Бікфордів світ
Шрифт:
– Мені все моє життя нагадує подорож по мінному полю, але я ніколи ні з ким заздалегідь не прощаюся, – сумно всміхнувся Горич. – Краще йти по-англійськи…
Прощання з пасажиром було коротким. Він лежав на брезенті з заплющеними очима. Різниця між неспанням і сном втратила для нього своє значення. Шофер і Горич потиснули витягнуту вздовж тулуба руку і, сівши поряд із пасажиром навпочіпки, розкурили по «біломорині». Докуривши, повернулися в кабіну.
Мотор завівся. Сліпа машина повільно поповзла вперед.
2
На морській гладіні безвільно погойдувалася громіздка самохідна баржа. Звисав із невисокої радіощогли прапор військово-морських сил, що зів'яв од безвітря, а на палубі мовчки сиділи два матроси. Один був рудий, у веснянках і з бородою. Другий – одразу видно, що шанувальник статуту, – був гладко, до синяви, поголений, коротко, а подекуди й наголо самоострижений, до того ж сидів він так рівненько, немов йому дали команду «струнко!», дозволивши при цьому не вставати. Його обличчя, що не видавало навіть при розмові або суперечці ніяких настроїв і емоцій, так і просилося маленькою фотографією в будь-який офіційний документ, що надавав право або дозволяв дію.
– Харитонов! Після повернення я напишу на тебе рапорт! – абсолютно байдужим голосом, але бездоганною мовою говорив статутний матрос. – Ти не виконав за останні два місяці жодного мого наказу!
– Та ну… – втомлено зітхнув рудий. – Але ж немає нікого! Машина здохла смертю хоробрих. Якби я всі ці два дрейфові місяці голився до вранішньої перевірки, ми б…
– Що «ми б»? – байдуже перебив статутний.
Рудий махнув рукою й відвернувся. Перед очима другого з'явилася патлата потилиця.
– Молодший матрос Харитонов!
– Я, – не обертаючись, відгукнувся рудий.
– Наказую спустити прапор!
Рудий обернувся і здивовано заглянув у примружені від внутрішнього роздуму очі старшого матроса.
– По прапору нас може виявити ворожа авіація, – монотонно мовив статутний.
– І то правда, – Харитонов підвівся і потягнувся до радіощогли. – Два місяці нічого ворожого. І свого нічого. Має ж це скінчитися!
– Поменше міркуй, Харитонов. Прапор зняв?
– Так. І куди його тепер?
– Загорни у що-небудь і завжди май при собі!
– Послухай! – доброзичливо заговорив рудий. – Може, ти мені все-таки скажеш: що сталося? Ми з тобою виросли разом, разом працювали, разом пішли на флот, коли гади напали. Просилися на один корабель. Ну дістався нам цей личак, але ж уже п'ятий рік війна і п'ятий рік ми робимо свою справу. І п'ятий рік ти як дерев'яний ідол…
– Припиняй, Харитонов! – перебив його статутний. – Я – старший, я відповідаю за вантаж і за судно, а ти – моя команда, тому і мусиш виконувати всі мої команди. Зрозуміло?
Харитонов провів пальцями по своїй бороді.
«Нема того щоб лопатою вирости! – подумав він. – А так якась саперно-лопаткова! Можна подумати, що баржа перекинеться, якщо я не голитимусь!»
Над судном закричали чайки. Вони звикли літати за кораблями й ловити на льоту підкинутий корм. Але цей корабель не плив. Чайки кружляли над ним, опускаючись усе нижче й нижче. Одна сіла на радіощоглу.
– Харитонов! – покликав статутний і значущо вказав поглядом на галасливих птахів.
Харитонов зрозумів, зітхнув, підняв із палуби автомат і, не цілячись, із пояса випустив чергу в чайок. Чайки, перелякано закричавши, шугнули до безхмарного неба.
– Знову в жодну не влучив, – похмуро констатував старший матрос. – Скільки патронів залишилось?
– Три магазини, – відповів Харитонов.
– Не густо… Гаразд. Спустися в трюм і перевір вантаж.
Рудий в'яло звівся на ноги. Він подивився на сонце і, завмерши та примруживши очі, підставив його теплу своє веснянкувате бородате обличчя.
– Піди куди-небудь! – стомлено попросив старший матрос.
– Слухаюсь… – шепнув сам собі рудий і поплентався на бак.
Останнього разу вони бачили землю понад два місяці тому, коли, отримавши на борт черговий вантаж динаміту і бікфордів шнур, пізно вночі відвалили від притопленого причалу й узяли курс на вивчену за чотири роки напам'ять частину узбережжя, де свої хлопці у ворожому тилу займалися звичайною воєнно-диверсійною справою. Скільки всього вони перетягнули на своїй самохідній баржі до місця вивантаження – не злічити. Злічити можна було, на подив, лише нечисленні нальоти ворожої авіації, кілька побачених на горизонті невідомо чиїх крейсерів і кілька десятків штормів. Якраз останній із них і став причиною їхнього уже більш ніж двомісячного мотання по водах і хвилях: спочатку об якийсь підводний камінь зрізало гвинт, а пізніше машина й зовсім стала, хоча без гвинта вона й так мертва!
Харитонов усі чотири роки думав про одне й те саме: усе намагався пояснити собі, яким чином і через що Федько Грицак, Федько, з яким разом ріс, разом рибалив на рідному озері Лача, так змінився, як колись змінився дід Харитонова, дізнавшись, що Бог – це опіум, а зимова церква – набір добрячої цегли для кладки рибальських печей. Але про Бога та про церкву говорили з трибуни. А хто і з якої трибуни сказав Грицаку, що Харитонов, моторист єдиного на Лачі пароплава «Нікітін», відразу після мобілізації на війну оголошується, м'яко кажучи, недоумком?! Харитонов цього не чув. Чесно кажучи, він дуже сумнівався, що хтось міг узяти на себе сміливість заявити таке нехай навіть самому Федькові Грицаку. Харитонов узагалі полюбляв сумніватися. Полюбляв це він не від відсутності впевненості у правильному розумінні всього, що відбувається, а навпаки, через постійні спроби порівняти своє розуміння моменту з розумінням інших людей. П'ятий рік він був позбавлений можливості порівнювати різні розуміння, але тим сильніше в нім розвинулось уміння сумніватись і з власних сумнівів робити висновки. У дитинстві, вперше побачивши й узявши до рук газету, але ще не вміючи добре читати, він лизав язиком незрозуміле слово, надруковане жирним чорним шрифтом, аби за його смаком зрозуміти значення. І хоча смак свинцевої друкарської фарби не приніс очікуваного відкриття, звичка все пізнавати власними силами залишилась у Харитонова на доросле і частково свідоме життя, що настало незабаром.
Він спустився в кубрик, розрахований на десятьох, і влігся на свою койку «верхнього ярусу». Десь іде війна, а в них уже третій місяць триває вимушений мир. Так розпорядилася механічна природа складних стосунків між каменем, залізом і морем. Вона могла б розпорядитись інакше – й тоді їхній шматок заліза, завантажений динамітом і бікфордовим шнуром, давно спочив би на кам'яному дні Японського моря.
Харитонов хотів заснути, але перед тим як заплющити очі, кожного разу намагався згадати яку-небудь дуже важливу думку, залишену на потім для додумування або домислювання. Від фізичної та розумової бездіяльності голова немов опухала, надлишок усіляких думок і їх шиплячий наддостаток часто робили сон неспокійним.
3
Позаду залишилися десятки кілометрів цілковитої темряви. Можливо, вони залишилися не тільки позаду, але й попереду. Машина їхала в темряві, повз темряву, в подальшу темряву. Шофер інтуїтивно покручував кермо, прислухаючись до дороги. Йому вже здавалося, що він бачить її, цю дорогу. Йому вже здавалось, але насправді він не бачив навіть Горича, що сидів поруч. Тільки чув його покашлювання, совання. Кабінний «світлячок» вони загасили, економлячи акумулятор, який спливав слабким струмом. Обоє дивилися тільки вперед, дивилися вперед і мовчали, тому що розмову в темряві можна порівняти лише з телефонною розмовою, коли співрозмовників двоє, а тих, що слухають, – невідома кількість.