Біла тінь
Шрифт:
Він вдруге попрощався з Дмитром Івановичем і вийшов з кабінету.
Борозна викупався в річці, трошки посидів на сонці, чекаючи, поки обсохне, й пішов до намету. Його намет з самого краю, од нього до води кроків двадцять. Усе інститутське містечко Бережок розмістилося на високому широкому піщаному намиві, що проліг уздовж лівого берега Десни й поріс лозами та вербами, поміж якими уже піднялися чималі тополі та берести. Одразу за піщаним пасмом починався луг з густими травами, чистими, зарослими біля берегів лататтям озерами та оазами верболозів. Намети & пофарбовані зеленою, синьою, рожевою фарбою дерев'яні будиночки на високих лалях (щоб не позносило весняними повенями), стояли густо, надто багато їх збилося під могутніми кронами кількох старих осокорів і верб, а також по березі річки, де кучерявилися густі й високі верболози.
Борозні, доктору наук, виділили окремий намет, менший за інші, на одне ліжко, з укопаним біля входу столиком, брезентовою запоною, яка вдень піднімалася й ставала дашком, і запнутим марлею віконечком на воду. Перші дві ночі Борозну будили пароплави та рибалки, що вдосвіта одчалювали на човнах од примітивної дерев'яної пристані внизу, а цю ніч він спав добре. Правда, вчора вельми натомився. Місяць тому придбав «Москвича», й оце вперше випробував його на дальній дорозі — їздив у Чернігів, у Седнів, старовинне містечко з неймовірної краси краєвидами, що одкриваються з гори над Сновом, хотів гайнути у Новгород — Сіверський, але доїхав тільки до Сосниці й вернувся. Новгород — Сіверський, Глухів, Батурин залишив ще на мандрівку.
Він брав машину майже знехотя — записався на чергу, й ось вона надійшла, і він уже склав іспит з правил водіння, але, взявши, не шкодував; відчував справжню втіху від швидкої їзди й думки, що може будь — коли сісти за руль і помандрувати куди заманеться. Він мимоволі здогадувався, що вона мовби замінює йому частину чогось великого, втраченого, і хоч знав, що це залізо ніколи не стане для нього фетишем, морочився з нею залюбки. Ось і зараз, перед купанням, вимив од мотора до коліс, залишив на сонечку просихати, а зараз піде, зажене в кущі та накриє брезентом, але спочатку перевірить тиск повітря у балонах, зчеплення, гальма, рівень мастила й води — все, як вказано у інструкції. Він ще не знав, що всі власники машин починають з цього, а кінчають радістю, що продали її й здобули собі спокійний сон. І що вже не треба думати, чи ще стоїть вона на вулиці, чи вже на ній мчить по Гостомельському шосе якийсь зірвиголова, не треба роздобувати запчастини і запобігливо, по — собачому заглядати в очі автоінспекторам. Він ще того не знав і залюбки думав про те, що ось незабаром поїде в Новгород — Сіверський, а потім у Канів, якщо встигне — то й в Умань, і навіть довга дорога до Ленінграда на власних колесах видавалася не такою сумною, як напочатку. Йому здавалося, що й туди він поїде не сам, а повезе часточку чогось рідного, київського.
Йому захотілося їсти, він підняв фанерну накришку погрібничка праворуч від входу й дістав бідончик з молоком, яке купив у тіток з Літок. Тітки приходять сюди щоранку, окрім молока, приносять свіжі огірки, помідори, картоплю, а також яблука й груші. Він налив у велику пластмасову чашку молока, поставив її на столик, а сам зайшов у намет за хлібом. На тумбочці стояло кругле дзеркало, він мимоволі подивився в нього. На нього глянуло незнайоме обличчя з різко окресленими великими губами, тупими кутами вилиць і глибокою ямкою на підборідді. Бороду він поголив три дні тому, не міг звикнути до безбородого обличчя і мимовільно тягнувся до дзеркала. Він повернув дзеркало іншим, збільшувальним, для бриття, склом, але тепер губи видалися надзвичайно великими і ямка на підборідді дуже глибокою.
Він не любив свого обличчя — не те щоб не любив, ніхто не може гребувати собою, — але колись давно упевнив себе, що воно негарне, і не знаходив утіхи в самоспогляданні. Кинувши зверху на дзеркало рушник, одламав добрий шмат паляниці й сів до столу. Почав їсти, дивився на річку, що вже добряче зміліла, на зелене заріччя з темною гривкою лісу на обрії, а думав про свого «Москвича», тільки тепер уже зовсім інакше. Йому згадалося, як два місяці тому, довідавшись, що має незабаром одержати машину, вихимерював в уяві свій перший виїзд. Він поставить її трохи нижче інституту, сидітиме за кермом і, дочекавшись, коли вийде з воріт Неля та піде до тролейбусної зупинки, хвацько промчить повз неї, загальмує, прочинить дверцята й скаже: «Баришня, вам куди?» або: «Сідайте, провезу з вітерцем». Він поводитиметься бадьористо, трохи нахабно, як поводяться з вродливими дівчатами молоді таксисти, казатиме їй банальності, як-то: «Вперше доводиться підвозити таку красиву дівчину», — і вони обоє сміятимуться з того. Впіймавши себе на тому, що ще й зараз розвиває те, тепер уже остаточно мертве видиво, Борозна нахмурився, відсунув чашку з молоком. І раз збляк у думці автомобіль, відсунувся кудись далеко, і навіть не хотілося до нього йти.
