Батурин
Шрифт:
— До Коропу поїхав.
Анненков повертає свого коня, трубачі їдуть за ним. Їх проводжають з мурів насміхом і глумливими словами.
— Їдьте до чорта в зуби!
Анненков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджується, не знають, що робити.
Аж Меншиков стає у повозі, підносить руку, кулаком Батуринові грозить. Його гарне обличчя поганіє — одна злість. Голицин заспокоює світлійшого, тягне за рукав, просить сідати.
Карети завертають. Передня сторожа робить зворот уліво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на місці, і ціла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пізніше скручує в напрямі Коропа.
Вартові на вежах стежать за москалями.
— До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там.
— Боже провадь, дідько пхай!
Батурин заспокоюється… Від'їхали… Може, вже й не вернуть. На шведа підуть. Гетьман Батуринові на відбій поспіє.
Город не тратить надії. Така вже вдача людська, що і в найгіршому все собі якоїсь надії шукає, дурить себе.
Не дурить себе Чечель. Знає він, які наслідки матиме нинішня розмова. Батурин виповів послух цареві, обидив його любимця Меншикова й київського воєводу Голицина, котрому цар довірив догляд над цілою Україною, зробив його ніби своїм намісником. Батурин не пустив царського полковника Анненкова до свого полку, Батуринові москалі не можуть того простити. Чечель скликав своїх старшин на раду.
Прийшли всі схвильовані, тим хвилюванням, яке викликує в людях свідомість дуже відповідального вчинку.
— Панове товариство! Козаки й батуринці виповіли цареві послух.
— Двом панам годі служити.
— Або слухаємо царя, або гетьмана.
— Або Москва, або Україна.
— Гетьман нам регіментар, його прикази для нас святі.
— Не перечу, — відповів Чечель. — Я тої самої мислі. Але ж не дурім себе надією на помилування царське.
— Цар не милує нікого. Не помилує, і нас.
— Так тоді знаєте, що воно значить? Коли гетьман не поспіє нам на відбій, так за днів кілька сподіваймося московського війська.
— Хай прийдуть. Чорта з'їдять. Не бачили Москви!
Вулиця шуміла:
— До зброї, до зброї!
Молоді хлопці невеликими гуртами бадьоро вправлялися на майдані.
В церквах правили молебень. Жінки лежали хрестом. Горіли свічки, як мечі, з кадильниць снувалися дими, як з пожарищ.
— Панове товариство, — говорив до зібраних Чечель. — Не тішмося, що відігнали від Батурина князів, і не гадаймо, що вони не приїдуть. Меншиков зневаги не простить, хоч би й сам цар хотів простити. Взиваю вас усіх гуртом і кождого зокрема, щоб ви добре пильнували діла. Не занедбуйте нічого, що може причинитися до скріплення нашого города. Та ще прошу і взиваю вас, щоб ви добре стежили не лиш за тим, чи не підходить ворог, але чи нема його між нами. Внутрішній ворог гірший усіх.
— Постоїмо, як мур.
— За Батурин, за гетьмана, за Україну!
Іван Ніс мовчки прислухувався нараді. Ніхто від нього слова не чув.
Мовчки від Чечеля поплівсь до Прилуцького полку.
ПЕРША ЖЕРТВА
Пізнім вечером в понеділок, 25 жовтня, тої самої днини, як московських князів батуринці не впустили в город, Мотря, заткнувши за пояс штилєт і зазброївшися добрим пістолем, скрадалася до старих воріт.
За нею назирцем, як тінь, ішов її паж, попід плоти й мури, з того боку, по котрім падала тінь.
Іван Ніс, побачивши Мотрю, висунувся із заглублення муру.
— Не підходіть до мене, — сказала Мотря, стаючи в
оборонній поставі. — Кажіть, чого вам треба.
— Вас.
— Ха-ха-ха! Збожеволів.
_ Мотре, без тебе не жити мені. Поки тут був Чуйкевич, я не хотів нищити вашого щастя.
— Боявся.
— Я вже і чорта не боюсь. Все одно мені. Не хотів. Совість не давала. А тепер, як бачу твою загибель, хочу рятувати себе й тебе.
— Рятуймо Батурин.
— Його не врятує навіть Бог. По тім, що нині сталося, — пропаде!
— Таку-то тайну мав мені сказати Іван Ніс?
— Пропаде! — повторив, а в його голосі почувалася злоба, не жаль. — Не оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, ані Герцик, ні навіть німець Кенігзен, ні усі гетьманові заушники вкупі — пропаде!
— Не кракайте, Іване Дмитрійовичу!
— Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти, спасається з життям.
— Втікає? З потопаючого корабля утікають щурі. Хто такий утік?
— Не один, між іншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службі, Андрій Кандиба.
— Брешеш! — крикнула, збентежена такою злощасною вісткою, Мотря. — Брешеш, щоб заманити мене, чорте.
— Богом клянусь.
— Не вірю. Пусти мене. Пусти!
— Не пущу! Не пручайсь. Попалась.
— Як в Бога віруєш, пусти! — кричала і просила Мотря, маючи тепер одно на гадці — летіти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиби, про небезпеку, яка з боку втікачів городові грозить.
Але Ніс, хоч ранила його штилєтом у руку, тримав її у своїх обіймах, силуючись підняти її і понести з собою, з города, потайником, забутим усіми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив їй буркою уста, обкрутив голову, переміг. В цей мент щось ухопило його ззаду, за шию, перегнуло і він повалився на землю.
Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою її обкручено сильно, аж болючо, нерівна боротьба скінчилася.
Не землі лежав умираючий паж, Івана Носа не було.
— Рятунку, люди, рятунку! — кричала, посилаючи кулі за тою чорною тінею, що втікала попід мури в напрямі забутого всіми батуринського потайника.