Біла тінь
Шрифт:
— Ти що, не дивишся матчу? — здивувався він. — Можна сказати — битва сезону. Виграють наші — заберуть два очки в основного суперника. Чи тебе Ірина до плити поставила? Ірино, юнацький привіт. Ти одпускаєш чоловіка? У вас що, борщ не вдався? Ще зварите…
— Каша, — сказав Марченко.
— Гречана, — докинула Ірина Михайлівна.
— Каша? Ну, це важче… Ми з своєю тільки почнемо варити, так і полаємося. Скільки вже тих горшків розбилося на моїй голові.
Михайло прибріхував. Він крутився у сім'ї, як човник у верстаті. Вмів усе дістати, скрізь залагодити, може, через це з маленької заздрості Ірина Михайлівна трошки його не долюблювала, але й вона не могла встояти перед навалою лестощів, похвал, дотепів, ділових порад, якими обсипав її Михайло.
Проте сьогодні на його безтурботні баляндраси (насправді в одну мить вловив серйозність суперечки, невидимий пвл якої ще, здавалось, висів у повітрі) Ірина Михайлівна тільки міцніше стиснула губи й нижче схилилася над кухонним столиком.
— Я тільки що прийшов… — поспішив Дмитро Іванович. — Зовсім забув про матч. Ходімо… А потім, Іро, я допоможу тобі. — Він запобігав перед дружиною, адже знав, що вона може викинути якогось коника при гостеві. Знаючи його соромливість, вона їх найчастіше при гостях і викидала.
Але зараз вона промовчала.
Поклавши руку Михайлові на плече, Дмитро Іванович довів його до дверей вітальні й ураз зупинився. В одну мить йому в голові зринули три минулі тижні, й встало за ними щось більше: куди й на що витрачаємо життя, — й щось пекуче пройшло червоною змійкою в свідомості. Йому стало жаль дружини, совісно перед нею.
— Включай, — підштовхнув Михайла. — Я зараз.
Він вернувся на кухню, доторкнувся до оголеної по лікоть жінчиної руки.
— Іро… От їй — богу, мені не хочеться їхати. Так вийшло. Буває… Якась дурниця…
У його голосі звучала така щирість, таке здушене бажання порозумітися, що його не можна було не відчути. Й уже не було запобігання, ані лестивості чи хитрості.
— Я завтра працюю, — сказала вона хоч і не поступливо, але примирливо.
— В тебе ж у суботу немає уроків.
— Веду дітей у музей. Після четвертого уроку.
— Ну, тоді й я не поїду.
— Їдь. Щасливих снів.
Це вже було сказано без злості, з легким кпином. Дмитро Іванович зітхнув і пішов до кімнати. Там уже Маринка розставляла перед Михайлом Гнатовичем на шахівниці шахи. Дмитро Іванович нещодавно навчив її перших премудрощів гри, і тепер вона в'язнула з шахівницею до всіх.
— Ходи, — смикала Маринка Візира за рукав піджака. Вона зверталася до нього на «ти», називала Михайлом, так, як звикла одмалечку, коли почала говорити, й тепер Марченки все не могли переключити її на ввічливе «ви», тим більше, що Михайликові, у якого двоє дітей були майже дорослі, це подобалося, і він просив Маринку не зважати на настанови батьків.
— Не можеш виграти в батька, хочеш одігратися на дочці, — підштрикнув Візира Марченко.
Дмитро Іванович справді начисто перегравав товариша, навіть вигадав дотеп: у того, мовляв, є в житті мета— виграти в нього в шахи. І в усьому іншому — в рибальстві, поінформованості, на крутих стежках науки йшов попереду, про що завжди нагадував сам Візир. Вони заприязнилися в лихий для Михайла час. В того не клеїлося з дисертацією — ще з кандидатською дисертацією, нині Михайло вже теж доктор, од дисертації пішло навкіс і все інше. Він був нестримний, не вмів а чи й не хотів накласти на душу якісь шенкелі. Зійшовшись з ним долею випадку, Дмитро Іванович вловив у Михайлові природну допитливість, вміння правильно, одним поглядом проштрикнути життєву товщу й враз оцінити те, чого інший не поцінує ніколи.
