Автограф для слідчого

.

Комірник кинув ящик з хутром норки в машину недбало, наче непотріб, і приймальник ледь пригамував у собі бажання за­уважити йому. Байдуже позі­хнув­ши, мовив:

— Що за літо…

Сім раз на день погода міняє­ться. Зранку сонце, а те­пер он яка хмара!..

— Два… — Кинув ще одного ящика в машину комірник. Випростався і по­­дивився на небо. — Злива буде, — сказав упевне­но. — Вже тиждень о цій по­рі починається.

— Точно. У мене завж­ди перед дощем ногу крутить, — поплескав широ­кою долонею стегно.

— Рана? — співчутли­во поцікавився комірник.

— Е-е… — махнув ру­кою. — Нам довелося тро­хи… — Він не скінчив, але й так стало зрозуміло, що мав на увазі.

Комірник погодився:

— Та-а-ак!.. Батько мій без ноги повернувся! — Кинувши останній ящик, із злістю витягнув кулькову авторучку, тицьнув пальцем у накладну: —Ось тут…

— Не вперше… — Приймальник і оком не повід на простягнуту ручку, ви­­тягнув свою — чотириколір­ну, немов хотів похизуватися, проставив пас­порт­ні да­ні й розписався швидко, натискаючи на ручку так, що ледь не розірвав па­пір.

Приймальник помахав комірникові рукою й сів у “рафик”.

— Ну, бувай…

Машина рушила, комірник байдуже глянув їй услід і пішов до свого, від­го­родженого від комори стінкою, закута. Робочий день закінчувався — навряд чи хто ще приїде по товар… Підшив документи в теку, увімкнув електро­чай­ник — почався дощ, і перечекати його хотілося за склянкою крутого чаю.

Кабінет директора швейного об’єднання невелич­кий, скромно вмебльований, хоч підприємство — одне з найбільших у республіці, фірма, вироби якої мають неабиякий попит у покупців. Козюренкові це сподо­балось — бачив величезні, з пальмами і шкіряними фотелями кабінети директорів фабрик, котрі проти цього об’єд­нання все одно, що борсук проти ведмедя. Що ж, директорова амбіція не завжди рівнозначна вазі очолюваного ним підприємства.

Полковник умостився на дубовому важкому стіль­ці впівоберта до директора, глянув на нього й одразу перевів погляд на Шульгу, який присів навпроти.

— Полковник Козюренко, — відрекомендувався, подавши посвідчення. — А це мій колега — старший інспектор міського карного розшуку майор Шульга. Ми розслідуватимемо справу про вбивство працівника вашого підприємства Івана Васильовича Галати.

— Я до ваших послуг, — відповів директор при­язно. — Для кас це як грім серед ясної ночі, — додав, дивлячись очікувально й спокійно.

— Сподіваємось на вашу допомогу, Павле Павло­вичу, — сказав Козюренко.

— Звичайно, — погодився директор. — Мене вже викликали в міліцію, і я повідомив капітанові…

— Йдеться про вбивство, й тому справу доручено мені, — пояснив Козюренко. — Крім того…

— Так-так… — перебив його директор. — Я розу­мію вас… Ще при мені капітан подзвонив на товарну станцію і з’ясував, що там учора одержано за нашим дорученням хутра на сто п’ятдесят тисяч карбованців. А його мав одержувати тільки Галата…

Козюренко ледь ворухнувся на стільці. Відповів:

— Галату знайдено непритомного

на схилах Дніп­ра десь о чотирнадцятій годині. Через півгодини він помер, так і не опритомнівши, а хутро на станції одержане наприкінці робочого дня. Охорона зафік­сувала виїзд вашої машини о сімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин.

Директор застережливо підніс руку.

— Але наша машина не їздила вчора на станцію. З часу повернення від капітана й до вашого приїзду минуло дві години, і я мав можливість з’ясувати дещо. Мій заступник по постачанню Глуховський до­повів, що Галата мусив одержати норки по обіді. Шофер чекав на нього, але після обіду хтось подзво­нив і сповістив, що в Галати серцевий приступ і він лежить удома.

Полковник знову поворухнувся на стільці.

— Цікаво!..

— Машину послали в інший рейс, — продовжив директор, але наразі затнувся, знизав плечима. — Пробачте, може, це не моя справа, але ж ви мали час з’ясувати у комірника на станції, хто саме одержував у нього хутро.

— Маєте рацію. Майор, — Козюренко кивнув на Шульгу, — вже був на станції, та в комірника, на жаль, сьогодні вихідний день. Ловить десь рибу на Дніпрі, й ми позбавлені можливості розмовляти з ним принаймні до вечора.

— Шкода, — зітхнув директор.

— Звичайно. Однак навіть без комірникових свідчень ми знаємо, що норкові шкурки одержав не Галата.

— Гадаєте, його вбили для того, щоб скористатися нашим дорученням?

— Краще не сформулюєш.

— Але ж тоді — хто?..

— Можливо, ми витратимо для з’ясування цього не один день, — відповів Козюренко. — Хоча — все мо­же бути… Та й дещо залежить від вас, шановний Пав­ле Павловичу.

— Радий буду допомогти, — погодився директор.

— Приємно, що ви розумієте це. Почнемо з уста­новлення кола осіб, які знали, що саме Галата мав одержати на товарній станції норкові шкурки.

— Вважаєте — хтось із нашого колективу? — аж перегнувся через стіл директор. — Цього не може бути!

— Усе може бути, Павле Павловичу, і давайте не марнувати часу.

Директор почервонів.

— Тоді записуйте мене й головного бухгалтера. Наші підписи під дорученням!..

— Я хотів би, — якомога м’якше перебив його Козюренко, — щоб ви, Павле Павловичу, до кінця збагнули всю серйозність справи. Йдеться про розшук небезпечних злочинців, можливо, цілої банди, й амбі­ція чи не­правильне тлумачення честі колективу тіль­ки зашкодять нам з вами. Ми знаємо, що ви з головним бухгалтером підписували й підписувати­мете не одну сотню документів, у нас гадки не було підозрювати вас, але зрозумійте і нас правильно: ми мусимо встановити коло осіб, які вчора знали, що Га-латі доручено одержати на товарній станції ящики з норковими шкурками.

Директор глянув просто у вічі Козюренкові.

— Так, — погодився, — звичайно, ви маєте рацію. Отже, крім мене й головного бухгалтера Миркаленка Федора Лукича, про це знав мій заступник по поста­чанню Аркадій Овсійович Глуховський. Це його пря­мий обов’язок — підтримувати контакти з базами й підприємствами, які постачають нам різні матері­али. Він же й доручає своїм працівникам одержувати їх. Давайте покличемо його і головбуха, певно, вони зможуть краще поінформувати вас.

— Давайте, — погодився Козюренко.