Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
Шрифт:
Я розумiла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радiолокатором, давав можливiсть бачити вiддаленi речi, навiть наглухо схованi вiд спостерiгача пiд густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре дiяв тiльки на якiйсь певнiй, не надто великiй вiдстанi. З Землi, наприклад, Венеру за його допомогою спостерiгати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радiолокатор дiятиме i допоможе нам побачити, що саме вiдбувається пiд суцiльними
Але цi сподiвання не виправдались. Хоч як ми всi вдивлялися в зображення Венери на екранi панорамного радiолокатора, - нам не пощастило побачити нiчого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, - хiба що яскравiшою стала освiтлена пляма, от i все. Це було дуже прикро, принаймнi для мене: адже менi страшенно хотiлось, щоб загадкове явище, яке менi вдалося помiтити, тут-таки дiстало своє наукове пояснення. Тодi я знала б, що саме вiдкрила на Венерi! А так - виходило зовсiм не наукове вiдкриття, а просто якесь випадкове спостереження...
Мабуть, Микола Петрович помiтив, що я засмутилась. Вiн лагiдно торкнувся мого плеча i сказав:
– Нiчого, Галю, я думаю, що не помилився. Iншого пояснення не може бути. Так я i запишу в нашому журналi спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якiй пощастило спостерiгати вибух вулкана на Венерi!
– I коли-небудь люди, вивчаючи iсторiю Венери, будуть з пошаною читати в астрономiчних книжках: "Уперше це явище було помiчене в такому-то роцi молодим, але талановитим науковим працiвником Галиною Рижко", - пiдхопив насмiшкувато Сокiл.
От який вiн! Обов'язково йому треба пустити шпильку. Це, певна рiч, тому, що не вiн, а я помiтила вибух вулкана. Зовсiм iнша людина - професор Ван Лун. Адже саме йому могло б i справдi стати неприємно: скiльки вiн перед тим стежив за Венерою i нiчого не виявив. А менi пощастило. I все ж таки Ван Лун нiчого такого не сказав, а лише потиснув менi руку. Я навiть зашарiлася вiд несподiванки - нiяк не вiдучусь вiд цiєї дурної звички!
А зате в мене є така iдея, така iдея, що... Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевiрю, а тодi вже... Ну, тримайтеся, Вадиме Сергiйовичу!..
...Два днi пiдряд я вигадувала час, щоб перевiрити свої думки, оту iдею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальнiй каютi. Обов'язково зацiкавляться i почнуть приставати з запитаннями - не той, так iнший:
– Що це ви майструєте, Галю?
– Це що, новий винахiд, Галю?
– Товаришi, готується сенсацiйне наукове вiдкриття в галузi гумової промисловостi!
Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергiйович. I знов-таки гадає, що дуже дотепно!
Але я нiкому нiчого не пояснила, а продовжувала робити своє дiло. Зараз розповiм, яке саме.
Склянки й чашки в нашому буфетi стоять у спецiальних гнiздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах - ну, зрозумiло, не пiд час польоту, коли все спокiйне i навiть не гойднеться, а, наприклад, при зльотi чи посадцi. I в тих гнiздах є цупкi гумовi прокладки. Вони круглi, з одного боку плескатi, а з другого - вдавленi, як маленькi блюдечка, щоб склянка або чашка мiцнiше трималась у гнiздi. От я i взяла два таких гумових кружки i почала робити з ними дослiди, щоб перевiрити мою iдею. Певна рiч, нiхто не розумiв, у чому справа. А я не пояснювала. Всi мої припущення виявились правильними! Тодi я розшукала кiлька шурупiв та викрутку i приховала їх до ночi. А вночi я закiнчила свою роботу i перевiрила мiй винахiд уже в дiї. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокiйно лягати спати, хоча, правду кажучи, менi страшенно важко було дочекатися ранку: хотiлося одразу розбудити всiх i показати. Але я, зрозумiло, стрималась.
Зате ранком я пiдвелась ранiше вiд усiх, зодяглась i трохи ще попрактикувалась, щоб вiдчувати себе певнiше. I якраз, коли я вирiшила, що можна будити товаришiв, - Ван Лун прокинувся сам. Вiн сiв у гамаку i побачив мене бiля дверей. Нi, Ван Лун нiчого не сказав, хоч я й помiтила, що вiн дуже здивувався. А я спокiйно, немов нi на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третiй... Ван Лун простягнув руку i штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусiдньому гамаку:
– Вадиме, тут якесь чудо! Мабуть, менi сниться. Погляньте, уклiнно прошу!
Вадим Сергiйович, протираючи окуляри, подивився в мiй бiк. А я незворушно йшла по пiдлозi каюти, роблячи широкi кроки. Дiйшла до однiєї стiни, повернула назад - i знову пiшла по пiдлозi. I навiть жодного разу не посмiхнулась, i взагалi не дивилась в їх бiк, хоч i боялась, що ось-ось пирсну зо смiху.
Вадим Сергiйович надiв окуляри i здивовано вигукнув:
– Та що це, насправдi? Скiнчилася невагомiсть, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по пiдлозi? Ван, ви що-небудь розумiєте?
– Нi, - вiдповiв Ван Лун.
– Прошу вас пояснити.
– Що пояснювати, коли я сам нiчого не розумiю? Дивiться, iде немов по Землi! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись i широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивiться, що наша Галя робить!
– Справдi, Галю, як це у вас виходить?
– здивувався розбуджений голосами товаришiв Микола Петрович.
– Нiчого особливого, Миколо Петровичу, - скромно вiдповiла я. Маленький пристрiй, навiть не вартий уваги.
– Оце ловко!
– шумно обурився Сокiл.
– Винайшла спосiб ходити по пiдлозi в невагомому свiтi i каже, що не варто уваги.
– У вас, Галю, вважаю, талант винахiдника, - сказав Ван Лун, знизуючи плечима.
– Але скажiть все ж таки, як ви влаштували це, Галю?
– повторив Микола Петрович.
– Навчiть i нас.
– Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумовi кружки з гнiзд для склянок. Вибрала такi, якi пiдiйшли менi за розмiром. I пригвинтила їх до каблукiв.