Познайомився з ним Дмитро Іванович на засіданні, де Візир виступав із співдоповіддю, виступав невдало, там і розбалакались. Марченко сам колись працював з алкалоїдами, з якими не міг упоратись у своїй дисертації Візир.
Щось тоді Дмитро Іванович підказав, чи й не підказував, Михайло Гнатович ухопився за якийсь штурпачок під час розмови, почав його тягнути, витягувати. Другого дня він несміливо подзвонив Марченкові. Далі Дмитро Іванович кілька разів запрошував Візира до себе, почав підштовхувати в роботі, тягнув, підколював, не допускав до чарки. Михайло загорівся, почав перекроювати дисертацію. Дмитро Іванович не давав послабки. Дзвонив йому на роботу, додому, говорив без викрутів, по — товариськи суворо, а то й нещадно:
— Ну що, слабак? Не хочеться сидіти?
— Та оце…
— Ніяких «оце». Сиди.
— …Сьогодні захищається колега…
— На банкет запрошував! Втратиш кінчик — не знайдеш. Це непросто.
Він шукав йому й опонентів, і сам виступив на захисті. Разом того літа пішли у відпустку, отаборилися з сім'ями в селі над Десною. Далі Михайло почав приходити до них щодня. Вони ніколи не почували один від одного втоми, мережка їхніх розмов не мала кінця. Вони мовби пройшли вдвох, і зовсім по — новому, ті дороги, які сходили нарізно, й дороги багатьох близьких людей, світ вузький — науковий, і світ широкий. Дмитро Іванович, знайшовши вдячного слухача, знайшовши те, за чим нудьгував стільки років, і сам розкрився, в чомусь ніби аж народився, переглядав, перевівав те, що стільки років прикоплював у тиші кабінету.
— Звідки ти це все знаєш? — часто питав Візир. Тепер на книжки накинувся з пожадливістю. По якомусь часі вони вже йшли нога в ногу. Навіть Михайло ледь — ледь надержував ходу. Дмитро Іванович це вгадував і не вгадував. Та й що те важило? Він любив у ньому все — оту його неврівноваженість, непослідовність, навіть хитрість, бо Михайло не приховував її. Михайло міг дивним чином розпалитися й тоді говорив, що вигідно йому, й це не була брехня, він у той час вірив у те, що казав, чи майже вірив. Дмитро Іванович цінував у Михайлові Гнатовичу тонкість натури, уміння перевтілитися, увійти своїм настроєм у настрій товариша, та так, що це був ніби один настрій.
Але помилялися ті, котрі думали, що од тієї дружби брав тільки Візир. Сам Дмитро Іванович, хоч про те, звичайно, не думав, мав од неї теж чимало. Вона сповнювала його якоюсь новою, не відомою йому раніше силою, Михайло був потрібний йому для вираження себе, своєї натури, він ніби вивіряв себе в ньому. Марченко тепер мав можливість вибалакатись, виважити свої думки, довідатись, варті вони чогось чи це черговий самообман. Уже тільки починав розповідати, ще навіть Михайло нічого не казав, але щось од нього переакумульовувалось у Марченка, і він сам відчував фальш, нетривкість, невмотивованість того, що вчора здавалося відкриттям. А потім тактовно на те натякав і Візир.
Щодалі свої судження з приводу Марченкових думок Михайло Гнатович висловлював категоричніше й безком — промісніше. Мабуть, це випливало не тільки з того, що всі останні роки той провів у безнастанній роботі, а й з того, що у житті утвердився міцно. Він у своєму інституті чоловік авторитетний, його думки пильно дослухаються колеги.
Зараз цей авторитетний чоловік, розпочавши гру лише з двома слонами й конем, ганебно програвав восьмирічній супротивниці, розчервонівся, розколошкав волосся і, врешті, підніс догори обидві руки: