Біс плоті
Шрифт:
— А тепер скажи ти, Омельку, чи правду мовить твій син? — спитав пан суддя.
— Бреше! — тріпнув чорним, аж синім чубом старий Костюченко. — Ніяких грошей я не бачив і не знаю, а цей недолупок наговорює на мене.
— Чому ж йому на тебе наговорювати?
— А тому, що я йому перед цим доброго лупня завдав, блимнув чорно Омелько.
Тоді щось дивне зробилося з Нестором. Глянув на батька неймовірно і ніби сполотнів.
— Хто правду каже: ти чи батько твій, Несторе? — спитав пан суддя.
— Таж я, — прошепотів Нестор, — бо так було, як кажу. А бреше мій батько, не
Тоді з Омелькового рота, що раптом розверзся і став наче чорна яма, видерся чи рик, чи крик.
— То це ти, вилупку, — заревів він, — батька брехуном перед людьми чиниш?
І він кинувся на сина, схопив його за волосся і почав бити, верещачи:
— Оце тобі за батька-брехуна, скотино, оце тобі за гроші, а щоб ти, паскуднику, здох!
Відтак на нього кинулися пан возний та пан писар, а ще й міський слуга, що стояв при вході на стороні і для помочі при потребі, вони заломили Омелькові руки за спину й почали давати стусани від себе. В Нестора була розбита губа і на підборіддя стікала кров, але дивно те, що він при цьому не кричав і не плакав, а ніби й спокійний залишався.
Омелько ж Костюченко був зігнутий навпіл, бо так його тримали, з вивернутими руками, чуб спустився донизу, і він зарипів з-під того чуба:
— Хай признається, що бреше, бо я його вб’ю!
— Побожися, Несторе, що не брешеш, — мовив пан суддя. — А ще скажи, чи бив тебе батько передоцім і чи не мстишся на ньому?
— Їй-Богу, — урочисто сказав Нестор, перед тим витерши кров із губи та підборіддя затиллям руки, — що батько мене перед тим, як знайшли гроші, не бив, і не чиню йому помсти. А коли брешу про гроші, нехай пожере мене земля-матінка!
— Відпустіть, — глухо сказав з-під навислого чуба Омелько Костюченко. — Раз він побожився, не запиратимуся щодо тих грошей.
Його відпустили, Омелько закинув волосся назад, ще й руками пригладив і став таки й справді спокійний.
— Оповідай далі, Несторе, — наказав пан суддя.
— Еге ж, розкажи їм, розкажи, — буркнув Омелько, примружуючись і криво всміхаючись, ніби дозволяючи казати синові правду. Це по-своєму збадьорило Нестора, і він, погідно хитнувши і вже не мотаючи очками, почав говорити сміливіше:
— Викопали ми тії гроші з міднею, тоді батько взяв і приніс у двір пана писаря Григорія.
— У мій двір? — зчудувався пан писар Григорій. — А чого в мій?
— Це вже дозвольте, панове врядні, мені пояснити, — сказав Омелько Костюченко. — Бо мій малий ще недоліток і добре політики не тямить.
— Говори, — дозволив пан магістратський суддя.
— Бачте, панове врядні, пан писар може потвердити, жона моя, а вона в мене друга, коли сказать по правді, це все одно, що сатана, як і кожна жона, а вона в мене сатана ніби головніша, я в цьому нітрохи не сумніваюсь. А ще тоді я з нею розбив, коли сказати по правді, горшки, то вона, син тому свідком, вогнем на мене дихала. А як баба диха вогнем, то кожен із нас, мужів, зна, лучче її не чіпай, а відійди, бо не вона згорить, а ти. Отож, коли б дознала про ті гроші, то, пан писар може те потвердити, вся вулиця в минуті про те б звідала. А пан писар, на честь йому сказати, особа довіри гідна, а ще й урядна, то я подумав закопати мідню в його городі, поки діло не стане темне. Говори, вилупку, далі…
— Але батько побоялися їх там закопувати, бо сказали…
— Еге ж, я сказав: коли закопаємо гроші в пана писаря в городі чи в садку, то хоча він і сусіда наш, а гроші стануть його, не наші. То я й побоявся…
Пан писар на те слово тільки шиєю прокрутив, ніби йому раптом замуляв ковнір.
— Тоді ми пройшли у свій двір і поставили ту мідню у сінцях. Мене ж самого батько послав у хату до мачухи, щоб та не виходила в сінці і не побачила, боронь Боже, тих грошей. А далі я не знаю.
— Кажи ти, Омельку, — мовив пан суддя.
— Ну що ж, правди не сховаєш, як сказано у Святім Письмі, — мовив старий Костюченко. — Поки синок мій, оцей вилупок, замовляв зуби моїй, вибачте на слові, песиголовці, то я заховав ті гроші під порогом, який на задвірок. Ех, даремне я в теє діло вліз! — Омелько махнув розпачливо рукою.
— А далі що?
— Хай вилупок каже, — буркнув Омелько Костюченко.
— Другого дня батько покликав мене на задвірок, і ми обидва з ним пересушували ті гроші під повіткою на рогожі. А потому батько поставив мене на сторожі, бо хотів їх знову сховати, боявся, щоб не підглянув хто, а найбільше мачуха, та й і я щоб не відав. Отож, де він вдруге заховав, не знаю.
— Які були в скарбі гроші? — спитав пан суддя.
— Це вже ліпше я скажу, — озвався Омелько Костюченко, до речі, він уже не блискав так чорно банькадлами, а ніби зсумирнів та впокорився. — Гроші в тій мідні були биті таляри, півталяри й менші від півталярів. Скільки їх, не рахував, бо збирався вчинити це пізніше наодинці, без хлопця, бо мусив поглядати весь час, чи ніхто за нами не; стежить.
І ніхто не стежив? — спитав пан возний.
Ні я, ні хлопець мій того не застерегли, — впевнено мовив Омелько.
— Отже, гроші були й син твій сказав правду? — перепитав пан суддя.
— Він же забожився! — мовив Омелько.
— Це я тебе запитую, а не сина, — сказав пан суддя.
— Звісно ж, були, я ж розказав, — буркнув Омелько.
— Чому ж ти, Несторе, не побоявся, тут справуючись, піти проти батька? — спитав пан возний.
— Я йому за те ще віддячу, — знову гостро блимнув Омелько.
— Сам батько мене навчив, — мовив Нестор, його очка знову забігали, а рукою він підтер з губи кров, що все ще сочилася, рука в нього від того втирання стала червона. — Батько мені завжди казав науку: не бреши, бо тебе брехня та поб є. А ще боюся катування, бо тоді не витримав би і все одно правду б оповів. Тому й признався добровільно, без усякої кари.
— Що було далі з тими грішми? — спитав пан суддя.
— Не відаю, батько мене до них уже не допускав, — мовив Нестор.
Омелько Костюченко знову дивно заскреготав зубами, обличчя його ще більше почорніло, а смоляний позир спалахнув по-вовчому. І він не так заговорив, як зарипів, не вимовляючи, а випльовуючи із себе слова-коструби:
— Хай би ті гроші згоріли чортівським вогнем, ніж би в мої руки потрапили й мене морочили б! Дурні гроші гірше дурної баби!.. Проклинаю той час і годину, коли чортяка їх мені підкинув!..