Автограф для слідчого
Шрифт:
Мало не одразу на промені з’явилися дві постаті — вони йшли, взявшись за руки, наче їх міг розлучити хтось, спочатку нерішуче, буцімто вчились ходити по канату, та з кожним метром їхні кроки ставали впевненіші, вони йшли і не звертали уваги ні на зорі, ні на промінь, дивились одне на одного, і в цьому безмежному світі для них не існувало нічого, крім них самих і їхнього кохання.
Аннет посміхалась Карлові — біла троянда на зеленій стеблині… — і ямочка на її щоці рухалась, а очі випромінювали синє світло…
Вони йшли, розмовляли про щось, мовчали, сміялися, знову розмовляли й знову мовчали. І їм було гарно, бо найголовніше — знайти одне одного, знаючи, що завжди буде радісним і потиск руки, й посмішка, й поцілунок, і просто ненароком сказане слово, а вони знали, що так буде вічно, бо промінь вів їх у вічність і дорога їхня не мала кінця.