Бікфордів світ
Шрифт:
Шофер облизав сухі губи і приплющив очі.
Він відчув себе самотнім утомленим подорожнім. Захотілося спати.
Горич знову закашляв.
Шофер напружився, проганяючи сон, і тут іще неусвідомлена тривога збадьорила його. Ще не розуміючи причини свого переляку, він увімкнув «світлячок». Прислухався. Почув скрип дерев'яних бортів кузова.
Ось що його здивувало і насторожило! Ніколи раніше він не чув цього скрипу. Не тому, що борти раніше не скрипіли. Просто шум мотора завжди заглушував інші шуми, але зараз мотор мовчав…
Шофер смикнув угору ручне гальмо.
– Ех, дороги, холод та туман… – замугикав уві сні Горич.
– Прокинься! – шофер шарпнув його за
Той протер очі.
– Тихо як!
– Так, – кивнув шофер. – Голосно вже не буде: бензин закінчився.
– Так що, далі не поїдемо?
– Ну чому?! Ми вже години дві їхали без мотора. Напевно, з гори котились. Отже, якщо нахил збережеться – так і далі поїдемо.
– З гори котилися?! – Горич замислився. – Тоді дай Боже, щоб цей нахил не кінчався…
Не змовляючись, вони вийшли з кабіни.
Шофер потупав черевиками по землі, дивуючись із її твердості й неподатливості.
– Їсти хочеться… – признався Горич.
– Сухарі в ящику з інструментом, – сказав шофер, забираючись у кузов.
– Ти пам'ятаєш, у якому кінці неба була Мала Ведмедиця?
Шофер цього не знав. Зірки він пам'ятав, бачив їх часто на небі в довоєнний час, але відколи все почалося, забув не лише про них, але й про всі природні світила.
– Кинь сірники! – крикнув він Горичу.
Коробка впала на брезент, під яким лежав контужений пасажир.
Загорівся сірник. Шофер зсунув брезент і освітив обличчя пасажира.
Вогник затремтів у руці над пожовклим обличчям.
– Помер, – сказав шофер, кинувши сірника за борт машини.
Горич промовчав, переминаючись з ноги на ногу. Потім вичавив із себе: «Земля дуже тверда».
– Дивно, – вів далі він. – А я ж і забув про те, що він із нами. Думав, що вдвох їдемо…
– І я забув, – признався шофер. – Я зараз увімкну світло.
Він клацнув тумблером прожектора й завмер. Під склом зародилась іскорка й почала розсіювати внутрішній морок. Шофер дивився на неї не моргаючи. Очі боліли, сльозились, але він не відводив погляду від світла, що повільно зароджувалось.
Хвилин через п'ятнадцять прожектор нагрівся і стовп світла неспішно почав підніматися вгору.
Темрява відступилась, у машини з'явилися контури. Горич побачив землю під ногами й сів навпочіпки. Погладив її долонею, підніс долоню до очей, дмухнув… Потім поглянув на постать шофера, чітко підсвічену прожектором.
– Тихо як! – знову здивувався Горич.
– Давай знімемо його! – прошепотів шофер.
Горич став на колесо, заліз у кузов. Відсунув із обличчя пасажира брезент і застиг, дивлячись у розкриті очі померлого.
– Він сам захотів їхати з тобою? – Горич обернувся до шофера.
– Так.
– А він же не вірив у це… Раніше не вірив.
– А потім повірив, – відповів шофер. – Було дуже темно. Треба було в щось повірити.
– Гаразд, – видихнув Горич, немов погодившись із якоюсь неприємною думкою.
Вони відкинули задній борт і опустили тіло на землю.
У машині була тільки одна лопата.
Суха земля чинила опір, немов уже ховала в собі щось.
Першим копав шофер. Горич поглибив могилу. Рука входила в неї по лікоть.
Пасажира уклали в землю долілиць.
– Так краще, – сказав шофер. – Якщо з'являться птахи – не зможуть виклювати йому очі.
Горич погодився.
Згори присипали пасажира землею, однак плечі виглядали.
– Як його звали? – запитав Горич.
Шофер знизав плечима і гірко посміхнувся.
