Біла тінь
Шрифт:
«Пробачте, — сказала вона, — оддайте ваш квиток». «Нащо він вам?» — здивувався Марченко. «У нас такий порядок», — багатозначно сказала жіночка. Він хотів повернутися й піти, але замість того почав шукати квиток. Обмацав усі кишені, деякі навіть повивертав — квитка не було.
«Я, мабуть, його викинув», — трохи розгублено казав Дмитро Іванович.
«А як ваше прізвище?» —швиденько запитала жіночка.
«Нащо це вам?.. Марченко…»
«Ми не можемо випустити вас», — сказала жіночка, намагаючись налити в свій голос якомога більше твердості. Адже вона розуміла, що ніяким чином не зможе втримати цього дебелого чоловіка. Ще краще це розумів Дмитро Іванович. Ось він повернеться й піде, і що йому зробить оця общипана синиця в окулярах? Але він натомість запитав:
«Що ж мені робити?»
«Підіть нагору, попросіть дозволу у Вінга».
«Яке дивне прізвище», —подумав Дмитро Іванович. йому дуже не хотілося вертатися в цей підступний будинок, але він таки пішов. Крутими сходами піднявся на другий поверх, зайшов у великий просторий кабінет. Там стояла парка задуха — вікна чомусь були зашторені — товчія, гармидер, у густому диму поміж столиками з келихами в руках сновигали чоловіки (тільки чоловіки) в чорних костюмах, про щось розмовляли, сміялися, на столиках, підвіконнях, просто на підлозі поблискували пляшки з напоями і сифони з водою. «Хто тут Вінг?» — запитав Дмитро Іванович витрішкуватого молодика, який опинився найближче до нього.
Молодик стенув плечима.
«Не знаю».
«Хто тут Вінг?» —пройшовши трохи далі, звернувся Дмитро Іванович до опасистого чоловіка з пляшкою в руках.
«Не знаю, — сказав той. — Пройдіть у кімнату напроти».
Дмитро Іванович вийшов на площадку сходів, попрямував до вузеньких, оббитих жовтим дерматином дверей. У тій кімнаті сиділо тільки четверо людей, гортали якісь журнали, один приміряв перед дзеркалом парик.
«Є тут Вінг?» —знову запитав Дмитро Іванович.
Ніхто довго не відповідав, аж нарешті одгукнувся чоловік, котрий приміряв парик:
«Він, мабуть, у підвалі. — Натягнув парик, одним вправним рухом приліпив вуса (борідка була своя) і враз став страшенно схожий на Мефістофеля. А може, й справді він збирався грати Мефістофеля. — А взагалі на землі все тлін, справжнє тільки одне — одвічні ілюзії людей», — кинув він через плече.
Хоч його слова, як здогадався Дмитро Іванович, призначалися не йому, а комусь із тих трьох за столом, у нього чомусь лякливо стиснулось серце. Він увібрав голову в плечі й поспішливо вийшов на площадку сходів. Спустився на перший поверх, пошукав очима сходи до підвалу й побачив довгий вузенький коридорчик, а в кінці його прочинені на вулицю двері. Мабуть, це був чорний хід. Дмитро Іванович хотів вийти через ті двері, а тоді пригадав, що сказав жінці в окулярах своє прізвище й тепер без дозволу піти не може. Передадуть на роботу, можуть бути неприємності. Звичайно, він нічого не порушив, а тільки загубив квиток, до того ж уже тоді, коли виходив із залу. А все-таки… І хоч його манили прочинені на вулицю двері й змагало бажання швидше покинути цей підозрілий будинок, почав шукати сходи до підвалу. І в ту мить з прочинених дверей до нього долетів протяжний поклик: «Молоко. Є мо — ло — ко. Мо — ло — ко є!»
Од того поклику Дмитро Іванович і прокинувся.
— Молоко. Є мо — ло — ко. Мо — ло — ко є! — знову долинув до нього голос.
