БАРДО online
Шрифт:
До того ж наука, ця мертва риба, могла би щось оприявнити хіба для отця Віктора, сум’ятного езотерика в глибині душі, але не для Люби. Люба — кремінь. Шкода, що це не її прізвище.
Люба ходить за отцем Віктором, як бензопилка на ніжках, і через це той боїться забути котрийсь з украй важливих ритуальних предметів.
Стомлене ганчір’я на ґанку мріє перетворитися на зів’яле осіннє листя в очікуванні вогню. Але свята інквізиція вирушає повз нього — у бузковій сутіні — до будинку навпроти, що його кличуть «сталінкою». Люба і дорогою не замовкає ані на мить, кваплячись вилити на отця Віктора наболіле, щиро переконана в тому, що насправді вводить його в курс справи, а це зараз найважливіше — він мусить усвідомити, що відбувається.
Потрапивши до Любиної квартири, отець Віктор сильно дивується насамперед задушливості — адже центральне опалення ще не вмикали.
— Здоров був, отче, — глузливо вітається, визираючи з кухні, Любин чоловік. — Вип’єш зі мною п’ятдесят грамів для тонусу?
— Шурік! Не заважай! — кидає Люба у бік кухні. «От дідько, не міг ще з годинку десь пошвендяти!» — засмучується вона подумки.
— Я написала хрести на всіх дверях! — промовляє Люба до отця Віктора, наголошуючи на слові «хрести». Той спантеличено роззирається.
— А навіщо?
— Що «навіщо»?
— Ну, хрести на дверях? — бовкає отець Віктор і відчуває, що зморозив, мабуть, щось дурне, тому ніяково усміхається й, аби замнути незручність, починає готуватися до відправ, приговорюючи: — Може, я тобі тут і не потрібний, дорога, у тебе і так у хаті ціла церква.
Але виходить ще гірше — Люба ображається. Вона собі постановила на підставах сумного життєвого досвіду, що так звана врівноваженість і так зване почуття гумору є блазнюванням від байдужості. Вона просто не розуміє, і ніколи не зрозуміє, і не хоче навіть намагатися зрозуміти, як це так можна — поводитись спокійно, тим більше жартувати у критичні моменти. Це така черствість з боку її чоловіка і дочки — казати, що вона, Люба, своїми істерикуваннями нічого не змінить, лише нагнітатиме атмосферу і псуватиме собі й оточуючим нерви! Тобто виходить з цих слів, що людина духовна, тонкої емоційної організації — звичайна істеричка, котра тільки всіх дратує і все псує. А ще вони мали зухвалість щоразу нагадувати, що «добрими намірами бруковано дорогу до пекла»! От і отець Віктор якось так гиденько жартує, мовби не сприймає Любину проблему всерйоз. Ну чому, чому ніхто її не розуміє?! «Я ж тобі казав, — терпляче повторює Любин Бог, — бо вони всі сліпі!»
— Панотче, ви маєте допомогти мені, а ви глузуєте!
— Та Бог з тобою, Любочко, як я можу глузувати з тебе, я ж священик, твоя ревність гідна еее… найвищої… найкращої… еее, ну це… Давай-но почнемо. Я, правду кажучи, ніколи такого не робив, але ж головне — віра в серці, правда?
Люба вже шкодує, що погарячкувала, запросивши отця Віктора, якийсь він дійсно причмелений, треба було в Лавру піти, там, правда, ціни захмарні, але краще вже заплатити справжньому священикові, ніж цей телепень тут зробить щось не те, і воно не подіє. «Але ж твоя віра міцна! Цього достатньо, — озивається Любин Бог, — врешті, Я ж з тобою!» Люба вибігає на кухню і сичить до чоловіка:
— Отець Віктор посвятить хату і помолиться за Юру, а ти маєш висповідатися. Хоч раз мені не заважай, дай мені зробити щось добре так, як я розумію!
— А я не розумію, — цідить Олександр Станіславович, — тобі що, церкви мало? Навіщо ще в хаті цей балаган?
— Балаган?! — аж захлинається Люба. — Балаган?! По-твоєму, віра — це балаган?! І коли твоїй рідній дочці накликають смерть, а на твою хату кидають вроки — це теж балаган?!
ТРАСЬ! — Олександр Станіславович молоснув по столу долонею, зі стола зісковзнула виделка — ДЗЕННЬ!
