Біла тінь

Мушкетик Юрий Михайлович

У ту хвилину, тихі й пригнічені, до кабінету зайшли Світлана Кузьмівна, Вадим, Неля. Вони чули з коридора Юліїв провал, критися далі було нічого. Дмитро Іванович відчув, як його кольнуло в серце. У подиві відзначив, що той біль був не за себе, а за них — Світлану, Нелю, Юлія, Вадима. Ще подумав, що дорого б дав, аби зараз забрати його в них. Але… що він міг?

— Ви що… Наче в траурній процесії, — змусив себе осміхнутися. — Го — го, ще й не такі невдачі бувають. Згадайте… Ну, чого там… Та всі відкриття в науці не приходили легко. — І, щоб не пустити їх далі у песимізм, не дати розлізтися по кутках сумнівів, сказав: — Загальмувати могла тисяча причин. Не спрацювали хлоропласти, не та концентрація дигітоніну, неякісна

обробка… От ми взяли для обробки дитирген ікс сто…

Він почав захоплюватися, і, щоб утримати його од хвилювання, Корецький, котрий теж прийшов сюди і дивився на нього розумними й трохи сумними очима, взяв його під руку:

— Потім, потім. Відпочиньте. Мій шофер зараз відвезе вас додому.

Дмитро Іванович не заперечував. Він тільки бадьористо подивився на колег (принаймні йому здавалося, що подивився так) і сказав:

— Експеримент ми повторимо. Готуйте нову суспензію.

Удома він одімкнув двері сам, хотів, непомітно пройти у ванну, щоб скинути й попрати сорочку, але Ірина Михайлівна почула, перестріла його в коридорі. Вона злякано зойкнула, але одразу ж оговталася, допомогла перевдягтися, постелила йому на дивані постіль. Хотіла викликати лікаря, але він не дозволив.

Він тримався спокійно, знав, що не має права давати собі попуску, розвихрюватися, досить з нього в домі галасу й нервів і так. Спокій і твердість почав культивувати не так давно, він розумів, що запізнився на багато років, але того не вернути.

Хоч і стримано, розповів про все, що сталося на роботі. Ірина Михайлівна вислухала, запитала, як йому мається зараз, принесла чаю і валер'янових крапель. Склянку з чаєм він узяв, а валер'янові краплі повернув з докірливою посмішкою. Це остаточно заспокоїло Ірину Михайлівну. Для неї чоловікова душа була неначе поверхня ріки. Вона бачила все, що діялось на ній, а спроби прозирнути в глибину не робила ніколи. Вона тривожилась за його здоров'я, але, побачивши, що нічого серйозного йому не загрожує, заспокоїлась; її засмутила невдача в нього на роботі, але що вона означала для нього самого, не по службі, а саме для нього, — самої сутності його життя, — не розуміла. І не намагалася зрозуміти. Ну, щось там не вдалося —. ото й усе. Так само не завжди розумів її шкільні клопоти й він, проте намагався зрозуміти, вряди — годи допомагав якоюсь порадою, та оскільки до своєї роботи вона ставилася з холодком, той холодок передавався і йому.

Отож вона сказала кілька заспокійливих слів, пішла у ванну, де в неї стояла ввімкнута пральна машина. Раніше він здебільшого допомагав їй прати, принаймні розвішував білизну, і тепер трохи подосадував, що невчасно занедужав.

Він зібрав постіль, лишив тільки подушку, підклавши під неї ковдру, ліг на канапу. Спочатку лежав без будь — якої думки, а потім уява почала малювати те, що могло статися і що було б по тому. «Куди б Ірина поділа на цей час Маринку? Одіслала з кимось у село чи…» І він почув Маринчин крик: «Таточку, татуньочку, татчику…», — і уявив її жах, розпач, неможливість осягнути все своїм маленьким розумом і серденьком — усе стояло перед очима так реально, йому було так жаль Маринки, аж відчув, як до очей підступили сльози.

Він похапливо переліг із спини на правий бік і спробував одігнати лячне видиво. І таки одігнав. Проте його й далі обіймали невеселі думки. У голові немов зависла важка хмара, заступила виднокіл, підім'яла під себе все, і хоч не кресали блискавиці й не гуркотів грім, але пойняв такий туск і щем, що хотілося кричати.

Він згадував те, що трапилося на роботі, і йому ставало страшенно прикро й соромно.