Спочатку Дмитро Іванович подумав, що той голос долітає зі сну. У кімнаті була темінь, у нешироку щілину між штор на стіні падало світло вуличного ліхтаря. Дмитро Іванович увімкнув нічничок, який стояв на журнальному столику в узголов'ї. Була третя година ночі. О цій хвилі крізь прочинені на балкон двері знову влетів закличний голос:
— Молоко. Є мо — ло — ко. Мо — ло — ко є!
Дмитро Іванович, ледве вірячи собі, вступив у капці, вийшов на балкон. Поглянувши вниз, справді побачив Степана, молочаря. Той стояв, навалившись грудьми на нещодавно змайстровану решітчасту загорожу під кавуни, час від часу важко закидав назад голову, вигукував слова, якими ранком скликав до бідонів покупців. Дмитро Іванович розреготався. Що Степан п'яничка, він знав давно, але де той нализався о цій порі, та ще й приволікся на своє щоденне торговельне місце!
Він зачинив балкон, ліг на канапу, вимкнув світло. Реальні Степанові слова розсунули заволоку недавнього сну, він усе ще хлипав перед очима. Найповніше запам'яталися пошуки Вінга. Дмитро Іванович пригадав свої мандри по кабінетах у розшуках того загадкового чоловіка, пригадав відчинені на вулицю двері, і його пойняла досада. Він навіть у сні лишився таким самим. Не рвонувся, не наплював на все, не пішов. Безглуздий сон, тільки він у ньому поводився не так, як мав би, на його теперішню думку, поводитись. Найчастіше чомусь йому снилося, що він іде босий.
Решта — як треба: костюм, галстук, капелюх, а черевиків… немає. Він заходить у академію, ступає по натертій до блиску паркетній підлозі… босоніж. Щойно ішов у черевиках, і враз вони кудись поділися. То була просто кара господня. Найгірше ж, що він у сні не міг повернутися й утекти, а покірно йшов на виклик. Хоч і бачив, що дивує всіх неймовірно.
Він ще раз відзначив з іронією і прикрістю, що і в сні залишився точнісінько таким, як у житті. Він подумав, що таким він створив себе сам і що оце і є його справжня суть. Вона дужча чи, може, міцніша за всі його розмірковування і поривання. І ще він подумав, що кожна людина має якусь свою одну суть. Він не міг погодитися з тими вченими, які кажуть, що людина сьогодні не знає, яка вона буде завтра, що в ній зненацька може вибухнути щось таке, що здивує усіх і її саму. Звичайно, людина може розкритися, може спалахнути, може кинути себе на високу гору. її душа іноді здатна на круті повороти. Проте суть людини лишається тією самою. Людина або смілива, або боязлива, обережна, жадібна, балакуча, потайна, відкрита. Вона така завжди. Одна здатна любити дужче, відданіше, інша — менше, холодніше, розсудливіше. В одній закладено страху більше, в іншій — менше. Закладено вже змалку. В генах чи дідько зна в чому… І страху, й любові, і ненависті — всього того, що тримає в руках і рухає світ. Він пригадував, як деякі авторитети описують людські стани, кажуть, що людині буває байдуже, що станеться з нею в наступну мить. Може, це й так, коли вона приголомшена настільки, що вже не може мислити, сприймати того, що її оточує. Дмитро Іванович побував на крутих гребенях, але жодного разу з ним не сталося такого. Він пам'ятав, чого досягав, ніколи не дозволяв собі повестися так, щоб однією миттю втратити все, що мав. Через те був твердо переконаний, що і в кожної іншої людини є оте осердя, яке ніяким чином не може змінитися в одну мить за помахом мізинного пальця Долі. То неправда, думав він, що ми не знаємо, що зробимо в наступну хвилину. Обмовили людину Фрейд і його послідовники, і навіть геніальний Достоєвський помилявся, коли обстоював роздвоєння душі, а також, що людина під владою темних, не зрозумілих їй сил.