– Я ж і твого імені не знаю.
Горич кивнув.
– Коли-небудь усе це скінчиться, навіть якщо ми даремно шукаємо… – сказав він, підвівся з колін і втупився у промінь прожектора.
– Тут нічого.
Шофер заліз у кузов і клацнув тумблером.
Брязнули дверцята машини. Знята з ручного гальма, вона повільно покотилася вперед, відвозячи в невідомому напрямі затухаючий промінь.
Шофер, спершись ліктем на кермо, звикав до нового для себе звуку – скрипу дерев'яних бортів кузова.
Горич дрімав.
4
Яка ніч! Полірований штиль, спляча морська гладінь. Сплигнути б на неї, надівши на тільник чорний піджак із комірцем «під горло», сплигнути і піти, залишаючи за собою не сліди, а кола на воді, що розходяться і поступово затухають, як навколо поплавця, коли риба клює. Тільки треба не забути книгу – без неї я не зможу відшукати письменника, з яким говорити буде важко, він же розумний… А розумні частіше неговіркі. Треба умовити його ще одну книгу написати. Там у нього «Дирижаблі та їх воєнне застосування», а треба, щоб «Дирижаблі та їх мирне застосування». Всього лиш. Нічка-ніч, пройде геть із віч, аби тільки штормик не принесла. Озеро краще, ніж море. Там домівка близько. Адже дійсно ніч – найбезпечніший час! Ось зараз тут з'являється білий дирижабль… ні, не білий, білий одразу зіб'ють. З'являється чорний дирижабль, і навіть я його не помічаю, а він повільно, вимкнувши мотор і користуючись попутним вітром, пролітає над баржею в кудизавгодному напрямі… Добре б із ним і листа відправити… «Шановний товаришу письменник П. Іонов! Із цікавістю пізнавального характеру близько десятка разів перечитав вашу книгу і дуже хочу з вами не погодитися. Звичайно, воєнний час вимагає від дирижаблів тільки воєнного застосування, але ж ми живемо з розрахунку на мирне життя, і з цього розрахунку здається мені, що ви не зовсім праві. Я вам ні в чому б не докорив, якби цю книгу ви написали цього або минулого року. Але ж вона написана 1933-го! А яка тоді була війна? Тоді була колективізація! Тоді всі потребували іншої книги, яку ви не написали! А якщо ви її не написали, то й говорити, значить, немає про що. Але все-таки порівняйте: дирижабль прокрадається над нічним містом і кидає бомби в сплячі будинки або дирижабль над величезним полем розпорошує насіння пшениці. Чому ж ви написали тільки про бомби, про воєнну розвідку? Дуже вас прошу написати другу книгу. Ви ж письменник, а значить, кожну вашу книгу втілюють у життя. Якщо таку книгу напишете – надішліть її мені додому після війни за адресою: Архангельська обл., місто Каргополь, пристань, пароплав «Нікітін», Харитонову. З повагою і побажанням». Ось життя воєнне: поспішати нікуди, горизонти чисті, рацію забрали ще перед першим рейсом, а радіощоглу залишили. Був на ній прапор, а тепер його немає, тепер я замість флагштока.
Харитонов на третю безсонну добу почав провалюватися в дрімоту. Старший матрос Грицак, не дай йому Боже здоров'я, не міг пробачити своєму ж землякові непокору та невиконання команд. У чомусь, звичайно, була Грицакова правда: де ви бачили матроса з рудою бородою або взагалі з бородою? Грицак його бачив перед собою щодня і так внутрішньо через це засмучувався, що переставав почуватися командиром. А для того, щоб відчути себе командиром знову, треба було покарати молодшого матроса. Ось Грицак і ганяв його по двадцять чотири години на добу, а щоб той без дозволу не відпочивав – сам Федір Грицак старався бути постійно поруч. Він сидів на кормі поряд із Харитоновим і дивився в уранішній горизонт. Федір теж раз у раз провалювався в дрімоту, і ось перед черговим провалом він помітив на горизонті чорну цятку. Грицак зібрався з силами, розплющив очі, дістав зі своєї польової сумки бінокль і приставив його до втомлених очей.