Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
Ось так! Ось таким побитом приєдналися ми з Костем до мурашок, що «гуляли» по головній вулиці, і почали разом з ними.»гуляти» з усяким сміттям на плечах, то віддаляючись від мурашника, то знову повертаючись до нього. Взад і вперед! Взад і вперед! З гілками, з сосновими голками на плечах, з сухими листочками, з грудочками землі бігали ми, неначе заведені, і навіть перестали говорити один з одним, так захопилися ми цією роботою.
Чесно кажучи, працювати під керівництвом інстинкту — справа малоцікава і, я б сказав, дурна. Голову твою весь час ніби сверлить одна фраза: «Давай, Баранкін! Давай! Тягни! Волочи! Перетягай, Баранкін». Піднімай, Баранкін!..» А НАВІЩО «тягни»? ДЛЯ ЧОГО «тягни»? Ти нічого не розумієш, а розуміти тобі весь час щось не дає, заважає, а через це ти почуваєш себе просто дурнем і навіть кретином… Один раз лише на мене найшло просвітлення, це коли мені набридло тягати колоди на плечах і я швиденько змайстрував для нас з Костем ноші, проте тупість в голові не зникала, і фраза: «Давай, Баранкін! Давай! Тягни! Волочи! Перетягай, Баранкін! Піднімай, Баранкін!..» — гула в моїм мозку і надсадно свердлила його.
Вдруге на мене найшло просвітлення, коли я хотів спитати у Малиніна (якщо вже він втравив мене у цю мурашину історію), чи довго ще ганятиме нас цей проклятущий інстинкт, але потім я з великим трудом сам згадав недавно прочитану книгу «Пароль схрещених антен», де чорним по білому написано, що мурашок інстинкт примушує працювати доти, доки сонце не сяде за обрій…
Не знаю, можливо, ми б з Костем і звикли в цей день до мурашиного конвейєра і працювали б аж до заходу сонця, аби не одна пригода, яка трапилась, коли ми удвадцяте чи втридцяте поверталися з ношами до мурашника. Саме в цей час повз наш (наш!) мурашник проходив Венька Смирнов. Нічого доброго від нього, звісно, не могло бути. Не встиг я про це подумати, як Венька, насвистуючи, штурхонув двічі руків'ям заступа у мурашник і, насвистуючи, пішов геть.
Що тут з нами сталося! З «нами»… Це я маю на увазі не лише нас з Костем, а всіх мурахів. Що тут з нами усіма сталося! Ми одразу всі як один, як по команді, я-я-як запсихували, як занервували, як заметушилися і я-я-як кинулися всі перевиконувати норми по ремонту нашого спільного мурашника. Було таке враження, що інстинкт через цього дурноверхого Веньку взяв нас усіх і перевів з першої швидкості на третю, і тому ми всі запрацювали з у десять раз більшою силою.
Коли я все це відчув, мені так і закортіло влупити Малиніна ношами по спині, але при всьому, бажанні зробити цього я не зміг, бо ноші з другого кінця тримав Кость Малинін, а мою голову настійно свердлила фраза: «Давай, Баранкін! Скоріше давай! Тягни швидше! Волочи швидше! Давай, Баранкін! Давай швидше! Давай! Давай! Швидше! Швидше!..» І потім хоч би як я сердився на Костя, я б ніколи не зміг не те що ударити його, але навіть пальцем торкнути.
Адже він разом зі мною мчить зараз на третій швидкості, і його бідолашну голову в цю хвилину, мабуть, теж свердлить та проклятуща фраза: «Давай скоріше, Малинін! Давай! Тягни швидше! Волочи швидше! Давай, Малинін! Давай! Давай! Давай! Швидше! Швидше! Швидше!..»
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТА
Це був, мабуть, найсвоєрідніший «бунт» на землі
Все!
Все загинуло!!! Всі мої надії, всі мої мрії і фантазії — все загинуло! Я зрозумів, я остаточно утвердився в тому, що такого життя, про яке я мріяв, сидячи на лавочці й чекаючи на Мишка Яковлєва, такого життя нема і не може бути ніде — ні на землі, ні під землею… Ні в горобців, ні у метеликів, ні у мурашок!.. І у трутнів теж, певне, немає такого життя. І такого стану, коли можна нічого не робити, теж, напевне, не існує, бо, коли б ми з Костем навіть і були б зараз трутнями, а не мурахами, «ми б однак з ним намагались нічого не робити, а для того, щоб нічого не робити, як я переконався, треба було стільки робити, що вже краще щось робити, аніж намагатися нічого не робити…
… Немає такого життя! І не варто його шукати! І часу на те марнувати не варто! Вононе існує! А коли все це так, то навіщо ж тоді я і мій кращий друг Кость Малинін і досі ще мурахи? Чому це ми на третій швидкості все ще ремонтуємо мурашник, у котрому навіть не збираємось жити? Навіщо ми обливаємося потом і падаємо від знемоги?
Пора! Пора вертатися, поки не скоїлося якої-небудь жахливої несподіванки. У цих птахів і комашок кожної миті може трапитись таке, що потім і кісток не збереш. Я оглянувся на Костя Малиніна. Малинін мовчав, він ні про що мене не питав, він не сердився на мене за те, що втретє ускочив у таку халепу, він не лаяв і не проклинав мене, і це було найтяжче. Вже б краще він мене розніс за все в пух і прах.
Але Кость мовчав, ніби води в рот набрав. Він комашився, навантажувався, розвантажувався, знову навантажувався і знову розвантажувався, носив, тягав, перетягував, не відстаючи від мене ні на крок. Кость працював, як звичайнісінький роботяга-мурах.
«Треба зупинитись! — подумав я. — Негайно припинити роботу і зупинитися. Треба заощадити сили для нашого повернення. А то цей інстинкт до вечора заганяє нас з Костем до смерті, так, що не поворухнеш ні рукою, ні ногою… Зрештою, хай цьому інстинктові звичайні мурашки підкоряються бездумно, а ми ЙОМУдоведемо, що ми з Малиніним розумні істоти. Доведемо! А як ми йому доведемо, коли від мого цього самого розуму в голові уже майже нічого не залишилося! І думок ніяких, окрім: «Тягни! Неси! Піднімай!..» От я і тягну, несу, піднімаю, а сам собі тихенько наказую: «Думай, Баранкін, думай!.. На зло цьому самому інстинкту! Не підкоряйся йому! Не підкоряйся!..»
І ось тут-то в моїй голові при слові «не підкоряйся» раптом миттєво виник план змови, може, єдиної у своєму роді на всій земній кулі. Я вирішив проти інстинкту підняти справжній бунт і справжнє повстання!
Я зупинився на бігу з оберемком соснових голок! Я підвівся на задні лапи. Я випростав свою стомлену спину, і закричав голосно, на все поле бою, як Петро Перший під Полтавою.
— Малинін! — скомандував я. — Скидай з себе сміття! Буде!
— «Буде»? А що буде? — закліпав очима байдужий до всього Кость.
— Бунт буде! Ось що буде! Змова!
— Проти кого змова?
— Проти ІНСТИНКТУ!
— А що таке «змова»? — спитав Малинін.
От тобі й маєш! Видно, у Костя від цього мурашиного життя вже почав ум за розум заходити, коли він забув значення таких звичайних людських слів. Тоді я швиденько нагадав йому значення слова «змова» і пояснив йому, що це значить. Кость тупо вислухав мене і тупо спитав.
— А яка змова?
— Що значить — яка? Звичайна!.. Тобто не звичайна, а смертельна — он яка! Розумієш?
— А що значить смертельна? — знову поставив мені запитання Кость.
— Смертельна — це значить: ми краще з тобою помремо, але не підкоримось інстинкту!
— А що таке «не підкоримось»? Як це не підкоримось? — Малинін подивився на мене сумними очима і з недовірою зітхнув.
— Ну, дуже просто! Розумієш, він, інстинкт, буде нас, мене і тебе, навантажувати… Розумієш, навантажувати!
— Навантажувати — це я розумію, — сказав Кость.
— Ну, от! — зрадів я. — Він, інстинкт, буде нас навантажувати і примушувати працювати, а ми, я і ти, будемо йому не підкорятися… Не підкорятися — розумієш?..
— А як — не підкорятися?
— А ось так не підкорятися! Ось так! Дивись!
Я взяв і скинув оберемок соснових голок з плечей на землю. Кость Малинін спочатку поглянув на мене, як на збожеволілого мурашку, потім важко про щось подумав і тихенько опустив на землю березовий листочок. Потім ми разом збігли з мурашкової доріжки вбік. Інстинкт, звичайно, хотів тут же примусити мене підняти голки, але я йому не підкорився. Кость Малинін стояв, напружившись, поруч зі мною, потім враз закрутився на місці, як собака, що хоче піймати себе за хвіст.