Біла тінь
Шрифт:
— Ви таки комусь розповіли… — вимовив Борозна якось глухо, згасло.
— Подрузі…
— А подруга подрузі. А та — Бабенку.
— А що ж ви хотіли? Щоб я мовчала і дома, в куточку, переживала вашу велич! Ви ж… самі он який прагматист. Ще й кажете — вік такий. Що ж ви хочете од мене? Ви навіть не подумали, що в мене в самої, якщо ваші здогади підтвердяться, сизим димом горить дисертація. Ви мені щось запропонували, порадили чи хоч розпитали про те, над чим я працюю? Ви подумали, що я людина? Якийсь науковець… Ну, хоч поганенький. Нехай навіть пристосуванець од науки. Але ж людина. Забули про людину. Проповідували найвищу моральність і знехтували її.
— Чому ж, я як про людину…
— Бабу!
— Для чого ж так грубо?
— Бо так на мене дивитесь. Принаймні в цей вечір.
Вона одгадала його думки, й те не було дивно. Одначе його вразило, приголомшило, що одгадала до кінця, у нещадній логічній послідовності: намагання приголомшити науковою ерудованістю, обізнаністю, легковажне бравування, позичене нахабство. В цю мить він був увесь, як вивернута рукавиця. Навіть отой його критичний погляд на шлях, яким іде їхня лабораторія… Він поки що не думав про те, що виросте з його слів, коли вони розкущаться по всій лабораторії. Хоч тепер знав напевне — виросте щось лихе. Щонайменше для нього. Але то ще буде… Те поки що — як градова хмара на обрії в той час, коли горить власна хата. Він вчинив нерозважливо, просто по—ідіотськи. Але найприкріше йому, що порушив щось з отих великих і світлих засторог, які поставив у своєму серці й які, почував, мали стати законом його життя. Порушив не до кінця, може, й не так уже багато, але те його засмутило.
— Давайте облишимо це, — сказав.
— Що?
— Ну, про лабораторію.
— Добре, облишили. Далі що? Він мовчав.
— Так — так, — казала вона. — Які ж конструктивні дії замість оцього віджилого, сентиментального — тьху, гниль, річардсонівщина, карамзіновщина — ходіння ви хотіли запропонувати?
— Ну, поїхати до мене…
— Послухати програвача… Подивитися альбоми…
— Так, — мовив він, похопився, бо вже тоді побачив насмішку у її очах. І водночас щось гостре прокинулося в ньому — звідки вона знає? Ах, вона знає все. Диво, але це зараз не відштовхувало.
— А тоді — пляшка шампанського. Од нього швидко п'яніють… Інтим. Пригашене світло…
— Як ви… досвідчене й цинічно.
— До чого тут досвідченість! Це знають восьмикласниці. Воно не вилазить з телевізора і кіноекрана. А цинічно… А ви не цинічно? Ну, нехай би якийсь шмаркач, що умовляє десятикласницю чи студентку технікуму. Все тлін… Все ніщо. Все одно пропадемо — ходімо до мене…
Це була правда. Яка принижувала, але й викликала злість.
— Ну, так. Це справді гидко. Щось я… Але ж і ви… Що ви з себе строїте?..
— Що? Недоторку?
Він хитнув головою.
— А ви що ж хотіли?.. І вам не соромно?.. Щоб я кидалася на шию?
— Ні, не те…
— А — а… Зваблюю в свої сіті доктора наук? Він відчув, як йому до щік прилляла кров, і зрозумів, що це видно навіть при цьому ріденькому світлі.
— Скажу вам з усією відвертістю, — підвела вона голову. — Тільки в часі плюсквамперфект. Чимось ви мені… Ні, може, й це не зовсім так… Звичайно, кожна жінка хоче вийти заміж. До речі, певно, як майже всі чоловіки колись збираються одружитись. Я теж жінка… Й була вже замужем… Ви думаєте, я розійшлася з чоловіком, що він ніхто?.. Молодший, без перспектив?.. Зовсім ні. Минулого разу я вам сказала неправду. Він не був тихий. Він був тиран. Нікчемний, дрібний. Ревнував, плакав, шпигував, бігав до всіх, пробував бити… Без жодних підстав. І пускав слину, коли бачив інших вродливих жінок. Так… Вп всього цього не зрозумієте… Отакі, як ви, думають, що жінки тільки й прагнуть вийти за високу посаду або за машину з дачею. За докторів наук! А ви гадаєте, так добре й легко вийти за ЕОМ? І то може бути життя? Й бути підніжкою? Чи розцяцькованою лялькою? Чи й… плювати на нього, а самій бігати в оцей парк до іншого? Чи… Дідько його знає, чим… А хочеться… Хтозна — чого хочеться. Брешуть всі ваші машини… Хочеться Онєгіна… Ромео. Ну, не Ромео… Та й, припустимо, Ромео я вже не заслуговую. А когось такого, в сучасному розумінні… Та що там… — Неля махнула рукою. Вона виплеснула все й замовкла. Стояла розпашіла, рвійна, красива в гніві й рішучості. Хоч зараз він того не бачив. Він був знищений, розчавлений. Знищений подвійно — її правдою, щирістю почуттів, а ще — це ледве вловлював — вона виявилася вищою за нього в логічному обумовленні, поясненні багатьох речей, про які ледве чи й підозрював. Того він ніколи не думав. Дивився на неї… Красивенька, дурненька… Щось соромне, пекуче знову торкнулося його серця. «Як же вона… одшмагала. І який же він примітив!»
