Автограф для слідчого
Шрифт:
— Виходить, по сто грамів можна! — невдоволено пробурмотів бухгалтер. — Я завжди казав, що постачальники…
Козюренко не дав йому закінчити:
— Чи не могли б ми скористатися вашим кабінетом? — попросив Глуховського. — Для розмови з Засенком.
— Звичайно, — підхопився той.
— Секретарка покаже нам, — зупинив його полковник. — А вас я прошу скласти список людей, які знали, що Галата поїде по хутро.
Задзвонив телефон, директор узяв трубку.
— Вас, — зупинив Козюренка.
— Угу… — промимрив у трубку полковник. — Нехай
— Комірник? — запитав майор.
— Їдьте, Якове Павловичу, я тут вже сам… З річки повернувся комірник, мабуть, не клює риба в таку погоду.
Шульга розклав на столі кілька фотографій, підкликав комірника.
— Гляньте уважно, — наказав, — чи є серед них той, хто одержав у вас учора за дорученням швейного об’єднання норкові шкурки?
Комірник шморгнув носом, довго вдивлявся у кожний знімок, два чи три помацав навіть пальцями.
— Ні, — сказав розчаровано, — тут його нема.
Фото Галати лежало третє від краю, комірник навіть не торкнувся його.
Шульга задоволено гмикнув.
— Так і запишемо в протоколі, — взявся за ручку. — Отже, ви твердите, що серед пред’явлених вам для впізнання фотографій людини, яка одержала вчора норкові шкурки, нема.
— Так, тверджу.
Шульга попросив комірника пересісти ближче. Той сів у незручній позі на краєчок стільця — виклик до міліції, певне, розхвилював, збентежив його. Майор поставив кілька звичайних у таких ситуаціях запитань, комірник відповідав, не кваплячись, але весь час настороженість не полишала його. А Шульга хотів розмови відвертої, бо підстав для підозрювання комірника у змові зі злочинцями не було: працював на станції вже кілька років, і керівництво характеризувало його як чесного, принципового й сумлінного працівника.
Майор трохи подумав і вирішив не гратися з комірником у піжмурки, адже той мало не чверть години спілкувався з людиною, яка заволоділа паспортом убитого Галати, можливо, самим убивцею, і від його показань багато в чому залежало затримання злочинців.
— Давайте облишимо протокол, Семене Охрімовичу, — запропонував. — Ми покликали вас, бо потребуємо вашої допомоги.
Комірник ніяково здвигнув плечима.
— Але ж я нікого не впізнаю на тих фотках… А це, мабуть, зле…
Шульга не утримався від усмішки.
— Навпаки, шановний товаришу Крих, саме навпаки. Вчора партію норкових шкурок замість товарознавця швейного об’єднання Івана Васильовича Галати у вас одержала зовсім інша людина.
Крих здригнувся.
— І ви звинувачуєте мене?.. Ні… Та ви можете перевірити, там усе в порядку, прошу я вас, є ж документи, доручення… І паспорт у нього…
— Ми ні в чому не звинувачуємо вас, Семене Охрімовичу, але, якщо б мали той паспорт, котрий був пред’явлений вам разом з дорученням, то швидко б довели, що фотографію там переклеєно.
Крих заперечливо похитав головою.
— Паспорт був у порядку, — заперечив. — Оті печатки… Ні, товаришу майор, я завжди уважно дивлюсь на документи, і мене не проведеш!
— Є речі, які може встановити тільки експертиза.
— Але ж підпис! — вигукнув комірник. — Він розписався точно так, як у паспорті й дорученні. Там, прошу я вас, є зразки…
— Доручення й накладна передані на експертизу. Але й без неї відомо, що норкові шкурки у Еас одержали злочинці. Івана Васильовича Галату, товарознавця швейного об’єднання, вчора між першою і другою годинами дня було вбито. Точніше, напівживого знайдено в кущах на дніпрових схилах. Одразу й помер, а сьогодні вранці дружина й працівники підприємства впізнали його.
— Ну й ну… То це, виходить, Галату вбили, а по тих документах одержали в нас норку? Чекайте, я видав їм… — Комірник поворушив губами й пополотнів: — Боже мій, ви знаєте, на яку суму вони одержали?..
— На сто п’ятдесят тисяч карбованців, — спокійно уточнив Шульга.
— Кажуть, спекулянти продають їх вдвоє дорожче…
— Можливо.
— Так… Я останній дурень… — Нараз Крих випростався на стільці, немов нарешті усвідомив свій промах, стиснув пальцями підборіддя й запитав: — То чим можу допомогти?
— Опишіть все, як було. Як вони виглядали? Той, хто пред’явив документи, і шофер. На якій машині приїхали? Усе, що бачили й пам’ятаєте.
— Якщо б я знав… — якось жалісно мовив комірник. — До мене ж кожного дня…
— Звичайно, клієнтів маєте багато. І все ж?..
Крих поклав руки на коліна, навіть стиснув їх пальцями, і, дивлячись кудись убік від майора, почав повільно, справді намагаючись пригадати усі подробиці:
— Чи ба, як забили мені баки тамтим паспортом… Приїхали ці гицелі, значить, десь на початку шостої “рафиком” темно-зеленого кольору, точніше, захисного… Із швейного об’єднання, кажуть; давай, мовляв, скоріше, бо до шостої мусять ще до фабрики обернутися. Що ж, усе правильно, документи в ажурі і люди, прошу я вас, поважні. Вірніше, той, що одержував, бо шофера я майже не бачив…
— У чому був одягнутий шофер, зовнішність? — уточнив майор.
— У чому одягнутий? — Крих замислився й нараз похитав головою. — Що ж на ньому було? Піджак… Ні, здається, куртка…
— Спокійно, Семене Охрімовичу, не поспішайте, подумайте ще трохи.
— Берет на ньому був, — раптом зрадів Крих, — точно, чорний берет, а от куртка чи піджак — не пам’ятаю. Штани — розкльошені. Джинси, знаєте, такі модні, в коліні вузькі, а додолу кльошем.
— Такі, як правило, носять молодики? — поставив навідне запитання Шульга.
— А хіба я кажу, що він старий? Такий собі хлопець років за двадцять. У картатій сорочці і, дай боже, аби живий був, згадав, товаришу майор, таки в нього куртка була — на блискавці, сіра з чорним коміром.
— От бачите, а казали, що нічого не пам’ятаєте, — підохотив Криха Шульга. — А росту високого?
— Сантиметрів на п’ять нижчий од мене.
— У вас сто сімдесят два?
— Сто сімдесят один.
— Отже, зріст шофера — сто шістдесят п’ять сантиметрів, можливо, трохи й вищий?