Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Виходить, по сто грамів можна! — невдоволено пробурмотів бухгалтер. — Я завжди казав, що поста­чальники…

Козюренко не дав йому закінчити:

— Чи не могли б ми скористатися вашим кабіне­том? — попросив Глуховського. — Для розмови з Засенком.

— Звичайно, — підхопився той.

— Секретарка покаже нам, — зупинив його пол­ковник. — А вас я прошу скласти список людей, які знали, що Галата поїде по хутро.

Задзвонив телефон, директор узяв трубку.

— Вас, — зупинив Козюренка.

— Угу… — промимрив у трубку полковник. — Не­хай

почекає. Зараз виїде майор Шульга.

— Комірник? — запитав майор.

— Їдьте, Якове Павловичу, я тут вже сам… З річ­ки повернувся комірник, мабуть, не клює риба в таку погоду.

Шульга розклав на столі кілька фотографій, під­кликав комірника.

— Гляньте уважно, — наказав, — чи є серед них той, хто одержав у вас учора за дорученням швейного об’єднання норкові шкурки?

Комірник шморгнув носом, довго вдивлявся у кож­ний знімок, два чи три помацав навіть пальцями.

— Ні, — сказав розчаровано, — тут його нема.

Фото Галати лежало третє від краю, комірник на­віть не торкнувся його.

Шульга задоволено гмикнув.

— Так і запишемо в протоколі, — взявся за руч­ку. — Отже, ви твердите, що серед пред’явлених вам для впізнання фотографій людини, яка одержала вчора норкові шкурки, нема.

— Так, тверджу.

Шульга попросив комірника пересісти ближче. Той сів у незручній позі на краєчок стільця — виклик до міліції, певне, розхвилював, збентежив його. Майор поставив кілька звичайних у таких ситуаціях запи­тань, комірник відповідав, не кваплячись, але весь час настороженість не полишала його. А Шульга хо­тів розмови відвертої, бо підстав для підозрювання комірника у змові зі злочинцями не було: працював на станції вже кілька років, і керівництво характери­зувало його як чесного, принципового й сумлінного працівника.

Майор трохи подумав і вирішив не гратися з ко­мірником у піжмурки, адже той мало не чверть годи­ни спілкувався з людиною, яка заволоділа паспортом убитого Галати, можливо, самим убивцею, і від його показань багато в чому залежало затримання зло­чинців.

— Давайте облишимо протокол, Семене Охрімовичу, — запропонував. — Ми покликали вас, бо потре­буємо вашої допомоги.

Комірник ніяково здвигнув плечима.

— Але ж я нікого не впізнаю на тих фотках… А це, мабуть, зле…

Шульга не утримався від усмішки.

— Навпаки, шановний товаришу Крих, саме нав­паки. Вчора партію норкових шкурок замість товаро­знавця швейного об’єднання Івана Васильовича Гала­ти у вас одержала зовсім інша людина.

Крих здригнувся.

— І ви звинувачуєте мене?.. Ні… Та ви можете перевірити, там усе в порядку, прошу я вас, є ж до­кументи, доручення… І паспорт у нього…

— Ми ні в чому не звинувачуємо вас, Семене Охрімовичу, але, якщо б мали той паспорт, котрий був пред’явлений вам разом з дорученням, то швид­ко б довели, що фотографію там переклеєно.

Крих заперечливо похитав головою.

— Паспорт був у порядку, — заперечив. — Оті пе­чатки… Ні, товаришу майор, я завжди уважно див­люсь на документи, і мене не проведеш!

— Є

речі, які може встановити тільки експер­тиза.

— Але ж підпис! — вигукнув комірник. — Він роз­писався точно так, як у паспорті й дорученні. Там, прошу я вас, є зразки…

— Доручення й накладна передані на експертизу. Але й без неї відомо, що норкові шкурки у Еас одержали злочинці. Івана Васильовича Галату, то­варознавця швейного об’єднання, вчора між першою і другою годинами дня було вбито. Точніше, напівжи­вого знайдено в кущах на дніпрових схилах. Одразу й помер, а сьогодні вранці дружина й працівники під­приємства впізнали його.

— Ну й ну… То це, виходить, Галату вбили, а по тих документах одержали в нас норку? Чекайте, я видав їм… — Комірник поворушив губами й попо­лотнів: — Боже мій, ви знаєте, на яку суму вони одержали?..

— На сто п’ятдесят тисяч карбованців, — спокійно уточнив Шульга.

— Кажуть, спекулянти продають їх вдвоє до­рожче…

— Можливо.

— Так… Я останній дурень… — Нараз Крих ви­простався на стільці, немов нарешті усвідомив свій промах, стиснув пальцями підборіддя й запитав: — То чим можу допомогти?

— Опишіть все, як було. Як вони виглядали? Той, хто пред’явив документи, і шофер. На якій машині приїхали? Усе, що бачили й пам’ятаєте.

— Якщо б я знав… — якось жалісно мовив комір­ник. — До мене ж кожного дня…

— Звичайно, клієнтів маєте багато. І все ж?..

Крих поклав руки на коліна, навіть стиснув їх пальцями, і, дивлячись кудись убік від майора, почав повільно, справді намагаючись пригадати усі подро­биці:

— Чи ба, як забили мені баки тамтим паспортом… Приїхали ці гицелі, значить, десь на початку шостої “рафиком” темно-зеленого кольору, точніше, захисно­го… Із швейного об’єднання, кажуть; давай, мовляв, скоріше, бо до шостої мусять ще до фабрики оберну­тися. Що ж, усе правильно, документи в ажурі і люди, прошу я вас, поважні. Вірніше, той, що одержував, бо шофера я майже не бачив…

— У чому був одягнутий шофер, зовнішність? — уточнив майор.

— У чому одягнутий? — Крих замислився й на­раз похитав головою. — Що ж на ньому було? Під­жак… Ні, здається, куртка…

— Спокійно, Семене Охрімовичу, не поспішайте, подумайте ще трохи.

— Берет на ньому був, — раптом зрадів Крих, — точно, чорний берет, а от куртка чи піджак — не па­м’ятаю. Штани — розкльошені. Джинси, знаєте, такі модні, в коліні вузькі, а додолу кльошем.

— Такі, як правило, носять молодики? — поставив навідне запитання Шульга.

— А хіба я кажу, що він старий? Такий собі хло­пець років за двадцять. У картатій сорочці і, дай бо­же, аби живий був, згадав, товаришу майор, таки в нього куртка була — на блискавці, сіра з чорним коміром.

— От бачите, а казали, що нічого не пам’ятаєте, — підохотив Криха Шульга. — А росту високого?

— Сантиметрів на п’ять нижчий од мене.

— У вас сто сімдесят два?

— Сто сімдесят один.

— Отже, зріст шофера — сто шістдесят п’ять сантиметрів, можливо, трохи й вищий?