Його похмуру думку перерізав гуркіт «ракети», вона пролетіла по річці, здійнявши віяло бризок і збуривши воду до самого дна. Він мимоволі подумав, як у тому гуркоті, в тому шумовинні ще тримається риба. Чи й вона міняє свої тисячолітні звички, пристосовується, як пристосовуються люди до того, чого навергали своїми ж руками, чи просто вона глуха до всього й живе завдяки отій своїй глухості й здатності не втягуватись у закручений людиною вир?
Ні, вона не може не втягуватись у ту кручію. Туди втягується все. І насамперед людина. Вона закручує вир і сама ж пливе в ньому. Це вже, мабуть, і не залежить од неї. Це мимовільний її плин, її рух уперед. Вона тільки тлінна частка вічної субстанції, яка саморозвивається, ще й намагається осягнути саму себе. І тут, звичайно, існує суперечність. Борозна вловив її давно, проте ніколи не міг осягнути до кінця. І це його мучило. Він не любив нічого невнзначеного. Навіть якщо це була зовсім випадкова думка.
За тими думками, які він міг розмотувати нескінченно, й здебільшого розмотував, вишукував собі дедалі нові й нові запитання, за скрекотом «ракети», яка долала сусідній закрут Десни, Борозна не почув, що його кличуть. Він тільки тоді підвів очі, коли дядько Гнат, сторож бази, підійшов до самого столика.
— Там вас зове по телефону якась женщина, — неприязно сказав він. Неприязно, може, тому, що Борозна ще жодного разу не пригощав його горілкою, не сплатив «вступне», а може, просто заздрив його силі, його міцним біцепсам, машині, тому, що йому дзвонить молода жінка. Він дивився в очі Борозні нахабним поглядом, мабуть, усе ще сподіваючись, що той скаже: «Зачекайте мене тут». Але Борозна не сказав. Він ніколи не пригощав алкоголіків. А від давнішніх мешканців Бережка вже знав, що дядько Гнат гіркий, нікчемний п'яниця, через те й не тримається колгоспу, що й до їхньої бази приліпився тільки через те, що науковці — люди непрактичні й щедрі: того перевезе на той бік човном, тому продасть десяток черв'яків, а ще комусь місце, де ловиться риба, й на кожен день має пляшку. Щоправда, зараз Борозна чи й думав про те. Він був вельми здивований, що його кличуть до телефону. Хто б то? Адже в нього ні родичів, ні друзів, та й нікому він не казав, що їде на Бережок. Здається, сказав тільки Марченку.
Так мислено говорив самому собі, щоб не розчаруватись, бо відчував, що хвилюється, що щось у ньому радіє цьому дзвінкові. А увесь його холодний і тверезий розум, вся логіка думок, за якими звик жити, заперечували те, на що мимоволі сподівався.
Намагаючись не видати хвилювання, він підвівся й запитав:
— Телефон де, «у кают — компанії»?
— А де ж іще, — буркнув сторож і, грузнучи по кісточки в піску босими ногами, підкачаними до колін холошами штанів, почав спускатися до води.
А Борозна, як був у трусах і майці—сіточці, вузенькою піскуватою стежечкою, що звивалася між верболозових кущів, подався до «кают — компанії». «Кают — компанією» хлопці називали великий дощатий хлів, у якому стояв телевізор, маленький більярд, а також шафа з дрібним спортивним інвентарем — ракетками для бадмінтону, шахами, доміно. Тут, як і скрізь, де тільки оселяються люди, уклався свій маленький світ: був свій «король» більярду, чемпіон із шахів, найудатніший рибалка і найбільший рибалка — брехун.
Борозна, тому що до «кают — компанії» майже не ходив, заблудився в плетиві стежок, потерпаючи, що там не стануть чекати, рвався через кущі. Він розірвав майку, подряпав руки, та коли вбіг до хліва, побачив, що трубка на тумбочці ще чекала. Він ухопив її, але якийсь час лише важко сапав і аж потім зміг видихнути:
— Борозна слухає.
Мабуть, там, на другому кінці, не впізнали його голосу, бо перепитали:
— Це ви, Вікторе Васильовичу?
І в ту мить він зрозумів, що то Неля. Серце шалено закалатало йому в грудях, він відчув, що його заплеснула гаряча хвиля радості й тривоги і, вже не думаючи про те, що надто бурхливо виявляє їх, закричав: