Біла тінь
Шрифт:
— Я, я, це я задихався. Біг од свого намету. Я слухаю вас, Нелю.
Зелена пластмасова трубка мовчала. Борозна нетерпляче переступив босими ногами в піску (тут не було підлоги), переклав її з лівої руки в праву. Йому здалося, що їх роз'єднали, і в цю мить він пригадав, що Неля Рибченко вже теж у відпустці й має кудись виїхати, й страшенно злякався, що більїве ніколи не почує її голосу. Він дмухнув у трубку й запитав хрипким голосом:
— Ви мене чуєте?
— Чую, — сказала Неля. — Я подзвонила вам, Вікторе Васильовичу, щоб подякувати за те… за те, що ви зробили… Для нашого шефа. Для нас усіх…
Її голос теж тремтів, і він чув це. Але він чекав інших слів, бодай якогось рятівного колечка, якоїсь
— Нелю, ви розумієте, не в тому суть. Для мене й для вас.
— Чому ж не в тому, — перебила його Рибченко. — Якби ви навіть щось зробили, цим вам пробачається…
— Я не хочу пробачення, — тепер уже перебив її він. — Я не хочу прощення. Я хочу віри. Тільки віри… І тоді, тоді… Нелю, ви вірите мені?
— Мені так хотілось вірити, — долинув до нього тихий Нелин голос.
— І ви не могли? А зараз — можете?
Неля мовчала.
— Не мовчіть же! — крикнув він і враз збагнув, що нині щось сталося або ось — ось має статися, адже інакше б вона не сказала про ці сподівання в минулому часі.
— Звідки ви дзвоните? — запитав він.
— Од кас Аерофлоту, — сказала вона. — Через сорок хвилин відходить автобус у Бориспіль. Я їду на Кавказ. Ми вже ніколи нег побачимося. Я хочу попрощатися з
вами.
«Ну от, — тужно подумав він. — Усе. Тепер уже остаточно».
Але в наступну мить інша думка, швидка й бурхлива, пробилася через каламутну хвилю розпачу, і він уже не слухав Нелю, а посмів виказати те, що, почував, стало потребою всього його життя.
— Нелю, ви не поїдете, я не пущу вас.
— Ну, це…
— Хлоп'яцтво? Я не те сказав. Ви не від'їжджайте. Я буду на площі Перемоги… — він на мить запнувся, підраховуючи в думці, — через півтори години.
— Ні, Вікторе Васильовичу, — сказала вона. — Та й мій багаж уже поїхав у Бориспіль.
Він відчув, уловив серцем кволість і нетвердість того «ні», він зрозумів, що коли побачить її зараз, то до кінця розтопить снігову хмарку недовіри, й Неля назавжди залишиться з ним.
— Може, це навіть краще, — гукнув він. — Я зустріну вас у аеропорту. Зустріну неодмінно. Ви мене зрозуміли?
— Зрозуміла, — сказала вона, хоч, очевидно ж, не могла збагнути, яким робом за такий короткий час він добудеться до аеропорту.
Борозна біг до намету й ще раз гарячкове підраховував хвилини: «Доскочити до дороги — десять хвилин, од повороту до Ленінградської площі в Дарниці — сорок, найбільше п'ятдесят, звідти до Борисполя… Все одно я буду в аеропорту раніше від автобуса. Навіть якщо трохи загаюся на лузі — натисну на трасі до Борисполя, траса там — як стріла», — мелькнуло в думці.
Він одягнувся за півхвилини. Рвонувся з намету — вернувся назад: забув посвідчення водія, ще через півхвилини був на лузі. «Москвич» стояв, поблискуючи синіми, як морська хвиля, лакованими дверцятами та крилами. Сонце просвічувало наскрізь скло заднього ліхтаря, і здавалося, Що там горить лампочка. Це він відзначив мимохіть тільки тому, що такого не могло бути, — акумулятор відключений.
