Армагедон уже відбувся
Шрифт:
Вже не говорила — бо не мала до кого: двоє перших сусідів дали знати далі, що до покійника і сьогодні дорога закрита, а чому — навіть вони не знають. Певно, таки євроремонт, щоб не було совісно перед сестрою Світланою, яка ретельно і регулярно щомісяця упродовж п’яти років слала татові по триста євро, щоб він справив собі такий ремонт, меблі й одяг, як у людей, бо Світлана все їде і ніяк не доїде у гості зі своїм бой-френдом греком, а як приїде — то щоб їй не було встидно за тата так, як за братів, які про тата не дбають, а лиш сором йому роблять.
А як зробити євроремонт за два дні та ще при покійникові в хаті, коли той літак уже, може, в Бухаресті сідає?! Ото й закрилися Олексюки від людей —
Поминок таких, як у всіх тутешніх, також не буде: роздадуть тим, хто прийде на похорон, целофанові пакети з чотирма карамельками і двома кружальцями печива або вафлів. А три кружальця в пакет класти не можна, як і п’ять цукерок, — число непарне, на похороні не годиться.
Отаке снувалося між людьми, поки мовчазна невістка Марія сиділа при зачиненій хвіртці, а Олексюкові сини другий день не виходили з хати. А як і виходили — то ніхто їх не видів: паркан був високий і глухий.
…Світлана із Греції через Румунію не летіла, бо про смерть батька ніхто їй не сповіщав:
дзвінок у Грецію коштував гроші й віщував якщо не євроремонт, то дещо інше. А братам тепер — не до прибирання татової хати. Та й, власне, скуштуватися [3] на дзвінок сестрі можна було хіба що після жеребу, який би і визначив, хто із братів платитиме дванадцять гривень за хвилину розмови.
3
Скуштуватися ( діал.) — скластися, скинутися.
Однак до жеребу не дійшло, оскільки було ніколи, як і нікому: брати у своєму горі про сестру забули чи, може, свідомо не хотіли додавати сердечного жалю та тоншити її гаманець — тато все одно до доньки не встане, а невістки, які могли би про сестру її братам нагадати, у цій хаті слова не мали.
5
Пополудню цього ж дня на Олексюкове подвір’я заїхала воєнна машина. Ну, може, не воєнна. Може, еменесівська, казали знаючі чоловіки, а може, міліцейська чи есбеушна, але все одно воєнна. «Піротехнічна лабораторія»— було написано на її білих боках великими синіми літерами.
Що воно таке — хотіли запитати в директора школи, але директор третій день сидів у області: бився на смерть, хіба лише не кулаками, щоб не закривали сільську початкову школу, яку відкрили тут ще до радянської влади і лишили після неї також, а тепер чомусь хочуть замовити шкільним нефарбованим стінам «за упокій». Чи тому, що бездорожнє село, в якому за сто років школа не вмерла, тепер гуртом і в китайських «ґумаках» іде в Євросоюз і НАТО — і через те треба закривати школи; чи то сусідська Росія помахала кулаком, що в сусіда початкових шкіл більше, ніж у неї, бо хто із найближчих сусідів любить, коли під боком краще, ніж у тебе самого? — молотили язиками, ніби на похмілля, жінки коло криниці, позираючи, коли з Олексюкового подвір’я виїде дивна машина.
Якби машина була чорна — подумали би, що діда хочуть забрати в холодильник до області, бо, певно, в Румунії нельотна погода і Світлана не встигає, а діда треба зберегти для Світлани гарненьким. Але машина біла — і не знати, чого вона заїхала на подвір’я, де є покійник, та ще й закрилася там на всі замки.
Нарешті якийсь сусідський малолітній вундеркінд повідомив, що піротехнічні машини металошукачами знаходять і знешкоджують вибухівку, то, певно, старий Олексюк тримав у хаті зброю ще з повоєнного часу, коли служив у «стрибках», [4]
4
Стрибки ( скор.) — бійці винищувальних — «истребительных» — загонів із місцевих жителів, що діяли в Західній Україні у час боротьби військ НКВС з національно-визвольним рухом.
5
Ґвер ( діал.) — обрізана зброя, обріз.
Так говорили люди.
Після цього повідомлення в радіусі трьох перших Олексюкових сусідів нічиєї ноги не було видно — лише невістка Марія на зеленому стільчику біля хвіртки все розтирала затерплу литку байдужими руками.
Та чийсь приблудний котик дрімав на пні від зрубаної сливи — акурат напроти Олексюкового подвір’я.
6
Тим часом двоє чоловіків у камуфляжній формі розкладали по периметру подвір’я своє причандалля — розтягували дроти і налаштовували залізні прилади, схожі на амперметри та акумулятори.
Петро, Орест і Сильвестр залізними щупаками промацували кожен сантиметр батькової обори, ідучи майже плече в плече. Так, наче шукали тонку чи драглисту — як на болоті — землю або потаємний хід під неї. Але шукали щось дуже важливе, коштовне чи вкрай необхідне — принаймні їхні спітнілі обличчя видавалися дуже напруженими і зосередженими.
Картина була така моторошна, що навіть не втомлене одвічною роботою сонце зайшло за одиноку хмару, ніби намагалося не бути свідком чудного та дивного дійства на подвір’ї, де цієї хвилини повинні би рвати горло плачем тверді від природи трембіти — незмінні й непомильні у цьому краї посланці і дзвонарі смерті.
Хоча… навіть і сонце в цих краях було звичне до безперебійних пошуків місцевим людом задавнених скарбів Довбуша та статків якогось новітнього розбійника. Не обліковані й ніким не бачені багатства, нібито сховані по місцевих горбах і видолинках, розбурхували і дурманили не одну тутешню натуру, схильну до авантюрної-пригоди чи легкої наживи. Проте, щоб збудити уяву аж отак, як вона збудилася в старому, але добре укріпленому глухим парканом домі Олексюків після смерті її господаря…
Це ще треба було вміти!
Кажу ж вам — навіть сонце знітилося від такої картини.
7
…А Іван Олексюк, син Миколи, тугим клубком умерлої два дні тому душі саме в ці хвилини завершував останню повільну мандрівку колом власного земного пекла.
Ні-ні, Олексюкове тіло із погашеною свічкою у наспіх складених на грудях руках мандрувати вже нікуди не могло, навіть, коли би мало намір чи бажання: воно байдуже і незрушно дивилося то в дзеркало одежної шафи, то на безлюдну кімнату, в якій за дві доби так і не пролунало жодного схлипу природного в таких випадках жалю і де не впала ще жодна сльоза ні щирої, ні будь-якої іншої соленої печалі ні з чиїх живих очей.