— Я… здаюся. Просто… Ви зрозумієте без пояснень і довгих вибачень?
Вона зрозуміла. А він зрозумів, що сказав це вчасно. Він побачив це й по її очах, по її постаті, по тому, як тримала сумочку, — по всьому. Ще мить — і вона б пішла. І то вже назавжди. А йому зараз до сліз, до крику не хотілося, щоб вона пішла назавжди. Хоч і почував, як важко буде почати новий етап їхніх взаємин. Він так і сказав у думці «новий етап» і вилаявся. Ох же й міцно засіла в нього оця наукова термінологія. А стулити те, що ось зараз розірвалося, — ні, таки не стулити, а зав'язати нового вузла справді важко. Він уявив, коли б зараз спробував обняти Нелю. Він би просто не зміг. Одерев'яніла б рука. І як би здивувалася вона. Він і зараз почувався ніби виліпленим з гіпсу, що застигав. Отак стоятиме,^ прихилившись до холодного каменя, й застигне зовсім. Й затвердне душа, й думка…
— А знаєте, як вас називають наші дівчата? — запитала Неля.
Це було так приголомшливо — несподівано, аж він здригнувся. Але та несподіваність була для них і рятівною. Неля одним ударом розбила льодок, який намерзав довкола них.
— Як?
— Тиранозавром.
— Це, здається, хижак?
— Найхижіша істота з тих, які будь — коли жили на землі. Страшнішого не було. Шеф — диплодок, великий, добрий, травоїдний, ви — тиранозавр.
— Невже чимось схожий? — здивувався він.
— Думаю… Ні. Тобто не зовсім. Знаю, вам це не полестить… але ні. Ви тільки макет тиранозавра. Чи ще точніше — гіпсовий зліпок з нього.
— Гіпсовий зліпок? — Він здивувався такому збігові: зараз почувався неначе виліпленим з гіпсу, й щойно це сказала Неля. Разом з тим він почував, як одтає, розм'якшується тіло й душа, як вони з Нелею мовби вертаються розмовою на старі стежки, тільки без того, що допіру пролилося такою гіркотою.
— Чому ж таки зліпок? І чому тиранозавр? — запитав він майже радісно. В кожному її слові, чи вона говорила всерйоз, чи жартувала, схоплювала суть речей чи помилялася, він відчував щирість, правдивість, і це ставало для нього важливішим за самий зміст слів.
— Бо у вас багато неприродного. Тобто не так. Чогось з конструкцій, пластика, ще там з якихось полімерів.
— Пластикове серце, запрограмовані думки?
— Та що ви (і знову оте кругле, оте співуче «о», од якого він аж здригнувся). Зовсім ні. Щось таке незрушне і… сучасне. А з другого боку, є у вас якісь звички… хижака. Коли про когось кажете, так і здається, що ось — ось з'їсте його з кістками.
Ось так — хижаком був він. А не вона хижачкою, як жартівливо подумав за першої стрічі.
— Настійливість. Натиск. Але реалізм уже людини бетонного віку. Не крейдяного, а бетонного.
— Не дуже приємно, — посміхнувся він.
— А ви хочете приємностей?
— Ну, не приємностей, — знову осміхнувся Борозна. — А чогось…
— Похвали? Виховуйте себе й доростете до похвали. То більше, маєте власну теорію про самовдосконалення. Випробуйте її на собі.
— Я казав не про вдосконалення окремої особи, а про кращання моральних основ людства, — мовив він мляво. — Та й нема в мене ніякої теорії. Щоб мати якусь теорію, треба спочатку знати, наскільки воно стає моральнішим і що цьому сприяє. А як виміряєш? Хіба є такі критерії? А вже далі застосовувати важелі.