Авірон. Довбуш. Оповідання
Шрифт:
А може, то служниця попова?… О, напевне служниця! Напевне сказала попові, що до неї брат ходить, а сама…
Тихо підійшла під вікно й заглянула. Сидить її Олекса на дерев'янім кріслі у поповій хаті. Такий красивий у своєму гірському наряді, дужий, смілий. А коло нього вертиться попик. Ходить по хаті, руками розмахує. То зупиниться коло Олекси і щось йому виговорює, то знову забігає по хаті. Нервовим рухом переставляє речі з місця на місце, і то так, ні з того ні з сього. То стілець переставить на дюйм уліво, то свічник візьме і наче
А де ж женщина? А де ж та, ради якої Олекса йде сюди, кидає жінку, кидає дитину? її не видно в поповій хаті. Не тільки тепер, от в даний момент не видко крізь вікно, а оте дванадцяте чуття Єлени говорить, що її взагалі немає. Бо ж би вона була – тисячі прикмет, тисячі ледве значних рухів указали би Єлені її присутність. Олекса не так би сидів, не так би держав топірець, не так скидав би очима на попа, не так ворушилися б у нього вуста, коли говорить, – все було би не так, і з кожного руху, з кожного ґудзика на одежі виглядала би вона, женщина.
– Єзус-Марія! Хто це тут? – розітнувся нараз жіночий крик майже над вухом Єлени. Вона відхитнулася від вікна, і перший рух її був – тікати. Шарпнулася була навіть, але, побачивши коло себе жіночу фігуру, стала.
– Хто ти? Чого тобі тут треба? Чого ти у вікна заглядаєш?
Єлена бистро оцінювала зовнішні прикмети женщини. Ні… І це не вона. Підстаркувата, некрасива. Може, є молодша? Не могла розібрати по уборі, чи то служниця, чи сама попадя, тому спитала:
– Чи ви самі їмость будете?
– Ні, я у них служу. А вам чого треба?
Жінка теж, видимо, заспокоїлася й перейшла навіть на «ви».
Єлена не знала, що відповісти. Вся її подорож сюди здалася їй нараз страшенно глупою. Стидно було перед цією незнайомою жінкою. І, власне, тому, що було стидно, Єлена вирішила сказати все.
– То мій чоловік, – кивнула головою на хату. – Гадала-сме, що до любаски ходит. Любочко… Скажіт – ци не ви му любасков?
Жінка усміхнулася. Занадто вже було безпосередньо. Сама була з далеких сторін і все не могла звикнути до тутешньої простоти.
– Hi. To ви того і прибігли?
Єлена кивнула головою.
– А може, у вас дочка є? А може… Може, самі їмость?
– О ні!
– А вони єкі, їмость? Молоді? Старі? Гарні? Дуже?
– А ось подивіться.
Єлена глянула у вікно. Попадя увійшла до хати й щось говорила до чоловіка. Ні, ні, ні, ні!.. І це не вона!.. Інакше дивилася б, інакше рукою вела. Від попа би укрила, від цілого світу би крила – лише не від Єлени.
– Ну як? Не вона? – питала жінка, і в голосі її чулося трошечки насмішки.
Єлена зітхнула.
– Ні!.. Не вона…
– Мабуть, так, що тут і не шукайте. Може, в другому місці де – того не знаю, а тут нема.
– А у вашому селі Олекса ще куда йдет?
– А звідки я знаю? Хіба я
– Ні-і!.. Він не такий!
– То чого ж ви тоді бігли аж сюди? Он аж подряпалися.
Єлена глянула на себе. Дійсно, на одежі було видно сліди шаленого бігу непроходимими хащами. Стало ніяково.
– Та видите… Шо жили ми єк належно… Він у мене такий чемний… Слова, ади, пустого не скаже. І не п'єт і не… Мені все, було, вогорє [6] баби: йка ти шєслива… А йка я шєслива, шо він шос від мене криєт, шос думкуєт та й аби все сам… Та й шос дес ходит… та й до Сапогова, та й до Сапогова…
Єлена вже втерла очі кінцями хустки. Жінка стояла й співчутливо слухала. Ще немає трагедії, але вона, видно, десь назріває. Ще можна з усього сміятися, але скоро, мабуть, хтось буде плакати.
6
Вогорє – говорить.
– Може, підете до хати та там на чоловіка зачекаєте?
Єлена хитнулася.
– Ой де!.. Най Біг боронит…
– Чому? Боїтеся, щоб не бив?
– Ні… Він мене й пальцем, ади, йкий є палец, не текнув… Лиш… встид мені…
– А чого ж? Ви жінка, мали право!
Єлена не була юристом і не знала, чи вона має право, чи ні, але відчувала, що Олексу може образити таке слідження. Зітхнула.
– Ні… Видев, іт хаті йду… Перебачєйте, шо-м… шо-м так…
– Що ж… я розумію… Лиш будьте спокійні – лихого тут нічого нема. Ваш чоловік приходить до нашого єгомостя, вони бесідують. О чім, того я вам не скажу, бо то не моя річ. Лиш думаю, що наші єгомость поганого нічого не навчать.
Єлена чуло попрощалася й пішла. Але з дива не могла вийти: яка може бути бесіда в Олекси, простого гуцула, із сапогівським попом?
III
А бесіда дійсно була цікава. Бо й сам піп сапогівський був дуже цікава людина. Казали про нього, ніби він був досить видною шпицею у колесі ієрархічнім, але ставився шорстко проти посягань римо-католиків, «Польща» вз'їлася на нього, знайшли причину його деградувати й вислати звичайним попом сюди, на далеку гірську парохію.
Мабуть, так воно й було в дійсності, бо сапогівський піп головою цілою стояв вище звичайних півграмотних сільських попиків, знав латину, був очитаний, вів перепис – ку з якимись вищепоставленими людьми – словом, був якоюсь загадкою.
Від звичайного попівського оточення стояв осторонь, бо йому просто не було про що балакати з отою сільською мізеротою. З двох перших слів він забивав кожного такого сільського єгомостя, й цей єгомость починав лупати очима, червоніти за своє неуцтво і незнайство.