Батурин
Шрифт:
— Я на вас хлібом, а ви на мене каменем, — відповідає Жаркович.
— Кращий наш камінь від твойого хліба, — кажуть йому і радять вертати з чим прийшов.
— З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалуєте, — остерігає їх сотник.
— Не жалуємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича.
— Обійдеться циганське весілля без марципанів. Насміхаються.
— Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть!
— Як впаде, то не на нас, а на таких зрадників,
Розмові не видно кінця, аж від Чечеля приходить приказ, щоб Жарковича витягнути по стіні.
— Найкраще б, — радять козаки, — петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тоді ми вже й потягнемо.
— Ще й високо, — додають другі, — там, де і слід такому собаці!
Насміхаються, а все ж таки слухають Чечелевого приказу. Спускають довгу і сильну линву з петлею на долині.
Жаркович суне туди правий чобіт.
— Не чобіт, а голову сунь! — кличуть.
— Голову, кажуть тобі!
Жаркович руками чіпається линви і пробує, чи нога кріпко стоїть:
— Тягніть!
— І кишки витягнемо з тебе, як попросиш, — відповідають йому з-поза муру, налягаючи на линву. Жаркович спинається вгору.
— Тримай, щоб не випустив з рук! — приказує сотник, що пильнує тієї «факції».
— А може б, так справді пустити? — радяться козаки.
Жили їм понабігали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути.
— Їй-Богу, не вдержу! — репетує один. — Поможіть, а то пущу того медведя, що на липу за медом лізе.
— Не пускай! Не бійсь, не заб'ється, як кіт, на всі чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому… Тягнуть.
— Та бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобі б у Москві по мачті спинатися, може б, пляшку горілки доскочив.
Нарочно не спішаться. Як Жаркович доліз до середини стіни, стають.
Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру.
Жаркович в крик:
— Це знущання над послом від його світлості!
— Над зрадником України, — поправляють його.
— Хай трохи наїсться страху, худоба, — заспокоюють сотника, котрий гукає на них, щоб скорше тягнули.
— Пізніше прийде, пізніше обірве, — кажуть, — бо народ йому не дарує.
І дійсно, народ не дарував. Як тільки сотник Андрій Жаркович переліз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулаків, як довбнями стало складати його.
— Царський прислужник!
— Москалів на нас веде!
— Катюзі по заслузі!
Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру і плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим із рук товпи та ледве довели до Чечелевої кватири.
Довго не міг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познімав жмутки вирваного волосся з чемерки, насилу обмився і поперев'язував рани.
— Гарно в вас, пане полковнику, вітають царських посланців, — сказав до Чечеля з докором.
— Які гості, так їх і вітають, —
Жаркович перехопив дух. Його обступили Герцик, Гамалія, городничий і другі.
— Напийтеся води, — радили. («Із Сейму» — докинув хтось стиха).
— Дайте чоловікові горілки, — радив Гамалія, — як є, так є, а все ж він козак.
Подали. Жаркович покріпився і заспокоївся трохи.
— З чим приходжу, питаєш, пане полковнику, — почав, повертаючись до Чечеля, — з доброю радою, щоб впустили князя Меншикова і його військо. Попросіть його, може простить, а так чекає вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуринові проти сили армії його велкчества царя.
— Цього ми не сміємо зробити, — відповіли йому.
— Чому?
— Бо гетьман не велів нікого в город впускати, ми вже це двічі переказували світлійшому, і дуже нас дивує, що він ще втретє, і то тебе, з тим самим питанням до нас присилає. Остогидло торочити те саме.
— Але ж ваш гетьман зрадив і перейшов до ворога, — доводив їм Жаркович. — Тим самим всі ви звільнені від обов'язку слухати його і тримати присягу. Вашим обов'язком слухати тепер царя, бо всі ми його вірні піддані.
— Ми не холопи царські і не піддані, ми люди вольні, козаки. А підданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обидливе для козацького уха, — відповіли.
— Навіть гетьман, — обстоював при своїм Жаркович, — і гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми винні послух цареві, Меншиков його міністр, як же ви можете перед ним замикатися?
— Не сміємо зробити того, чого нам не дозволив гетьман, а що він переїхав до шведів, того ми не знаємо, бо з Батурина не видно. Знаємо, що в неділю вранці гетьман виїхав з Гончарівки, а куди він поїхав, це вже його річ, не наша. Ніколи гетьман не оповідався, куди він їде, наше діло слухати його, а не приказувати, що він має робити, — відповів Чечель голосом, який не оставляв ніякого сумніву, що цей хоробрий полковник не говорить на вітер і що за словом своїм схоче і потрапить постояти по-козацьки.
Жаркович насилу підвів своє підбите око, глянув у вірливе обличчя Чечеля й похитав головою.
— Пане полковнику, — казав, добираючи лагідних і ніби жалісних звуків. — Пане полковнику, як ти можеш мені таке казати. Я ж чоловік свій, а не ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб піддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове товариство, несвідомих. Про Мазепину зраду вже й воробці цвірінькають на стрісі.
Схопився Гамалія:
— Що там собі цвірінькають воробці, того ми не знаємо, бо їхньої мови не вчилися, але ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут ніякого Мазепи нема, а був, є і буде ясновельможний пан гетьман, Іван Сгепанович! Зрозумів?