечем, ішла з-перед Андрійкових очей і зникала в густих кущах жасмину на межі Сандулякового та Машталерового обійсть.
Естер після кожної словесної перепалки між дітьми „давала доньці шміру” тонкою лозиною — як не по босих ногах, то по сідничках. Але це не заважало Андреї щоразу починати розмову з малим Сандуляком незмінними — нібито навіки завченими — словами „поки твій тато був на війні…”.