Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТА
Ми існуємо!
— Кость, — сказав я, перестаючи схлипувати і обливатися горючими сльозами. — Це ти?
— Я, — сказав голос Костя Малиніна згори.
Голос був глухий і далекий, ніби із неба.
— Ти вже… там?
— Де — там?..
— Ну, де там, на томусвіті, чи що?
— На якому томусвіті?.. Я на паркані, а не
— Ну, чого ти мене, Малинін, дуриш? Я ж сам бачив, як тебе з'їв стриж. Отже, ти не можеш сидіти на паркані.
— Кого з'їв стриж? Мене?.. Він тебе з'їв, а не мене, я своїми очима бачив.
— А я тобі кажу, він тебе з'їв!
— Як же він мене з'їв, коли я живий, живий-живісінький сиджу на паркані? Розплющ очі — і переконаєшся!
— «Розплющ»! А коли я боюся?
— Чого ти боїшся?
— Я очі розплющу, а тебе нема, ти не існуєш, — сказав я і знову вилив цілих два ручаї сліз.
— Гаразд, — сказав згори голос Костя Малиніна, — зараз ти переконаєшся, існую я чи не існую.
Вгорі щось завовтузилось, зашаруділо і потім плигнуло мені на плечі. Я гепнув на землю і розплющив очі. Кость Малинін був живий, у цьому не було ніяких сумнівів.
Він сидів на мені верхи, гамселив мене кулаками і примовляв:
— Ну, то існую я чи не існую? Існую чи не існую?
— Існуєш! — закричав я зраділо, і ми з Костем покотилися по траві, встеленій жовтим осіннім листям. — Кость Малинін із сімейства Малиніних існує!!! Уррра!!! Уррра!!!
— Значить, існуємо?!
— Існуємо, значить!
— Як люди?
— Як люди!
— Уррра!!! — гаркнули ми на радощах в один голос і знову кинулися обнімати один одного.
— Зажди, зажди! — сказав я Костю. — Дай-но я на тебе подивлюся…
— Та що ти, Юрку! — засміявся Кость. — Хіба ти мене раніше не бачив?
— Не бачив, — відповів я. — Раніше я тебе не бачив і ти мене по-справжньому не бачив… А головне, що я раніше сам себе не бачив і ти теж сам себе не бачив.
І ми мовчки дивилися один на одного. Кость дивився на мене, а я дивився на Костя, і не просто дивився, а роздивлявся всього з ніг до голови, роздивлявся, ніби якесь дивовижне чудо природи; роздивлявся у всі очі Костеві руки, вкриті бойовими подряпинами й синцями. Раніше я нізащо в світі не звернув би уваги ні на свої, ні на чужі руки. Руки як руки… А зараз я не міг одірвати від них очей. Оце-то так! Це вам не якась там мурашина лапка або горобине тендітне крильце!
Ви теж, певне, ніколи не звертали уваги на свої руки? Ні, з хлопців, може, хто і звертав увагу, а дівчата — ті звертають увагу тільки на своє лице.
А голова!.. Я на свою голову теж раніше не дуже звертав увагу. Голова як голова… Є на плечах, і добре! Надінеш шапку — і був здоров! Пофантазуєш і досить! А тепер, тепер… Після всього-всього, що я пережив, я вже напевне знав, що коли руки людини — чудо, то голова— це найчудесніше чудо з усіх найчудовіших чудес. Навіть голова Веньки Смирнова —
Але тепер я точно знаю, від чого це все: від того, що не всі хлопці знають про те, як це цікаво — думати взагалі, а особливо думати про те, про що варто думати. Думати і міркувати! І думати не як-небудь, інстинктивно, по-мурашиному, а по-справжньому думати — по-людському!!!
Не знаю, скільки часу просиділи б ми отак з Костем на траві, думаючи про одне й те ж…
Мені Кость, звичайно, не говорив, але я готовий дати голову на відсіч, я відчував, я чув, слово честі, чув, що Кость Малинін думає слово в слово про те ж саме, про що думаю я, але у самий розпал нашого думання з дерева мені на спину плигнуло щось пухнасте і так вчепилось у покусане мурашками, подзьобане горобцями тіло, що я ледве не зойкнув.
— Муська! — радісно крикнув Кость Малинін.
Звичайно, це була вона — наша Муська, та сама Муська, котра двічі хотіла мене з'їсти, коли я ще був горобцем.
— Ага, Муська! — закричав я, віддираючи Муську од своєї спини. — От я зараз з тобою за ВСЕ поквитаюсь! — я хотів схопити її за вухо, однак зробити це мені не дав Кость Малинін.
— Облиш, Баранкін! — сказав Кость. — Прости її на радощах, адже усе так хороше скінчилося!..
І тут Кость, певне, знову зрадів, що все скінчилося так хороше і навіть чудово, що кинувся на мене і почав палко обнімати. Потім я на радощах обняв лавку, на якій ми сиділи ще ТОДІ, а потім я обняв паркан, що біля берези, а потім ми разом з Костем обняли березу, під якою стояла та лавочка, на якій мені вперше в житті спало на думку, що я, бачите, стомився бути людиною…
— Я їх по всіх дворах розшукую, а вони з деревами обнімаються! — крикнув Мишко Яковлєв з велосипеда, влітаючи з Аликом на своїй машині на подвір'я.
Потім слідом за ними з'явилися Зінка Фокіна, Ера Кузякіна і всі інші.
— Мишко! — крикнули ми з Костем в один голос, кидаючись на Яковлєва з двох боків і стискаючи його в своїх обіймах.
Від несподіванки Мишко випустив кермо, і ми попадали на землю. Я і Кость обнімали і цілували Мишка Яковлєва й Алика Новикова.
— Та що ви, хлопці? З глузду з'їхали? Ми ж тільки-но вчора бачились. Хлопці! Та що це ви, ніби. дівчиська, справді! — відбивались од нас Мишко і Алик.
— Алик, Мишко! — сказав з повними сліз очима Кость Малинін, чмокаючи Алика в ухо. — А що тут без вас було!..
— Що було? Де було? — насторожився Алик.
— Що було, те пройшло, — сказав я і так при цьому подивився на Костя, що той аж прикусив язика.
В цей час нас оточили дівчата з нашого класу.