Архiтектурна фантазiя (на украинском языке)
Шрифт:
Невдоволено гмикнувши, Стерничий вимкнув ШаеРа, а тодi пробурчав на нього:
– Телепень...
Коли б ШаеР почув цi комплiменти, вiн, звичайно, визначив би ступiнь нервовостi Стерничого в цiй ситуацiї. Але вiн був вимкнений i не мiг навiть клiпнути своїми скляними очицями. Нервове збудження в Стерничого досягло, мабуть, найвищого рiвня, бо коли спалахнув екран зв'язку, вiн навiть перестав обмiрковувати своє рiвняння. Це ж "Птиця" нарештi обiзвалася!..
Миттю викликав командирську каюту, повiдомив Матерi:
– "Птиця"
– Увiмкнiть канал загальної комунiкацiї, - стримано сказала Мати, але вухо Стерничого вловило радiснi нотки.
– Нехай увесь екiпаж...
Довгенько блукали Тао i Єва у пошуках "Птицi". Нiч пливла прозора, було тихо, нi шелесне. Лише iнколи чулося далеке завивання вовкiв i поруч, над головою, попискування сонних пташенят. Єва ступала сторожко, обережно торкалася ногами землi. Нiч так перемалювала усе навколо, що годi було впiзнати знайомий краєвид. Стежки поховалися, дерева надягли темнi шати, всiянi блискiтками, наче з неба на землю текла зоряна рiка. Все дихало спокоєм, а дiвчину чомусь не полишала тривога, щось їй млоїло в грудях, стискувало серце.
Наткнулися на комбiнезон, - жеврiв на травi, наче шкура якогось звiра, Тао накинув його на руку i пiшов зигзагами, шукаючи своє радiо, розбите Євою.
– Не пригадуєш де?
– повiв рукою навколо.
– Десь тут, - озирнулась Єва. Сказала нiяково: - Я ж не знала...
Передавача не знайшли, хоч i попокрутилися помiж дерев, - його надiйно приховали трави. Шкода було часу, i вони заспiшили далi, пильно вдивляючись в нiчне марево - чи не забовванiє силует крилатої "Птицi"? Єва дивувалася:
– I як ти, Адаме, втратив орiєнтацiю?
Хлопець обернувся до неї, легенько дiткнувся її плеча:
– Побачив тебе...
Пройшовши добру сотню метрiв попiд тополями, вершини яких, черкнувши неба, плавились i отiкали срiблом, поминувши сонний яблуневий сад, молодята побачили розлогу долину, охоплену тьмянiючою стрiчкою рiки. Понад травою здiймався бiластий туман - де густiший, а де зовсiм прозорий, - достеменно протопланетна матерiя, в якiй уже намiтилися згустки.
– Тут, - кивнув головою Тао, - рiчка, простiр, дерев нема. "Птицi" не бачу...
Єва обвела поглядом долину, лiворуч в туманi щось бовванiло.
– Чи не там?
– вказала рукою.
Тао придивився, заперечливо похитав головою:
– Пагорб. "Птиця" при землi, короткi крила.
– Зажди, зажди, наче зворухнулось... Ходiмо, побачимо.
Тепер уже вона пiшла попереду, попливла в туманi. Юнак не вiдривав очей вiд її силуету, хвиля нiжного почуття затоплювала йому душу, поривало схопити юну Матiр на руки i так iти i йти, аби тiльки вiдчувати тепло її подиху на грудях. Та хiба вiн посмiв би?
– Вона?
– Видиво обернулося до хлопця i вказало рукою на пагорб, що темнiв попереду i чомусь похитувався.
Тао знизив плечима:
– Не схоже.
– Та придивися краще.
– У Євиному голосi
– Я ж бачу он крила...
– Моя "Птиця" має iншi контури.
– Бiля неї мамонти - два чи три - не розберу.
– Мамонти? Що це?
– Ось пiдiйдем - побачиш. їх таки троє, сiмейка! Може, захотiли в космiчну подорож?
Тао вiдчув острах, i не так за себе, як за свiй лiтальний апарат. Велетенськi тварини тiсно обступили "Птицю", виглядав тiльки овальний прозорий нiс та червона дюза в хвостi. Якби не Єва, вiн би й не побачив.
– Що це за iстоти?
– О, це дивовижнi звiрята, - сказала Єва, без страху наближаючись до мамонтiв, - розумiєш, вони вимерли ще в кам'яному вiцi.
– Мертвi?
– не без iронiї вигукнув Тао.
– Я бачу, ти бачиш, ми бачимо ворухнулось вухо! Та вони її поламають!!
Нервовими рухами намацав у кишенi захисного костюма, якого тримав на руцi, видовжену призму генератора високочастотних хвиль.
– Зараз я... вони...
– Не смiй!
– скрикнула Єва, побачивши в його руцi зброю.
– Не для того їх повернули з небуття, щоб знищувати.
Єва попрямувала до ближчого кущика, виламала тоненьку лозину.
– Ось я їх прожену, не бiйся!
Це було кумедне видовище - така маленька тендiтна iстота з лозинкою в руцi i товстелезнi чотириметрової висоти гiганти, якi згромадилися навколо "Птицi". Вони, певне, спали,- довжелезнi хоботи повисли до землi, вуха з нахилених голiв звисали до кiнчикiв закручених угору пишних бивнiв.
– Ану геть звiдсiля!
– Єва цьвохнула лозиною найбiльшого мамонта по нозi, що скидалася на стовбур дерева. Це був, очевидно, вожак, i коли б вiн рушив, за ним пiшла б i його сiмейка. Проте батечко навiть не ворухнувся. Євиного поцьвохкування, мабуть, зовсiм не вiдчував.
– Та забирайтеся!
– I знову хвись, хвись.
Олiмпiйський спокiй цих iстот, мабуть, переважував Євине терпiння. Вона бiгала навколо них, шмагала своїм прутиком, галасувала, навiть згадала кам'яний вiк, про який вони, мовляв, не знають, а тодi мамонти боялися людини, гинули в ловчих ямах пiд градом камiння i списiв. Єва втомилася, а вони й не зворухнулися.
– Я один iмпульс...
– Тао знову пiдняв свого генератора.
– Нi, i не думай! Адам i Єва мирно жили з усiєю звiриною.
– Тодi я хочу в кабiну, кнопка - двигун...
– Запустиш двигуна? Це iдея. Зараз я вiдсуну хобота...
Хобот, згаданий Євою, належав самицi, i вона поклала його якраз на кружало люка. Тао пiдсадив дiвчину на крило, вона спритно вилiзла на фюзеляж i, похитуючись, пiшла до люка.
– Може б, ви були ласкавi прибрати звiдси свого елегантного носа?
– Єва нахилилась i, взявшись обома руками за хобот, спробувала зiпхнути його набiк.
Тао, звичайно, не спускав ока з меткої юної Матерi, але й не змигнувся, як вона опинилась далеко в травi. Кинувся до неї, допомiг пiдвестися.