— Юра померла! А ти — з’їхала з глузду! Ти отруїлася лубковим християнством, у тебе інтоксикація! Ці твої задушливі пафосні ритуали — це якийсь цирк, це гординя твоя і міщанське невігластво, це навіть не язичництво, а чортзна-що, фанатизм якийсь некерований, а до віри в Бога ця споживацька маячня жодного стосунку не має! Коли людина вірує, вона нічого і нікого не боїться і — головне! — не виставляє свою віру як на вітрині ювелірного магазину!
Люба набирає повні груди повітря, аж її Бога мало не здуває з постаменту, але не встигає гідно дати чоловікові відкоша, бо до кухні зазирає отець Віктор.
— Ну-ну, будь ласка, не треба вам обом кричати і сваритися. Помолімося у мирі і злагоді…
— Вибачте, панотче, я щось не в гуморі зараз молитися, а це ж має бути щиро, правда?
— Ну, так, звісно… — мимрить священик, дитинно кліпаючи, його блакитні очі проміняться лагідністю, він хоче ще щось додати, але Олександр Станіславович з грюкотом відсуває стільця, забирає зі столу сигарети і прямує до дверей.
— Ну, то я подихаю свіжим повітрям, поки ви тут повиганяєте всіх тарганів з хати. Пробачте, отче, Вас я не намірявся образити, Ви — хороший чоловік, світла людина, тільки занадто м’яка — хоч до рани прикладай. Але, мабуть, служитель культу і має бути таким, добрим, просто ми забули, як воно все насправді… перепрошую…
І Любин чоловік протискується повз отця Віктора, закляклого на порозі. Гупають вхідні двері — хатою пробігає луна, коливає вогники. Ультрамаринові, червоні, мов порічки, жовті, зелені, білі, прозорі льодяникові плями, як у калейдоскопі, мішаються з тінями вогників, усі ці наче з хлоркою промиті спалахи не мають нічого спільного з теплом — Юра сприймає їх як голоси пароплавів, трамваїв і потягів, розбиті на кольори, як висаджений із шиби вітраж. Буревій пожирає тіні.
— Ось, ви бачите, панотче, який він! — шепоче Люба, вимакуючи пальцем сльозу.
Пуп’янки густих вібрацій розкручуються мерехкими спіралями, а вечір напуває Привітну такою злагодою, що навіть Шептуха зупиняється біля вікна, вдихає на повні груди свіжого повітря і хреститься, задивившись на юні непевні зорі. Стиха долинають гітарні акорди і пересміювання. Ніби відчувши сприятливу мить, тихенько рипають вхідні двері — Алка таки вислизає з хати, війнувши парфумами. Баба помічає зсутулений силует, що рухається поволі кудись світ за очі, упізнає Любиного чоловіка, але їй чомусь навіть не спадає на думку гукнути його.
Олександр Станіславович проминає двір і зупиняється. Йому насправді не хочеться ані гуляти, ані випити, ані з кимось поговорити. Тепла золота Повня низько висить над безлюдним ринком, обнюхуючи порожні ятки, де скулився у п’яному забутті хитрий бомж. Можна посидіти на ящиках за гаражами, під старою грушею, але там поруч на спортмайданчику пацанва співає під гітару своїх безглуздих депресивних пісень — ні музики, ні змісту, і грати не вміють. а, ну і чорт з ними, все одно піду, там затишно і ніхто не побачить, вирішує Олександр Станіславович. Він пробирається повз облизаний пухнастим світлом старого ліхтаря сміттєвий бак і спиною відчуває свербіння, мовби цілий виводок червоних павучків опинився під сорочкою. Раптом гасне ліхтар. «Моє сееерце зупинилось, а моє сееерце завмерло…» — виспівує молодий високий голос, вочевидь наслідуючи манеру виконавця пісні. Здається, ніби розімліла темрява шурхотить нетлевими крилами, загубивши світлове джерельце, і лине кудись на його пошуки. Олександр Станіславович протискується крізь укутані плющем чагарі, повз стінку гаража, до старої груші. Звідси чомусь гірше чутно голоси на спортмайданчику, а гострі осінні запахи бринять ультразвуковою музикою; тіні переплітаються, нехтуючи оптичними законами, у химерні згустки, створюють ілюзію, начеб на ящиках хтось сидить. Олександр Станіславович закурює, і вогник його запальнички вихоплює бліде обличчя. Сигарета падає на землю.