БАРДО online
Шрифт:
гребінцями,
сухими травами на чай та відвари,
гречкою і рисом,
кавовими зернами,
випадковими дрібними знахідками, серед яких були:
старі ключі,
годинникові коліщата,
значки з емблемами організацій суворої доби тоталітаристського Маразму,
розпаровані пластмасові кліпси,
дерев’яні (з іржавими пружинками) і пластмасові прищепки для прання,
залізні прищепки-крокодильчики для фіранок,
бозна-чим,
наприклад: водою — річковою, дощовою, болотяною, денною, нічною, липневою, червневою…
все одно купа горнят по найнесподіваніших закамарках моєї халупи лишалася порожньою. І це вганяло
І сьогодні раптом щось, мов порожній хітиновий панцир, хруснуло в мені: «Слухай, та візьми собі будь-яке! Та хоч з усіх по черзі пий! Це ж твоя халупа і твої горнята! Навіщо ти псуєш акустику, заповнюючи порожнини? Ти не чуєш хіба, як тепер глухо Повня ходить — мовби у вовняних шкарпетках? А раніше бриніла, як липнева гроза».
Кішка раптом зірвалася з місця й помчала в ожини. Я отетеріло втупилася у свою підсліпувату халупу. Це мій будинок. Може, у нього на дощ чи перед грозою трапляється місячне, і тоді він перетворюється на вередливу халупу. Яка ж я дурна! Мені так до лоскоту смішно своєї тупості, що аж любити себе починаю. Просто з простору виліплюються в трубочку губи однієї давньої знайомої, котра часто говорила на мене з ніжним захватом: «дууууура!» Ну, мяв.
Я беру в кухні з підвіконня біле фаянсове горнятко з двома червоно-жовто-синіми їжачками на боці й запарюю в ньому річкову м’яту.
Горня тут-таки розколюється навпіл.
Сьогодні ватяний день. Присмеркове літо. Як чоловік.
Вночі тихо сіявся дрібний дощ — як пісок у клепсидрі. Дощило і на світанку, тому він пройшов десь поза часом. А може, це час пройшов — назавжди, минув, скресався.
Сьогодні я сиджу на вогкому піску, прошитому пташиними слідами, і втикаю довкола себе і пташиних слідів гострі риб’ячі кісточки. Моя рука гоїться. Моє крило.
Коли купа голчастих білих риб’ячих кісточок зникає, я підводжуся й обтрушую з дупи пісок. Крихітне плесо, де я сиділа, нагадує кістяк покинутого стійбища древніх людей періоду Мамонтів. З висоти пташиного польоту воно виглядало б так. Печаль пронизує мене риб’ячою кісткою. «Пташиного польоту». Коли люди так висловлюються, вони мають на увазі політ яких-небудь кондорів, орлів або грифів. Може, гусей. Чаплі зазвичай влітку так високо не літають — аби кістки і бивні мамонтів здавалися риб’ячими.
РІКАРДО: Мій звір втискається під водою крізь плавки у мокрий пісок — мабуть, залишає борозну, наче велетенський молюск. А може, і не борозну, а свердловину — до земного ядра.
«Можна тебе погладити?» Ні, я цього не говорю — не остаточний же ідіот, — я пожираю, всотую шкірою усього тіла простір довкола Електри — повітря, що обтискає її шкіру, насичуючись її запахом, електрикою, ревербераціями молекул.
Небо звідусіль згрібає на купу білі хмари над нашими головами. Вітер приходить непомітно, принаймні, я мить його появи пропустив, поглинутий близькістю Електри і абсентом. Моє бажання повільно і зі смаком випилює лобзиком хитромудру сув’язь у моїх м’язах, кишках, легенях, яйцях, серці, мозку — всередині мого засклілого тіла. Хочеться вигрібати з себе пригорщами ці випиляні тельбухи і підносити у простягнутих долонях цвинтарним духам.
— Можна тебе погладити? — запитує з річкового дна мій голос.
— Можна, — просто говорить Електра.
Я наче вві сні розгинаю затерплу руку і кладу долоню на гарячу Електрину спину. Тіло Електри спокійне, розслаблене, я веду пальцями уздовж хребта — повільно, ледь торкаючись шкіри, до самої води. Зупиняюся на кібчику, трохи вминаю плоть і раптом намацую кілька згорнутих набік (як ембріончик) зайвих хребців — саме там, углибині, під м’якушем шпарки між сідницями (розмежованої чорною нейлоновою смужкою).
— Залиш мій хвіст у спокої, — безвиразно говорить Електра.
— У тебе що, є хвіст?
— Нє, то в мене крила з дупи ростуть.
— Який чарівний хвостик!
— Кажу тобі, дай хвостові спокій, я терпіти не можу, коли хтось його торкає!
Все! Я перестаю будь-що тямити і контролювати себе — також.
Рвучко перекочуюся торсом на Електрині ноги і припадаю до кібчика губами — починаю лизати під ним гирло ущелини.
— Припини, я сказала!
Добре, добре, гаразд, я вже опускаюся нижче, відгинаю смужку, тоді просто стягую чорну павутинку геть — на стегна, занурююся лицем, язиком, писком, пальцями, захлинаюся водою — усім, про що я мріяв. Але той хвостик не дає мені спокою. Я виринаю — дихнути повітря і веду язиком угору. Електра повертається на бік, перекидає ногу через мою голову і сідає, опершись на лікті, відкинувшись назад, — її спортивні вузькі стегна опиняються на моїх плечах.
— Ще раз торкнеш хвоста, більше на постріл до мене не підійдеш! — констатує Електра, дивлячись мені прямо у вічі поглядом левиці, котра хряцає упійману антилопу і водночас сканує простір, напоєний спекою, завмерлими в очікуванні грифами, осідаючою після втечі антилоп курявою, комахами, духами, іншими левами з прайду.
Відкидає з чола темне пасмо і навзнак опускається у воду. На мілині пісок ребристий — так його викладають дрібні хвилі.
Та до дідька той хвіст! — я стягую стрінґи з Електри, вижбурюю їх на берег і знову пірнаю в абрикоси і персики, у молюскові пелюстки, дістаюся кінчиком язика до такого ж ребристого, як піщане дно на мілині, горбика, стискаю Електрині сідниці, навіснію, — Електра не приховує свого кайфу, дозволяє мені тішитися ним, я відчуваю: робити я можу все, що мені заманеться — аби не чіпав хвостика!
Хвостик займає мою уяву (я вже на Електрі, я, розсунувши, наче фіранки, на боки чорні трикутнички її купальника, пожираю невеличкі груди — такі, що хочеться негайно згризти, як паперівку). Я не пам’ятаю, як стягнув плавки — я лише розумію, що уже маю Електру, — думаю, думаю про хвостик, це як електричні розряди, — саджаю на себе Електру, на стегна (хвостик), рухаю її за сідниці (хвостик), верхи на собі, притискаю до себе (хвіст), відчуваю її пипки, цілую, вона зараз скінчить (хвіст), я відчуваю, як скорочуються її м’язи (хвостик), зараз вона скінчить, і тієї миті я трошки посуну долоні вгору і торкнуся хвостика, просто торкну пальцями. Електра з несподіваною силою хапає мене за зап’ястки, розводить на боки мої руки, і так, розіп’ята на мені, вигнувшись луком, притискаючись щосили найсолодшими, найчуттєвішими, оскаженілими своїми горбиками, складочками, бубкою до мого випнутого живота, нап’явшись на мене по саме руків’я, кінчає з хрипким, мов у чайки, пронизливим скриком. Судома її така сильна, що я не витримую, вириваю руки, зіштовхую Електру з себе, готовий запліднити ріку з її кисільними берегами і мушлями, що перлів чекають на дні — я їхній бог, але Електра миттєво нахиляється і хапає напнуту боєголовку ротом… БУУУХ-ВИИИБУУХ… я в шоці! Я стікаю в її розпружену горлянку. Вона ковтає всі ваші перли, чуєте, мушлі?! Ковтає, навіть не похлинувшись, — тільки горлянка спазматично стискається.