Білявчик

Ірена КАРПА

БІЛЯВЧИК

Новела

— Excuse me? — перепитав вилупок.

— Шмаруй, кажу, звідси! — штовхнула його на сходи я.

— Ну-ну… — загуркотів привид з пітьми туалету. Довелося зачинити і його.

— Фух! — я всілась на диван і витерла піт. З п’ятого поверху знов

— У-у-у, прощавай, єдиний друже… — я заплакала.

— Сльозия, навєрно, нарєвєла їх… — завила лярва-сусідка й безпардонно посунула до мого телефону. Той дзявкнув їй просто під пальцями і я вхопила слухавку.

— Га?

— В сраці нога! (Коханий був вишуканим ком тужур). Ти збираєшся вступати в партію радикальних м’ясоїдів?

— Нє… Я їм тільки гречку з цибулею.

— Ну й правильно, я теж ото… купив собі соєвого стільця й висівкову канапу.

— Ой бо… — я кинула слухавку. Сусідка жваво шпурляла бігуді в унітаз і шалено раділа бульканню. Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири.

— Може б то коханця собі знайти? — спитала я пенсіонерку перед під’їздом. Та спробувала вдарити мене костуром, але промазала.

— А що, ідейка — люкс! — і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться. Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось щось не дуже… О!!! Тю-тю-тю, який білявчик! Гарнюня!

— Іди-іди, не бійся, — я присіла навпочіпки і простягла до нього руки. Білявчик злодійкувато озирнувся, а тоді — р-раз! і стрибнув мені в обійми.

— Танцювати вмієш? — жартівливо насупилась я.

— Ну, тільки, як дуже п'яний… — засмутився Білявчик. — Зате у мене світлі очі й з біса хороший торс!

— Угу. Тоді злізай на землю і поцілуй мене в плече.

Білявчик скорився.

О, і губки так нічо’: м’якенькі, ніжні.— Ну, добре. Значить, будеш моїм Коханцем.

— Ур-ра! — губки й оченята знов заплигнули мені на шию.

— Ух ти ж який… авторитарний! — я скинула його з себе, як мадам горжетку. — Давай руку. Іди чемно і не кохайся, поки не просять.

— Тож тепер нас стало двоє: я і Білявчик. Так і в партію вступати не страшно.

— Мабуть, крім Маркеса нічого й не читав? — галантно спитала я.

— Палковніку нікто нє пішет… — зацвірінчав Білявчик. — А куди ми йдемо?

— Цить. Побачимо, — сказала я собі, бо поняття не мала, куди веду цю незрівнянну істоту. Може, цілуватися? О, тоді — побіля моря! До моря на метро не заїдеш, тож ми злапали жовте таксі. Романтіка…

— Хвильки тихо гойдали чайок, матраци і сміття. За смугастим шезлонгом маячив безлюдний куточок. Я постелила Білявчика й зібралась було позіхати, та раптом…

— Ой, а ти ж славетно цілуєшся! — розплющила я очі. — Де навчився?

— У тебе… — опустив оченята.

— Та ну?

— Ага. Просто все повторював за тобою, — і виконав ще один запаморочливий цілунок. «Але ж, — міркувала я поміж тим, — коли ти — моє дзеркало, то я що — ледь не збоченка?!»

— Королево… — простогнав Білявчик.

Мені стало смішно: ги, яке дурнувате слівце.

— Пробачте, ви не могли б звільнити територію дитячого пляжу? — поцікавився ще один білявчик (у міліцейській формі).

— А ми її й не кабалили! — нахамуляв мій.

— Як же мене дістала ця спека! — пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки.

— Може, попірнати? — ліниво мовила я.

— В тебе? — пожвавішав Білявчик.

— Пірнати нудно, — зауважив міліцейський, — і, до того ж, заборонено.

Ми розцілувалися з міліцейським і пішли до когось додому. Виявилось, що до мого Коханого, бо ні в мене, ні в Білявчика дому не було. Ні, в мене, здається, зранку був, але якийсь дивний… Та, до Коханого ближче. І стіни в його під’їзді краще розмальовані.

Коханого чи ключів, на жаль, не виявилось. У поштову скриньку Білявчик ніяк не влізав, та й місця там лише на одного. Ох…

— Може, ти голодна? (Боже милий, скільки турботи!) — Ні, життя моє, я неїдюща. Борюся за здорове співіснування: я не їм рослин, — комарі не їдять Мене.

— А-а-а… — повівся Білявчик.

— А ти як?

— Ну, тепер як і ти! — бадьоро нагнав він бурчання в животі.

— Пішли, дурненький, я роздобуду тобі гречки.

— З цибулею?

— А то ж як!

— Я… Я тебе обожнюю! — луна від поцілунку облетіла три квартали. «Час макітрити!» — збагнула я.

— Ти кохав коли-небудь?

— Так…

— Ну, я не маю на увазі першу вчительку чи голу тьотю в кіно.

— А, тоді ще ні. Тобто, ДО ТЕБЕ ще ні.

— Що-о-о?!! — (нє, це не я так зарепетувала). Якась руда паплюжа краля вискочила з-за рогу, мов Пилип із плантації й перелякала мого Білявчика до гикавки.

— Гапику, до мене! — шмагнула вона шкіряним батогом і так труснула брязкальцями на цицьках, що мене аж дрижаки вхопили. Білявчик лупився на неї, як кріль на пожежний шланґ, і не переставав гикати. Найдурніше виглядала я, з відкритим ротом спостерігаючи кінець свого щастя. Руда самиця кілька разів хижо клацнула зубами, а відтак ласо завсміхалася. Білявчик чи Гапик, хамидло таке, навіть не озирнувшись, підібгав оте «замість хвоста» і поповз до рудої. Та почухала йому за вухом і вони гидотно затягли: «Палковніку нікто нє пішет…». Обійнялись, потвори, і прощай, моє ти диво синьооке… Хоч би тобі волоска білявого встригла — де там… Піду, певно, бігуді в каналізації ловити, бо ще, чого доброго, в партію м’ясоїдів захочеться. Радикальних.