Багаті і бідні
Шрифт:
Вони обоє лежали на крижаному покриві і реготали. Щосили надривали животи. Це було непристойно романтично. Оленка підповзла ближче до Славка і поклала йому голову на груди. Він зрозумів — зараз саме той момент. Минуло вже більше тижня, відколи Славко освідчився. Оленка, що обіцяла подумати, підступно мовчала і не подавала жодного виду, що взагалі пам’ятає ту розмову.
Славко набрався мужності, а ще більше втратив терпіння і вирішив ще раз зробити пропозицію руки і серця. Тільки цього разу все мало бути
— Оленко!
— Що? — Не піднімаючи голови відповіла дівчина.
— Я кохаю тебе!
— Я тебе…
— Зачекай, зачекай!
Оленка підвелася на ліктях і на мить відволіклась на ковзанярів, що легко пролітали повз дивну парочку, яка безтурботно вляглася на льоді.
— Я кохаю тебе. Ти робиш мене щасливим. Я ніколи й не міг уявити, що можу бути настільки щасливим.
Оленка пильно стежила за словами коханого.
Славко промовляв їх чуттєво з тихеньким придихом.
— І я хочу віддячувати тобі за те, що ти мене робиш таким щасливим. Ти вже надумала щодо нашого одруження?
Оленка хотіла схопити його за руки, але на заваді стали товсті лижні рукавиці. Славко хутко скинув їх і, вивільнивши праву долоню, дістав з кишені маленьку коробочку. Вона була обтягнута атласом кольору морської хвилі.
— Відчини. У мене замерзли руки, — подав він її Оленці.
Славко надягнув рукавиці, а Оленка цілком збентежено, повільно обдивившись чарівну коробочку, відчинила її. На неї зухвало зиркнув великий дорогоцінний камінь. Він виблискував усіма гранями, хизуючись своєю неймовірною красою. Оленка застигла, її очі розчинились у сяянні діаманта. На віях виступили сльози.
— Я згодна!
Натовп, що вже встиг зібратись навкруг Оленки і Славка зааплодував.
Небо засмучено сіріло, накрапав скупий дощик. Природа противилась зимі, але пагінці весни були ще надто слабкими. За кілька тижнів під ногами вже проросте нова зелененька травичка, прийдуть довші дні і тепліша погода.
Оленка вибігла з офісу і підняла комір плащика.
— Уже біжиш? — Охоронець, що курив на сходах, підморгнув Оленці.
— Біжу, — Оленка граційно збігла сходинками.
Тоненькі шпильки високих коричневих чобітків звабливо цокали. Оленку просто не впізнати: елегантна, впевнена у собі і щаслива. Вона посміхнулась охоронцеві і зацокала по доріжці. Раптом її гукнули.
— Вибачте!
Оленці здалось, що вона вже чула цей голос. Вона повільно обернулась. Перед нею стояла розчепурена фарбована блондинка у коротенькій курточці і ще коротшій спідничці.
— Думаю нам з вами варто поговорити, — упевнено заявила блондинка.
Оленка підняла брови, вона не розуміла чого хоче ця жінка.
— Я так не думаю, — Оленка обернулась і пішла геть.
Жінка, наздогнавши
Оленка вже відкрила рот, але раптом упізнала цю платинову блондинку.
Це була Валентина Кучеренко. Оленка спам’яталась уже у кафе. Вони сиділи за столиком, а молоденький офіціант фліртував з Оленчиною викрадачкою. «Чого вона хоче? Стільки часу минуло? Навіщо вона мене знайшла», — Оленка губилась у здогадках. Їй було справді цікаво чого ж хотіла особа, через яку все Оленчине життя полетіло шкереберть. Але ж усе навпаки змінилось на краще. Оленці не терпілось дізнатися про що вони говоритимуть.
— Ну що? — Поважна дама попивала каву з мініатюрного горнятка.
Оленка скривилася, намагаючись вичавити з себе посмішку. «І справді що? Чого вона притягла мене сюди?»
— Ти думаєш що отак просто дістанеш його, — почалася атака. — Захотіла. Я тобі не віддам його. Не віддам! Розумієш?!
Оленка не розуміла, зовсім нічого не розуміла.
— Ти думаєш, якщо ти молода, то маєш право відбирати чужих чоловіків?
Оленка почала розуміти, але не могла повірити. У неї у голові не вкладалось. «Невже — це дружина Славка?»
— Ми дуже давно живемо. А ти просто захоплення, швидкоплинне захоплення. Він усе обміркує і обере родину. От побачиш.
Пані Кучеренко засмучено подивилась на дно порожнього горнятка. Вона не знала, що казати. Тактика нападу не діяла, у Оленки на обличчі застигла маска, наче вона залишила своє тіло.
— Чого ти мовчиш? Не можеш нічого сказати? Не можеш, правда? А що тут скажеш? Вкрала чужого чоловіка та й все, правда?
Оленка іронічно скривила ротик.
— Чого посміхаєшся?
Кучеренко люто подивилась на Оленку, яка похитала головою і тихо сказала.
— Мені шкода вас.
Суперниця нервово кліпала нарощеними віями.
— Офіціант принесіть віскі з льодом, — Кучеренко повернула голову до бару, а потім перемінившись в обличчі завела свою жалібну пісеньку, — ми багато пережили разом. У нас є син. Ти знаєш, що у нас є син?
— Знаю, — Оленці стало соромно.
— І тобі не шкода дитини? — Оленка відвела очі. — Ти ж також жінка. Уявляєш як мені боляче? Як мене принижено?
— Уявляю.
Пані Кучеренко наче не помітила цієї відповіді.
— Я законна дружина мушу говорити з тобою… — образитись Оленка не встигла, бо пані Кучеренко продовжувала, — так, у нас останнім часом не все гаразд. Я визнаю це… От він і шукає розради. Я пробачаю йому. Бо кохаю.
Нарешті принесли віскі. Оленці так і не випадала нагода щось сказати.
— А ти? Тобі ж потрібні тільки наші гроші.
— Ваші? — Оленка не витримала. — Ваші?