Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
Шрифт:
– I що ж?
– I ходжу, як бачите.
– Товаришi, вона глузує з нас!
– вже зовсiм обурився Вадим Сергiйович.
– При чому тут гумовi кружки на каблуках? Що у нас, липуча пiдлога, чи що?
– Стривайте, стривайте, Вадиме, - спинив його Микола Петрович.
– Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумiєте ?
– Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, - озвався той.
– Галю, ану, пройдiться ще!
– розпорядився Микола Петрович.
– I скажiть яснiше, в чому тут рiч. Присоски?
Дивно,
– Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Пiдлога в каютi рiвна, гумова. Я натискую однiєю ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повiтря мiж своєю ввiгнутою поверхнею i пiдлогою. А тодi зовнiшнiй тиск притискує мою ногу до пiдлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на однiй, першiй, нозi. Вона теж немов прилипає до пiдлоги. Тодi я трошечки вiдхиляю вбiк першу ногу, краєчок гумового кружка вiдстає, мiж ним i пiдлогою входить повiтря - i нога вiдклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звiсно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.
– Втiм, як ви додумалися до цього, дiвчинко?
– все ще здивовано допитувався Микола Петрович.
– Адже це страшенно дотепно - i розв'язує проблему ходiння за умов невагомостi.
– Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стрiляли в цiль, про одну напiвзабуту рiч. Менi стало шкода кульок, якi ми витрачаємо пiд час стрiльби в цiль, i я згадала, як у мене в дитинствi був iграшковий пiстолетик з присоском. Вiн стрiляв дерев'яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кiнцi. Той кружок прилипав до стiни, i паличкою можна було стрiляти скiльки завгодно. От я й подумала, що...
– Молодець, Галю! Це чудова iдея, яка чомусь не спала на думку жодному з iнженерiв, що займались устаткуванням нашого корабля, - засмiявся Микола Петрович.
– Надзвичайно простий i дотепний винахiд!
– Думаю, тi iнженери були надто дорослими. Забули про дитячi iграшки. А треба пам'ятати. Корисно iнодi, - висловив свою думку Ван Лун.
– Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.
I навiть Вадим Сергiйович цього разу не вiдпустив нiякої шпильки. Вiн похитав головою i просто сказав:
– Так, Галю, це ви дiйсно здорово вигадали. Доведеться нам усiм повчитися у вас. Навчите, Галиночко?
Я кивнула головою. Оце зовсiм iнша справа! Коли Вадим Сергiйович не глузує, я ладна його слухати цiлий день: вiн одразу стає таким милим, гарним... I хай навiть говорить про своє улюблене "особисте", гаразд...
Того ж таки дня гумовi кружки були пригвинченi до каблукiв усiх нас. I тепер ми ходимо по пiдлозi каюти майже так само вiльно, як ходили на Землi. А я вiдкрила ще одну рiч.
Виявляється, що в астропланi за допомогою тих гумових кружкiв на каблуках можна ходити не тiльки по пiдлозi, а й по стiнах i по стелi, звiсно, там, де вони не оббитi м'якою тканиною, а твердi i рiвнi. Зовсiм так, як мухи ходять, смiшно, але цiкаво! Втiм, це я так записала, мiж iншим, нам ходити по стiнах i по стелi нi до чого.
А винахiд все ж таки у мене вийшов!
Роздiл дванадцятий,
що розповiдає про те, як астронавти
вiдряджали на Землю поштову ракету i якi
пiсля того в них виникли думки, пов'язанi
з мiжпланетними подорожами взагалi;
цим-таки роздiлом закiнчуються уривки з
щоденника Галини Рижко.
...Дуже нам погано без радiозв'язку з рiдною Землею!
Спочатку Ван Лун (вiн краще вiд усiх знає радiо) сподiвався, що потiк космiчного промiння не лишатиметься весь час таким рiвним i мiцним. I якщо ми пролетимо крiзь його головне рiчище, то потiм, може статися, радiозв'язок поновиться. Проте цi сподiвання не справдились. Потiк лишається i далi все таким же мiцним, iнтенсивним.
Через те, що нам доводиться час вiд часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно стежити за своїм станом. I коли помiчає, що вiдчуває себе неспокiйно, наче щось починає роздратовувати його,- доводиться одразу кидати справи i ховатися знову пiд свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевiшенi також пiд ту стiну, яка вкрита свинцем. Космiчне промiння - дуже небезпечний i пiдступний ворог, про нього весь час треба пам'ятати!
З усiм цим ми вже освоїлись i навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденнi перевiрки, якi робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участi в цьому, переконавшись, що вiн точно й акуратно провадить усi обчислення). Значить, не доводиться включати ракетнi двигуни.
Але з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, ми вiдчули себе значно далi вiд Батькiвщини. Адже ранiше кожного дня, та й по кiлька разiв на день, ми чули голос Землi, знали, що за нами турботливо стежать i завжди в разi потреби допоможуть. А тепер зовсiм iнше...
У репродукторi чути саме набридливе трiскотiння i гуркiт розрядiв: або немов цiлий десяток барабанщикiв безладно б'є в сухi оглушливi барабани, або немов прокочуються суцiльнi удари грому. Репродуктор ми тепер навiть не пробуємо включати.
Ван Лун - дуже наполеглива людина. Вiн усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркотi розрядiв, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нiчого почути, крiм трiскотiння i шумiв космiчного промiння, але вiн настiйливо знову й знову включає радiоустановку.
I вiн не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!
– Навiщо ви робите це, Ван?
– поцiкавився Вадим Сергiйович.
– Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радiопередавачiв, то як можна сподiватися, що до Землi дiйдуть сигнали нашої слабенької радiоустановки? Даремна праця!