Людина завжди знає, що вона робить і знає, які сили ведуть її у житті. Дмитро Іванович чітко і ясно міг сказати, які сили вели і ведуть його. Навіть зараз. Насамперед це було почуття обов'язку. Особливо він усвідомлював свій обов'язок бути чесним і щирим перед співробітниками лабораторії, бути прикладом для своїх молодих колег. І саме це усвідомлення обов'язку принесло йому радість. Радість трохи аж моторошну — відповідальності за долі інших. Він розумів, що йому не байдужі всі ці люди, що він боліє за них душею. І саме цим він насамперед людина і комуніст. Він аж підносився своєю думкою над усім дріб'язком буденщини, над власними недосконалостями. Це не було самомилування, він просто почував, що є в нього якесь осердя, тримаючись за яке може йти далі. Він думав про роботу. Вона — святість, їхня проблема, їхні спільні зусилля — вище за них самих, то ідеал, то бог, якому вони служать. Він почував і розумів — вона об'єднує все: їхні пристрасті, їхні прагнення — всіх і кожного зокрема, велика світла мета, велика робота поменшує, а то й гасить у душах усе дрібне й возвеличує гарне та правдиве.
Саме через те почував справжній страх перед експериментом, який мали розпочати за кілька годин.
Дмитро Іванович уже не зміг заснути до ранку. Навіть спробував читати — на його журнальному столику лежала книжка про нові дослідження в розкопаній Помпеї, але читане не бралося до голови, і він відкинув книжку й знову загасив світло. Так і пролежав з розплющеними очима до ранку.
Встав з головним болем, розслаблений, майже знесилений. Ледве змусив себе зробити таку — сяку фіззарядку — махнув у один, у другий бік руками, немов давав кому відчіпного, кілька разів зігнувся в попереку й на тому закінчив. Поснідавши яєчнею та вчорашньою картоплею, провів до школи Маринку, — він проводив її щодня, Ма — ринка вважала це його почесним обов'язком, — і пішов на роботу. Він пішов не прямо, а далеким кружним шляхом, сподіваючись хоч трохи збадьоритись, розвіяти біль у голові. Було гарно йти ранковим містом, щойно политими вологими тротуарами, на яких у калюжах купалися голуби, поспішали перехожі. Повільно, бо таки випереджав час, піднімався вгору крайньою алеєю парку Шевченка. Він навіть не зглянувся, як опинився аж тут. Отак само, оцією ж таки алеєю він підіймався… тридцять п'ять років тому. Тридцять п'ять чи тридцять чотири. Чомусь не міг точно полічити. А от те, як ішов з фанерним чемоданом у руці, пам'ятав добре. І тут він здогадався, що нині й ішов для того, щоб пригадати чи пригадувати. Минуле, таким, яким воно було насправді, приходить вельми рідко. І якось несподівано — спалахом. Якийсь звук, якийсь колір, якась асоціація раптом вирве мить просто звідти, і тоді все затерпне всередині, й здається, ти повернеш себе, колишнього, молодого, повернеш час, молоді дерева й ті хмари, які вже тричі випарувались на Землі. То приємна і навіть чимось аж лячна мить. А може вона й просто прийти з споминів.
Отут він став. Чемодан поставив до ніг, але ручку не випускав. Чемодана йому зробив сусід, дядько Гавро. Ручку одірвав од дверей, петлі поробив шкуратяні.
Було дуже рано — п'ята чи шоста година. Місто ще спало. Він зупинився біля басейну. Посеред басейну стояв симпатичний опецькуватий хлопчик, він тримав над головою кухоль, з якого лилася вода. Сонце тільки зійшло, грало променями на мармурових плечах хлопчика, на струменях, творячи райдугу. Хлопчик чимось був схожий на їхніх сільських пастушків, у нього так само костричився на голові чуб і спадали намоклі штанці. Зараз тут стоїть інший хлопчик. Він тримає в руках рибину. Того хлопчика, мабуть, забрала війна.