Він ніколи не думав, що отакий крихкий. Йому ніщо не загрожувало, і ніби навіть не так уже жахливо й переживав… Адже це не смерть когось близького, не загроза власному життю. А от же…

І він подумав і вперше відчув, яка крихка людина взагалі. Всесильна

людина, яка повертає ріки, проламує гори, яка в чистому полі вибудовує міста — камінні лабіринти, перемоловши на порох і склеївши наново граніт і залізо. І от у цьому, зведеному ЇЇ руками громадді, живе вона сама, в одній із клітинок б'ється гаряче серце, метушиться грудочка живої плоті. В оцій ось, у сусідніх… Всесильна людина… Вона справді надзвичайно крихка. І не тривка. Вона згасає враз, і від неї не лишається нічого. Як отам, у Помпеї, книжка про розкопки якої лежала на його журнальному столику і на яку він зараз дивився: за тисячоліття в попелі залишились тільки порожнечі— пози людей у момент загибелі. Конфігурації їхніх тіл. Для чого? Кому? Тіла, яке за півгодини до того кохало. Очей, які плакали. Мозку, який щось думав… Може, саме винаходив якусь теорему.

Ну, а якби залишив теорему? Встиг залишити? Тоді можна вважати оту порожнечу не марною? Так, не марною. Вона й не марна. Без неї не було б Помпеї. Без них усіх.

Випала б сьогодні удача. А тебе б не було. Те, друге, виправдало б перше? І знову думка: виправдало для кого? Він зрозумів, що думає про це не вперше. Що думав і вчора, читаючи книжку про розкопки в Помпеї, а насправді тільки очікуючи сьогоднішнього дня.

Він зрозумів, що ніколи не зможе змістити ці дві точки в одну. Вони — мовби тіло й антитіло. Але весь його життєвий досвід підказував, що інакше жити не можна, що треба тільки шукати, й тоді будеш людиною. Справді, тим, післясмертним, живе чимало людей. І це зовсім не віра в потойбічне життя.

От присвятив себе учений винаходу. Великий учений великому винаходу. Він міг би вигадати сто склеювальних олівців чи двісті паст і мав би за те нову машину, штани, дороге кольє для жінки. Але він знає, що те згине, а справжній винахід оцінять і після смерті. І теж, здається, що йому тоді? Так, тоді—дуже мало. Чи, певніше, абсолютно нічого. Немало людей кпинять з цього. І сам той учений живе сьогоднішнім. Але й туди йде якась його частка. Його не буде, а ця частка залишиться жити. Ні, це вже житиме не свідомість його теперішнього «я». Але житиме матеріально, у винаході. Житиме те, що він віддав майбутньому. Житиме вічна непримиренність людини зі смертю, заперечення смерті. Людина й заперечує смерть відкриттями, книгами, скульптурами.

Він підвівся на лікті, поправив подушку й підсунув книжку, на обкладинці якої була відтиснута картина Брюллова, під газети.

Звичайно, кожна людина, подумав, намагається продовжити своє життя. Інакше б… Нащо б їй народжуватись? Втішається вона життям чи перетворює його собі на муку. Те від неї теж мало залежить. А може, й не мало… Принаймні він створити собі постійно веселого настрою, — та де там постійно, хоча б вряди — годи, — не вміє. Він уміє тільки працювати. І каратися через свою працю. Бо в тій праці… сенс його життя. Парадоксально? Мабуть. Але це так. Його і, мабуть, багатьох інших. Адже справді з — під того попелу викопали прекрасні статуї і плити з кресленнями теореми Піфагора. Тобто ті люди жили й загинули недаремно. І не тільки конфігурації їхніх поз у момент смерті залишились на землі!

Несподівано, не знати чому, він подумав про Борозну, несподівано й справді, бо за весь сьогоднішній день, та й за всі попередні, жодного разу не спом'янув його. Він примусив себе не воювати з ним навіть у мислях.

Дмитро Іванович зрозумів, чому нині сплив йому у пам'яті Борозна. Тоді він не почував до нього зла. А тепер, після невдачі, відчув. Мабуть, саме через те, що той передбачив невдачу. Так би мовити, запрограмував її. Виявився… прозірливішим чи розумнішим. Він, Марченко, віддав цій справі шість років життя і дум, а цей ось прийшов і за кілька місяців… Треба-таки не допустити, аби він втручався далі. Але помщатися він йому не буде. Тепер це…ну зовсім негарно. Треба бути вище… Тільки — вище.