Підняти капот, одягнути клему — теж півхвилини. Не переводячи швидкість в нейтральне положення — стояла на першій, витиснув зчеплення й повернув ключ запалювання. Проте звичного гудіння не почув. «Очевидно, погано притиснув клему», — подумав, вискочив з машини, підняв капот і попідтягував гайки на обох клемах. Знову сів у машину й повернув ключ запалювання. З того, що навіть не почулося характерного клацу під капотом, зрозумів, що справа не в клемах. Скосив очі на стрілку амперметра й побачив, що вона лежить на крайній точці під позначкою «мінус». Отже, струм не поступав на стартер. Ця мить була найстрашнішою в його житті. Страшнішою, ніж та, в яку довідався, що його обмовили як анонімника. Вона перекреслювала все. Його надію, його любов, його воскресіння. Одна іскра, випадкове замикання, одна нікчемна дротина, що притулилася до чогось і передавала струм не туди, куди треба… Шарпнути її, роз'єднати…
Борозна ще мало тямився на машині, але взагалі на техніці трохи тямив. Він здогадався, що всьому причиною те, що він помив водою мотор. Вода попала десь під клеми й замкнула їх.
Залишивши запалення увімкнутим, Борозна схопив заводну ручку й спробував завести «Москвича» нею. Але поки вставляв ручку в гніздо, почув запах паленої гуми и побачив дим з — під капота. Притьмом вимкнув запалювання й підняв капот. Димів дріт високої напруги, що вів од акумулятора до стартера.
Борозна відчув, як йому в грудях мовби вибухнула гаряча куля. У нього пашіло обличчя, пашіла шия, той вогонь на мить паралізував його, здавалося, в ньому самому поперегоряли якісь клеми. Він усе розумів, але нічого не робив. Перешкода була така дрібна, аж не вірилося, що вона може зруйнувати все те, від чого залежало його щастя. А тим часом було саме так. І від цього Борозну охопили не знані раніше хвилювання й нервовість. Він кидався то до ключа запалювання, то до мотора, шарпав за проводи, стукав ключем по агрегатах, але стрілка амперметра вперто падала до кінця вліво. В розпачі подивився на дорогу, що сіріла поміж лугом і кущами, — там не було видно жодної машини. Та сюди взагалі рідко хто заїжджав власною машиною — дорога важка, через піски й глибокі лугові баюри, добиралися катером по Десні або автобусом до села, а звідти йшли пішки. Раз на два дні також курсував інститутський рафик, і теж тільки до села.
Борозна подивився на годинник. Минуло вісімнадцять хвилин. Коли б виїхати ще хоч зараз — може, і встиг би. Побіг би в аеропорт, зрештою, прорвався б на льотне поле…
Він знову кинувся до мотора. По одному одключав реле, генератор, геть забруднився мастилом, пообдирав руки — знайти замикання не вдавалося. Воно було десь тут, перед ним, під руками, але намацати не міг. І вже майже не сподівався. Він відчував, як потухає в ньому огонь, як перегоряє на холодний попіл навіть його хвилювання. Він ще ніколи не почувався так безпомічно. Щось важке навалилося йому на душу, підім'яло її, й він не мав сили розпростатись, рвонутись, просто було нікуди розпростуватись і пориватись. В ту мить він фіксував тільки одне — плин часу. Він летів кудись у безвість, одколював його од чогось ясного, світлого, радісного. Так обвалюється в горах у прірву земля, з кожною хвилиною наближаючись до ніг мандрівника, що притиснувся до скелі.
Далі він роз'єднував і приєднував проводи зовсім навмання.
А під кущем верболозу стояв Гнат і злостиво посміхався в щіточку рудих вусів, якими прикривав розсічену колись давно у бійці губу.
— Тут ніде немає машини? — майже в безнадії запитав Борозна.
— Немає, — сказав сторож, хоч і бачив, як півгодини тому на загороджене штахетом подвір'я сусідньої туристської бази «Світанок» заїхала продуктова машина. Вона досі закінчувала розвантажуватись. — Та й чи треба ото так телесуватися? Баришень тепер на руб по три штуки.
Борозна нічого не сказав, од'єднав клеми, бо провід високої напруги знову почав диміти, почекав, поки він потухне, опустив капот, вийняв з замка запалювання ключі й замкнув машину. Він робив усе те майже несамохіть, порався зовсім так, як пораються на попелищі погорільці. Тільки в погорільців ще є надія збудувати нову хату. Одразу після пожежі вони не живуть нею, але вона живе в них.
Він прийшов у намет і ліг на ліжко. Він більше не міг ні хвилюватися, ні переживати, на мить йому навіть здалося, ніби лежить на дні глибокої прірви, з якої вже ніколи не вибратися. У наметі стояла гаряча задуха — він не попіднімав бічних стінок, — її відчував, але не міг зрозуміти, що йому заважає.